— Мене якось що ранєй загребли, скоро по осені двадцять восьмого, уже я болєй місяця у мринській тюрязі блощиць своєю кров'ю мужицькою годував, аж тоді і Чотируса до камери нашої вштовхнули. А було тамочки люду різного, і з верхів, і з низів, і за місяць я з усіма ними перезнайомився. І була там одна людяка, стойніша од усяких прохвесорів, злодюга в законі. А в мене на вищеньких завжди нюх був, дак я вже коло нього лисачком, лисачком, за вістового коло нього приліпився. Жонка сама не доїдала, а передачі мені носила, то я жирніші де шматочки, сам оближуся, а своєму покровителю — підсовую. Так нас натовкли до вагона, як камси в бочку, і — ту-ту на Біломорку. І Матвій Чотирус, родак твій, з нами, значиться. Йон, правда, наче і в гурті, а — сам по собі, одиначком. У стіну вагона, памороззю вистелену, лобом, як баран, упреться і молиться, молиться пошепки, сильно віруючий тади йон був. Покуль на тій Біломорці не побачив пекла земного, покуль не втямив, хто насправді світом порядкує. Чотирус, мо', тольки три дні і пробув у тюрязі мринській, швидко його оформили, а школу житейську уже в таборах проходив. Ну, а як пригнали нас у табір, у лісах архангельських, деревину для каналу заготовлять, покровитель мій коло кухні мене пристроїв, і там його слово було — закон, сам "кум" до нього прислухався, а "кум" тамочки — цар і Бог, оперуповноважений себто, од органів. І скоро став я за свого серед "придурків", а "придурки" в таборі — се наче "галіфетчики" в селі, вищенькі, начальнички, варенички в макітрі, як у тому анекдоті, для них завжди — краща скибка і на пупа вони не беруть. І серед простих табірників я — в авторитеті, бо в моїх руках — черпачок, од мене залежить, як і кому з казана баланди зачерпнуть.
Ну, а Матвій Чотирус нічого сього, конєшно, не мав, таких пільг, як тепер кажуть. Конякою робочою йон був і нею залишився на усю жисть свою. І єдиний шлях йому стелився — на лісоповал. А там люди, хоч які здоров'яки, довго не витримували, видихалися за якийсь місяць-два, опускалися до штрафної пайки глевкого хлібця, шкелетами робились та й лягали кістьми в болото. Люди там мерли як мухи, земельку архангельську собою угноювали, се правда усе, що тепер у радіо балакають. Так я, мо', годиків зо два протовкся в господарчій зоні, то біля казана, то на конюшні, то в цеху, де дьоготь виготовляли. Про землячка свого уже й згадувать перестав, похоронив його давно подумки. Коли викликає мене табірний "кум", а йон мене і не забував, усе розпитує було, як та що. Викликає мене, значиться, "кум" і каже: "Потеліпаєш, Воробей, із новим етапом на верхню лісорубну…" Я трохи в штани не наробив: "За які гріхи?!" А "кум" далі каже: "Не за гріхи, а — довіряю тобі. Вважай, Ідо ти — в командировці. А тут пустимо чутку, що ти — проштрафився. Діло серйозне є…" А тая лісорубка — угору по річечці, якою ліс сплавляли. Окремий конвой там. І двічі відти тікали. І ніхто не знав, як їм тоє вдавалося. Дак я се ж — наче в розвідники, зсередини, од самих зеків розузнать. І розузнав. Через місяць мене відкликають, я "куму" доповідаю, як і що. Але то інша балачка. А я — про твого родака, Матвія Чотируса. Т'ам я його і стрів неждано, хоч думав, що йон — покійник давно. А вижив йон, ще й у почоті перед начальством ходив, щитаю, тольки через те, що од діда свого ще ремесло перейняв — пні корчувать. Таку землю Чотирусам громада дала, що там пнів було, як купиння на болоті. Дід з тої земельки пуховик зробив, і Матвій — коло нього. Дак він нутром відчував, під який пласт клин поставити. Двічі молотом ударить — і пень розлетівся. А інший день цілий біля такого ж пня проваландається, потом зійде, толку ж ніякого. І так Матвій Чотирус вижив. Бо тамочки тоді для нового табору ділянки розчищали, колективізація