А самого Левка якось що не було у клубі, мо', висиплявся де після випивону, йон і не просихав, що правда, то правда. Війною, каже було, кривавою боротьбою з біляками я душевно контужений, через те і п'ю. Побалакали про сеє, виходимо з клубу, сміємося. Мовляв, Коршак одплатив Жилі за теє, що той докором про Катерину йому дошкулив, але нічого Левкові не буде, бо йон сильно заслужений перед владою сею. Трохи часу спливло, і усе було тихо. Аж якось заходить до хати мій хазяїн із свіжою газетою в руці, сідає ближчей до каганця і давай начитувать: "Доки троцькісти розкошуватимуть у нашому Пакулі?" Так тая писулечка у газеті звалася. І все там знову розказано, що Коршак на сільському сході гомонів. Що казав Левко Жила на пожежні своїм односельчанам, агітуючи їх за троцькізм, і як засудила його злочинні дії сільська громада, а ось чому органи та міліція не приймають рішучих дій супроти зрадника соціалізму, який досі — на керівній посаді у селі Пакулі, дивує передову громадськість. А підписана тая писулечка так: "Яків Дахновець, сількор".
Зітхнув мій хазяїн тяжко та й мовить: "Ну, Левкові постолики сплів чортів Коршак. Але ж на Жилі усе сеє не закінчиться…" І — як у воду дивився мій хазяїн. Десь скоренько, се уже зима була, приїхали із Мрина хлопці з ружжями, пов'язади Левка Жилу та й повезли до в'язниці. А йон скаженющий був, коли розсердиться, скольки ж годочків за сюю власть воював, і в Страхоліссі ковзнув із саней і давай тікать, а сніги глибокі, там його, бідного, і встрелили. А якби не тікав, то, мо' б, якось і відкараскався, одговорився. Бо Жила і правда сильно заслужений був. Хоч тади уже на сеє не дивилися, не в таких голови з плечей летіли. А жонки Левкової Пріськи і синка їхнього, йон ще в колисці лежав, ніхто не чіпав. Яна з бідняцького роду була, швиденько до колгоспу записалася, ланкувала усе життя і в стахановках ходила.
Дак синок Левка Жили опісля сеї уже війни військовим льотчиком став. Якось що за батька його не питали. Мо', тому, що Пріська вдруге очоловічилася і другий чоловік її з фронту не вернувся, похоронку одержала, і син Левків став писатися сином загиблого на війні. І служив йон по різних городах, і за границею, і дослужився до генеральського чину, бо Пріська нахвалялася і сама я бачила його у синіх штанях із червоною смугою. Тади послали його командувать у той уже Афганістан. Коли ж Пріська геть розхворілася, телеграму синові дали, щоб негайно приїздив, якщо матку хоче побачить. Дак йон із Афганістану військовим літаком прилетів. Потеліпала і я з Пріською попрощатися, стольки годків в одній ланці проробили, і надружилися, і налаялися, усякого бувало. А ще ж хотіла про свого найменшого синочка у того генерала Прісьчиного розпитать, бо його в армію забрили і в Афганістан затарабанили. Дак йон нічого не знав про Валерку мого, у мене, каже, таких Валерок десять тисяч, та й правда, одкуль генералові про солдатика знать. Тади я й кажу своїм язиком дурним: "А я ще вашого батечка пам'ятаю, як його, пов'язаного, на санях через сніги до Мрина везли, та не довезли…" Дак генерал нічого не сказав на теє, тольки зуби зціпив і у вікно задивився, і дивився у вікно, покуль я і з хати не пішла. А трохи погодєй привозять мого синочка, мого хлопчика рідного у цинковому гробу з того проклятущого Афганістану. Дак хазяїн мій не пережив тої смерті наглої синочка нашого, запив сильно і помер вскорі. А я ще плентаюся по світу, споминаю та плачу, як береза весною. А Валерчиним ім'ям колгоспне поле назвали, де йон до армії на тракторі робив. Тольки що ж мені з того поля, як синочка мого дорогого, хлопчика мого нема і не буде уже ніколи?!
