Уже як сіли обідати, наче одімкнуло вуста йому: "Не питай, Дусько, що було, а питай, що буде. А буде — война…" — "З ким війна? — стрепенулася Дуська. — Мо', таки із Чемберленом?!" їх, малограмотних і не підкованих політично, тепер учителі по десятихатках вечорами збирали і з газет начитували. "Із класовим ворогом куркулем і підкуркульником, вона уже й почалася, нещадна война буде. Тепер мужика остаточно за глитавку ухоплять і дихнуть не дадуть, покуль ноги не протягне, і се уже скоро. Хто смикатиметься, того — на викиштель, до білих ведмедів. А й не смикатимемося, усе викачають, до останньої зернини, і залишать під тином голодній здихоті в очі дивитися". — "Дак ти ж, Якове, уже у галіфеї, сам активіст, із бригадою по дворах ходиш, хто тебе зачепить, мо', ж, побояться чіпать…" — втішала Дуська, і Якова, і себе. А Яків дивився повз неї гострими, як свердлики, очима, прокручував ними дірки в перемичці між днем нинішнім і завтрашнім і геть усе бачив крізь щілину в часі: "Война є война, сьогодні ти стріляєш, а прийде врем'я, що й тебе на приціл візьмуть. На острові ми з тобою, жонко, не проживемо, нема його, острова, у такеє врем'я переворотне. Не один я в селі писати вивчився, будуть такі, що й на мене напишуть. І жодна собака не порятує, навіть тая, що учора за твоїм столом пила і їла. Сяя вдасть ні до кого жалю не має, ні до своїх, ні до чужих, бо для неї сперва — ідея, а вже тади — людина. Уже нащо Нестірко за сюю власть душу ронив, за комунію розпинався і других розпинав, із самим Богом воював, Сатану у свого воза запрягши, а і йому постолики сплели, що мусив світ за очі тікать. Нащо вже Левко Жила заслужений був перед революцією, а яко пса блудного у снігах кулями посікли. Не сьогодні-завтра про колгоспи у Пакулі і скрізь зайдеться, се мені розумні, грамотні люди у Мрині підказали. Щоб знала — першими побіжимо, запише-мося і все в колектив оддамо". — "Та щоб я голодранцям добро своє оддавала! — скипіла Дуська, як узвар у челюстях печі. Осього вже не буде!" — "Не оддаси, то заберуть, і здохнеш на голому полу, або і з хати геть виженуть, — вів своєї Коршак, і притихала Дуська. — Батько з маткою у голову мою трохи лею вклали, дак слухай. Слухатимешся — виживемо, не дамо по собі потоптатися, самі по інших, дурніших, топтатимемося. А тепер мусимо воза нашого сімейного на бідняцьку лінію круто повернуть, щоб нажите нами чужі очі менєй кололо. Але повернуть хитро й мудро, щоб у нову жисть вписатися і голодранцями не стать. Із голоду не здохнуть. Побіжиш, Дусько, до Громницького у сільраду і скажеш, що я застудився сильно, у президіях із начальниками районними засідаючи, бо ще не звиклий на керівних протягах. І що ти днів зо три будеш мене одігрівать та одпоювать, покуль я на ноги зіпнуся…"
Дак чистенно так йон і зробив, як у думках своїх намудрагелив. Як тольки за колгосп зайшлося, першим прибіг і записався. І ніхто його і пальцем не зачепив, ніякий буксир. Хати добренні і хліви як стояли, так і далєй стоять, а з інших — і куреники розтягли, розбурали.
А воронців своїх двох Коршак на пожежню забрав, якою годами завідував, хоч і безпартійний. Наче і в колективі коні, а йон же сам над ними хазяїн. Куди треба йому, туди і їде, що захоче, те й везе. І до самої війни так було.
І земелька коло хати за ним залишилася, мо' соток шістдесят, ще й лужок йон косив, до самої річки, ще попід Страхоліссям орав грядку чималу, бо з лісником Бурсимом вони горілочку попивали, та й у районі у нього свої руки скрізь.