починалася і все те, страшке, про що тепер відверто кажуть. То він ще, мо’, з год коло тих пнів поклинцював, і відпустили, за ударну роботу. Тади ще таке практикувалося, се уже познєй строгіше стало. Ага, так у нас ще у вагоні, коли Чотирус Богу молився, до стіни одвернувшись, така балачка вийшла. "Якби Бог верховодив нами, хіба б допустив Йон, щоб отакий бардак на землі творився?" — сміюся з молитов його. А Матвій так серйозно відповідає мені: "Бо люди забули Бога, ось він і попустив віжки, віжкуйте самі, коли ви такі розумні…" І вже туточки, на верхній лісорубні, у нас із ним про жисть зайшлося. Я болєй про настрої серед зеків розпитував, бо мені перед "кумом" належало сповідатися, а Матвій про політику і про усе сеє — ані слова. "Піп нас у школі навчав, що усяка власть — од Бога, треба миритися…" — гачечок закидаю. Він довго мовчав, а тади зітхнув тяжко та й гомонить голосом таким, що мені мороз поза шкірою: "Нема Бога і не було ніколи. Я туточки такого надивився… Якби хазяїнував над нами Бог, од якого усе сеє, що коїться, залежало, і не втрутився, не зупинив, такий Бог сам найбільшим злочинцем почувався б. Ні, якщо і є Бог — то щось інакше, аніж нас попи навчали…" — "Нема Бога, а що ж є?" — допитуюся. "Мурашник людяцький…" — тільки і мовив Матвій Чотирус та й одійшов од мене, і болєй ми з ним не гомоніли. У нього своя жисіь склалася, у мене своя.
Так і здох Данило Воробей, а не признався, що не остання то була гомонкн його з дідом моїм, що у тридцять сьомому годі віку йон Матвію Чотирусу зі страху за жисть свою погану вкоротив…
І малечею була, не знала, і тепер, уже на той світ, через поріг земний, подивляючи, не знаю, навіщо і кому сеє все треба було. І яка зла сила вирвала нас із корінням з рідної землі, одірвала од рідної хати й покотила перекотиполем по світах чужих. Хто, чия рука невмолима полола і поле досі грядку, на якій висіяно жисті людські? Бо усе, про що пишуть і кажуть нині, усе ніби і так. і ніби не так. На людей усе звертати, на череду людську або пастухів, які ту череду пасуть, земних пастухів, все одно що винуватити дерева, ніби вони вітри скажені женуть. А насправді вітругани надають із висот незміримих, трощать гілля, виривають із корінням могутні дуби та сосни, і нема їм спину. Люди, як і дерева. — лише жертви сил неземних, про які ми досі мало що знаємо, хоч і грамотні сильно. А якщо ще чеснішими бути, то не знаємо нічого. Багато наук люди-розумаки напридумували, дзвенять вони і лелечуть, як води весняні з пагорів пакульських, колись, як ще зими були як зими і сніги як сніги. Але усіх їх зупиняє гребля незборима, невідь-ким споруджена, стіна непроглядна. Б'ються вони об ту стіну, вирують, плетуться, вишумовують, а що по той бік греблі і чи воно є що, ніхто того не відає, не знає достовірно. І залишається земній людиночці єдине: вірити, що є воно таки щось, по той бік греблі, по той бік стіни. Діди і батьки усе теє Богом звали і навчали нас Богові молитися, потім Бога спалили і в школі уже навчали нас науці молитися, природу і космос покорять, тепер знову про Бога згадали, а що воно і як насправді, того людині, мурашині цій земній, знати, мабуть, не судилося, 1 чим довше живу, чим більше про усе, що з нами відбувалося, думаю, тим менше певності і супокою в душі. З тою непевністю та неспокоєм, видать, і помру. І хай мене судить Суд Божий справедливий, якщо Він є. Як би я хотіла, аби Він був і кожному воздав по ділах його земних! А тільки сумнів душу мою гризе, як болячка невиліковна. Бо стільки горя гіркого і зла за жисть свою я напереживалася, набачилася, що не маю уже віри у справедливість навіть на тім світі, і не можу зрозуміти, що з людьми тоді робилося, та й донині робиться. А якщо ТАМ справді НІЧОГО нема, то навіщо усе сеє — ТУТ?