Дак я у жерло печі дивилася, як вогонь ікону спопеляв, і бачила: дві сльози криваві з очей Отця Небесного покотилися і впали жаринами на під печі. А мати наша підвелася з колін, зазирнула у челюсті печі, зітхнула горісно і мовила голосом — мертвим: "Нема, дєтки, Бога нашого, помер Бог. Се на лихо велике і пережиття тяжкі усім нам". Помовчала трохи, відтак і запитує невідь у кого, бо ми ще — малі були, нерозумні: "Якщо дався Бог спалити себе, то який йон — Бог?!" Малі ми були, нерозумні, се правда, а наче пилою по серцю мені слова ті материні. І від того дня не бачила я, щоб мати молилася, і нас, дітей, до молитви не зохочувала. А лице у матері нашої зробилося — наче з криги випиляне. І тольки як померла вона, у бараці тифозному, у Сибіру далекому, страшному, і я очі матінці рідній закрила руками своїми дитячими, відмерзло обличчя її, відтануло і розвидніло. Немовби золотаве світло од образу Отця Небесного пасмом неземного сяєва на лице її холодне лягло…
А Кузьма Терпило, син Нестора Семирозума, у ті роки по селах довколишніх плотникував, сокирник був знаний, усе його рук слухалося. І забрів він, із Смоляжа вертаючи, на хутір Чотирусів. Кузьма з Матвієм приятелювали і, як випадала нагода, спочивали душами, розмовляючи про те, що було, що є і що буде на світі білому. Плакала Голубівна, про напасника Михаля Громницького розказуючи і про спаленого Бога. А Кузьма, син Нестора Семирозума, і мовить до неї:
— Бог — у душах людяцьких, молодице, а не на дошках тлінних. То все марево рукотворне, штукарське, шашіль — і та дошку іконну гризе, аж труха з неї сиплеться.
— Так мене матка моя навчала — до ікони молитися, а матку мою — її матір, так воно од роду велося. Але тепер — згорів Бог, і нема Його ніде, ні на землі, ні на небі, ні у душах людських, калі Ион дозволив Громницькому із собою таке зробити, — одказувала Голубівна, і крижаним лице її ставало. — Помер наш Бог, і ми скоро вимремо, як машкара дрібная під зиму, бо — самі-саменні на сій грішній землі зосталися.
— Бог — не пастух череді людяцькій, щоб кожну людяку на добру пашу навертать, — правив своє Кузьма Терпило. — Не цар, не верховода Йон у скопищі людяцькому. Скольки люди живуть на землі, стольки і вбивають, гнітять, терзають звірино одне одного. Якби Бог за усе теє одвічав чи мав силу одвернути горе гіркеє, Йон давно б розуму позбувся. Бо теє усе бачить, знать, мати силу допомогти — і не помогти — ніяка сила, і найвища, не витрима такого. Бог — совість наша, світло у наших душах і тольки…
Матвій Чотирус слухав усе те і мовчав понуро.
І проводжав він гостя за хутір свій, і казав Кузьма, син Нестора Семирозума, оглядаючи господарство приятеля свого очима сумними:
— Не хотів я залякувати жонку твою, Матвію, а тобі скажу, покуль нас туточки ніхто не чує. Здавай оце все, що нажив ти і батьки твої нажили потом і мозолями кривавими, здавай і простуй геть — бо порозтягують сліпі людяки, нерозумні, і кодло твоє жорстоко, з корінням, вирвуть із землі сьої.
Але не вірив приятелю і побратимові своєму Матвій Чотирус, бо не хотілося у таке вірити:
— Ви із Наталочкою моєю наче змовилися, і чорно в очах ваших. На мене ніхто з людей пакульських зла не має, бо нікому не зробив я поганого, тольки добро робив. У кого се рука підніметься, щоб моє кревне од мене одібрать? Ти, конєшно, болєй мого знаєш, у газети дивишся. Грамотніший ти, конєшно, а я — тумак тумаком, тольки роботу пекельну знаю. Але думаю головою своєю дурною, що в газетах — то грім тольки словесний, для постраху нашого брага, мужика. Погримить, та й розійдуться хмари, грози не буде, ніхто із владик високих не допустить до нового розору в країні. Там, угорі, теж знають, що кожде в селі привикло до свого, і хто жисть на власних плечах натруджених тримає, знають. Не буду я нічого збувать і світ за очі тікать не буду, якось воно перемелеться, усе сеє…
А серед зими приїхали по батька нашого, із самого Мрина приїхали, двоє міліціонерів, і Михаль Громницький з ними: "Збирайся, Матвій Чотирус, поїдеш із цими хлопцями, так власть совітська розпорядилася. Таким, як ти, нема місця в соціалістичному Пакулі. Без тебе нову жисть будуватимемо…" Дак міліціонери — ще молоді, ще трохи совісті у них лишилося, топчуться в порозі, радять тепліше одягатися і щось із харчів із собою узять. А в Михаля Громницького — кожух чорної дубки, і той од злості аж рипить: "Скорєй, скорєй! На Соловках тебе одягнуть і нагодують — баландою тюремною!.." — "За які такі гріхи?" — тяжкенько зітхнув батечко наш. "Була б морда куркульська, а гріхи для неї ми придумаємо, для цього властю поставлені!" — сміється, наче гавкає, Михаль Громницький. І навіщо земля наша таких зміюк родить, не пойму. Було сеє у годі двадцять дев'ятім, я ще геть мала була, а пам'ятаю усе чисто, як учора. А як почав батечко з нами прощатися, плачу і стогону — повна хата, і сліз гарячих. Мати прикипіла до нього, одірвать не можна, душа їй, певно, нашіптувала, що востаннє бачаться. Бо почеберяла вона третього дня до тюрми мринської, пампушечок напекла, сього-того, а батечка нашого уже нема в тюрмі, уже його світ за очі повезли, аж місяців через три письмецо прийшло, що — у лісах він, далеких, архангельських.
І зосталися ми на хуторі нашому сиротами повними, без Бога, спаленого, і без батька, людьми поганими од нас одірваного. Старша сестра, Марія, якось що заміж уже вийшла, за хлопця з бідної сім'ї, дак і його довго по сільрадах громницькі усякі тягали, що, мовляв, із куркульською дочкою очоловічився. А нас трійко — біля матінки: сестра Люба, годків дванадцять тоді їй виповнилося, братик Іван, середульший, і я, Катерина, семи років од роду. Але не довго ми у кублі своєму залишалися. Се уже почали хазяйства у колектив збирать, хоч люди, хто як міг, опиралися. Спершу коней і корів з нашого двору забрали. Тади і по нас приїхали. Усе з хати виносять. Ми усе оддавали, без спірки. Ніщо уже нам душі не гріло. Що з одежі ціннішої, мати у вузли пов'язала. А болєй людям оддавали — подушки, рядна, квашенину з погреба. Стоять людоньки навколо хати, дивляться на той розор, плачуть, як ото тепер у кіні показують. А розтягали усе — комнезамівці, з червоними хустками на шиях, команда Михаля Громницького. Як смерч вони налетіли. Матка першою у вікно їх побачила, ще як у видолок тічкою вони спускалися, побачила і заголосила: "Ой дєтки, ідуть вовки грабувати нас!" Тольки пір'ячко по хаті літало, як витрясали подушки з наволочок, а наволочки набивали добром нашим — сувоями полотна, вишитими сорочками, рушниками…