Свиненят своїх йон ще до колгоспу спродав, позбував, Громницький йому бомагу виписав, хоч тади вже строго було. А почали люди ремствувать і пальцями на нього показувать — Коршак на індустріальні обліганки стольки гахнув, що усім і заціпило, у газетах його нахвалюють, начальники по голівці погладжують, а того ж ніхто й не каже, що — не з останнього, не з останнього…
І Дуська його — наче колгоспниця і не колгоспниця, ніхто її у поле ніколи не гнав, бо ж начальників районних, яких у Пакуль уповноважено, годує і поїть, і трохи сама під них не стелиться, а мо1 й було, люди усіляко балакали: Яків на пожежні, а вона занавіски на вікнах засмикує, мовляв, начальники у темряві відпочивать люблять…
Дак хай би уже жирів і пасся, як уміє таким лисачком прожить, не кожному сеє даровано, на сеє теж талант треба од роду мать. Але ж іншим людям продиху не давав, проклятущий, до тюряг і на той світ багатьох, ой багатьох спровадив!
А я так мечтаю собі, що без таких коршаків і сьої власті не було б і близько. Хіба ж самі великі начальники мужика за глитавку хапали і продихнуть не давали? Вони тольки правили, як дячок перед півчею, аби влад голоси тягла, а пісні страшкі, од яких і досюль у людей, старих і молодих, мороз по душах, отакі ж і виспівували. Я так щитаю, що кожен десятий у череді людській із інших дев'ятьох людяк кров і піт вичавлював, як олію, гвинтом державним. Бо не од Бога сяя десятинка череди людської, а — дєтва, послід диявольський. І так вона буде, сяя десятинка дітей Сатани, у нашій череді людяцькій завжди, яка б власть на наші голови не приходила, і завжди вони, хижаки за єством своїм, кровину нашу смоктатимуть, бо вушлі од роду, а ми — дурники покірні, жертва, і тольки. Сеє все не нами придумано, так воно од початку світу ведеться. А мо', я що не теє язиком своїм ляпнув, то звиняйте мені, темнякові…
І три дні не з'являвся на вулиці Коршак, та й у дворі не мельтешив. Хіба до нужника в городі пробіжить, закутавшись щільно. Але в хатах робив він по-чорному, не знаючи спочинку, у сон на кілька годин падаючи, як в ополонку. Давно уже в прихалупці, на задвірках, лежали дошки, обрізані, постругані, для стелі над коморою, що над нею досі гола стріха висіла, батько не встиг настелити. І згорнув Яків солом'яну труху на горищі, в якій од пізньої осені і до Різдва яблука вилежувалися, над світлицею, спальнею та кухнею, віником горище вимів. І тягав він із комори по драбині стрімкій мішки із збіжжям, тихцем купленим восени у навколишніх селах, щоб навесні дорожче втричі продать. І висипав зерно на горищі, розгортаючи, як на черені перед помолом. А зверху стелив він на брусся стін та перекладини дошки, стелив щільно, замазував глиною, щоб порохня між них не сипалася. А як підсихала трохи глина, солом'яною трухою другу стелю засипав, аби все виглядало, як і раніше, аби нічиїх очей друга стеля не намуляла, якщо, на біду, трапляться чужі очі. І жили вони три дні як в облозі, із ворітьми та хвірткою на засувах навіть серед білого дня. Коли ж хто стукався, казала Дуська, що в Якова її якась заразна чихалка і заходити до них не можна. І залишили вони в коморі зерна стільки, що й дно засіків світилося, а все інше між двох стель, над хатами сховали. І лягли вони на третю ніч під ранок, і відсипалися довго, аж худоба ревіти почала, бо витомлені були роботою великою. А уранці сказав Коршак до дружини, задоволений із себе дуже: "Позатягай на горище усіляке начиння хатнє, старе, мотлох різний. Щоб ні в кого, хто туди загляне, і думки дурної про другу стелю не з'явилося. Тепер будемо із хлібом на декілька літ, що б не случилося. Хіба