Уже зима котилася з гори і в сонячні дні бурульки на стріхах горіли, як свічі, коли написали в районній газеті про скору нараду робітничо-селянських кореспондентів. А на сільську Раду лист казенний надійшов, щоб персонально Якова Дахновця явку на нараду забезпечено було. Листа підписав партійний секретар Мринського району товариш Смульсон. А вже Коршак пожежнею пакульською завідував після Левка Жили, застреленого міліціонерами у Страхоліссі. Сам Михаль Громницький з тим листом прийшов на пожежню і стелився до Якова словами уважними, наче ласки у нього запобігав: "Радію, товаришу Дахновець, що тебе керівництво району персонально знає і ношановує увагою високою. Дак ти ж там про наші пакульські порядки добре сигналь, хоч трапляються ще і в нашій роботі окремі недоліки, бо, як казав товариш Ленін, не помиляється тольки той, хто нічого не робить, а ми робимо на повну катушку, і ще болєй, і хоч ти здавна у нашому активі, порадився я з товаришами і вирішив ще ближче наблизити тебе до щоденної бойової роботи, порекомендувавши на свого позаштатного заступника. Сьогодні президією сільської Ради зберемося і проголосуємо, так що приходь, тепер ти — мій висуванець і мій тил надійний…"
Дак тади вже люди стали одне одного побоюватися, а ще болєй — таких, як Коршак. Бо отаким була повна власть, вважай, дана — карать чи милувать. Не так на нього глянеш, не таким слівцем до нього обізвешся чи, не дай Боже, дорогу йому у чомусь перейдеш, бомагу на тебе сочинить за ніч, уранні у район однесе, куди треба, куди слід, як тади казали, і уже, вважай, тебе нема на світі, нікому нічого не доведеш, бо — сигнал трудящих був. Громницькнй сам до людей так ставився, наче його вовчиця в лісі, а не жінка народила, а Коршака — остерігався, трохи не плазував перед ним. Особливо ж як під Дмитром Домонтовичем, що Громницького на комісарство висував і довгий час підтримував, а Коршак сеє знав, земля захиталася.
Увечері, повернувшись із сільської Ради, Коршак про все розказував своїй Дусьці, нахваляючись: "Тепер, щитай, я друга людина в селі, заступаю самого Громницького. Як нема Громницького в селі, віжки — у моїх руках, що хочу, те й роблю. Та й Громницький переді мною стелеться і липне, як банний лист, бо я у будь-який момент можу на нього просигналити, угорі прислухаються до сількора Дахновця.
А позавтра викликають мене до району, сам товариш Смульсон хоче бачити й чути. На великому коні ми з тобою, Дусько, на великому…" І казала до Якова Дуська майже словами батька його покійного: "Тольки ти, чоловіче, сильно не висовуйся, а роби так, щоб не потонуть у хвилях жисті перевертної. Бо власть — се таке, сьогодні — одна, завтра — друга, а ти у мене — один-однісінький". — "Не кажи такого, — оскалився дивно, наче й сміявся, і не сміявся, Яків. — Бо як на тебе просигналю, що ти у постійність сеї власті не віриш, то й тебе заберуть, а що я без тебе робитиму, жонка в хазяйстві треба…" — "Другу таку дурну знайдеш!" — відмахнулася Дуська, але відтоді ні про що таке з чоловіком не говорила, остерігатися стала. "На позавтра сидора якогось приготуєш, щоб було що там хоч із рукава на зуби покласти, — розпоряджався Коршак, вкладаючись спати. — І знімеш стегенце з перекладини, у чисту латку загорнеш, для редактора. Йон мене підтримує і висуває, а за все платить треба, покуль ще ми не в соціалізмах та комунізмах". — "Сидора то я зберу і для товариша редактора приготую, — підтакувала Дуська. — А ось хліба — нема, якби ж ти ранєй повідомив, черствий окраєць залишився, завтра тольки заходжуватимуся з діжею. Купиш собі хлібця городського".