що уже хату розбурять чи спалять, але до такого із нами не дійде". І гляділа Дуська на чоловіка свого лагідними очима, дивуючись мудрості та передбачливості його. А Коршак світився в очах її, наче сонях у сонці: "Я ж згадаю теперечки, що я — активіст, сількор і друга людина в селі, заступник голови, порядком займуся, хтось же мусить лад давати людям дурним, не тямущим політичного моменту…" А була неділя. І зачинився Коршак у світлиці, і аж до вечора, наслинюючи хімічного олівця, папір до властей складав. А назвав він того папера так: "Неблагодійні, соціальне небезпечні елементи села Пакуля, куркулі, підкуркульники та інші злісні вороги радянського ладу". І першим вписав він до того списку Кузьму Терпила, що вітряка вибудував на Круковій горі і тепер мельникував. Хоч і не числився рід Семирозумів ніколи серед багатіїв сільських, але розумаку великого Кузьма із себе вдавав, до жодної із властей ніколи не тулився, а Якова мав за ніщо, одвертався презирливо, коли стежки їхні перехрещувалися. І Уляна Несторка, матір Кузьми, із себе всезнайку корчила, а як переполовинили позаторік за одну нічку темну Дахновцевих курей, ворожити на злодія відмовилася: "Не останнє, Якове, у тебе забрали…" І весь рід Семирозумів підозрілий дуже, високо себе несуть. І написав Коршак біля прізвища Кузьми Терпила: "Політичне не визначився, власник млина, меле хліб куркульському елементу". А другим він вписав Данила Нечая, бо велику обиду носив у собі на організатора і голову пакульської кооперації. Ще як ходили по дворах, збираючи коштовності на індустріалізацію, приглянувся Коршакові ланцюжок золотий, із медальйоном, знайдений ним у скрині Отанашки, панської підстелюхи, трав'янки сільської. І сунув він його непомітно до кишені, аби перед Дуською своєю піднестися. А Данило з порога хати помітив, примусив його, як хлопчика, з кишені дістать той медальйон на золотому ланцюжку і до списку реквізованих коштовностей внести. І написав Яків біля прізвища Данила Нечая: "Приятелював із українським буржуазним націоналістом Гриневичем, нині покараним, брав активну участь у виставах "Просвіти", зрісся із куркульством". А третім уписав Коршак помічника пакульського фінінспектора Степана Вербила, бо той не прислухався до вказівок Михаля Громницького щодо звільнення господарства Якова Дахновця від податків як бідняцького, а постійно чіплявся до нього, вносячи до списків. І вималював Коршак біля прізвища Степана Вербила: "Бойкотував рішуче проведення самообкладання, не припинив випадів супроти товариша Сталіна злісного троцькіста Жили, ліквідованого каральними органами". Бо Вербило і справді був на п'янці у пожежні, коли Левко Жила розпинався за Троцького, але промовчав і чарку з Левком пив. Відтак вписував Коршак багатшеньких, аби не подумали угорі, що він щось проти згаданих першими має особисте, і бідніших, але чіпких, хто не поспішив хліб за державними цінами здати, і тих, що до революції бідняками з бідняків були, а потім, землю одержавши від радянської влади, вуха підняли, обжилися. І розростався список неблагонадійних. Ближче до вечора було уже в ньому кілька десятків прізвищ, але сутеніло і папір закінчувався, а сільрада в неділю зачинена і не було де паперу узять. І підписався Коршак унизу останньої сторінки: СІЛЬКОР ЯКІВ ДАХНОВЕЦЬ. Підписався, жалкуючи, що не усіх вписав, кого хотів. Але утішив себе, що це не останній список такий, війна з класовими ворогами розгоряється і триватиме довго, до повної перемоги соціалізму та комунізму, а може, і далі. І гукнув через причинені двері до Дуськи в кухні, аби і обідати, і вечеряти разом подавала.