Куди мені діватися? Як уже я вбрався у дрантя своє, Пантелій і каже з-за столу: "Звині, братуха, що так получилося. Однак тебе зацапали б, патрет твій по усіх міліціях красується. А я уже од пуза баланди тюремної нахлебтався, пожить трохи хочу, коло жонки молодої…" А йон конячку запріг уранні і не в Пакуль, до матки моєї, а через Невклю замерзлу, до Мньова поїхав, властям на мене доніс. Я ж тольки й сказав, уже поріг переступаючи: "Вовк із лісів Сіверських — братуха тобі, Пантелій, йон тобі за мене оддякує…" Так сказав, що в голову прийшло, сказав од обиди великої на людей, що заганяли мене у глухий кут, як сірого. Мо', хвилина така випала. А мо' — матір моя наврочила йому і без мого казання. Вона се уміє, люди знають. Тольки ж недовго Пантелій коло жонки молодої жирував. Тої ж таки зими пішов він у село Смоляж на храм, вертався, п'янющий, повз болото Замглай, тамочки його вовча тічка і запопала, саму одежину, закривавлену, і знайшли, хоронити не було чого. А мені родна власть — двадцять п'ять годочків колонії строгого режиму припаяла. За контрреволюційний саботаж — так було у вироку записано.
І почав я свій шлях горісний, клубок жисті своєї розпроклятої розмотувати спочатку. Після блукань довгих колами табірного пекла втрапив аж на Колиму, у шахти тамтешні. У шахті — ніч непроглядна, і з шахти виводять — ніч, годами світу сонячного не бачив. Одтуль уже не втекти було, тисячі кілометрів тундри і тайги навколо, у самій зоні охоронці мали право приміняти зброю, підписку про сеє узяли від нас. Там би мені жаба й циці дала, коли б кремлівський "батько народів" не здох. А як здох йон і до Колими докотилося, послабка нам трохи була, у фашистюг табірних із кокардами на шапках бадьору поменшало. Рішивсь я боротися за жисть свою. Одного дня заявляю, що не спущуся більше у шахту, одержую нагороду — десять діб карцеру. Відбув — знову про те ж саме заявляю. Вимагаю перевести мене до іншого табору, у мене, мовляв, стаття політична. Ще десять діб каземату. Вийшов з карцеру — сама тінь од мене. Викликає начальник дільниці: "Або у шахту спускайся, або — пристрелю!" — "Стріляй, — кажу, — у шахті мені однако помирать, то легшей — од кулі". Він схопився було за нагана, але уже — час не той. І робив я годки останні біля транспортної стрічки, на вугільному складі. І тут уже я став болєй думать над жистю людяцькою і над своєю планидою. Став я болєй із людьми головастими розмовлять, а там і таких доста траплялося. Були такі, що з двадцятих годків по тюрмах і таборах маялися за ніщо, тольки за те, що клепку в голові од народження мали і совістю не підторговували. Та й сам я уже доста набачився, ходячи по муках земних, по зав'язку. На очах моїх людина людину мучила хужей звіра лютого, на моїх очах люди самі собі віку вкорочували, аби не мучитися болєй, одне одному ноги дошками перебивали, аби до лазарету лягти і спочити трохи. Усього я надивився і наслухався, що розказать і згадать нині страшко, що і в сні кошмарному не насниться. Але усе те — біль і горе мурахів земних. І спромігся я розумом своїм над мурашником земним піднятися, і, споглядаючи одтуль кривавицю земну, ворушити клепками своїми став.
І робив зі мною коло транспортної стрічки попик старенький. У тридцятих годах, коли церкви розкасировували, властям він не змовчав, од тих пір по нарах качався. Запримітив він, що я по сухарикові збираю у матрац свій, як тая білочка — гриби та горішки в дупло, про зиму дбаючи, і запитує якось: "Що, Митре, знову п'яти гостриш?.." А вже він знав біографію мою геройську… Промовчав я, бо уже навчився нікому і нічому не довірять. Тольки ж попик не відставав од мене: "Куди, Митре, тікатимеш? Нема куди людині земній тікать. Хіба що з малої клітки — до більшої, і тільки. Свобода — у душі людській, а не в ногах". Думка ж про втечу в мені тліла, се правда. Поселюся, намислив я, у тайзі, скитником, одлюдьком. Уже тоді таке в мені наривом наривало. Воно пізніш, коли додому повернувся, здійснилося. Добре, думаю, попу казать, як із нього уже труха сиплеться, а я ще — жить хочу, вільним вітром дихать, попереду ж — двадцять п'ять годків каторги лютої. Але питяннячко його гостряком у голові засіло. І розказував мені попик, скольки люду і якого більшовицьким режимом побито-погноєно, на десятки мільйонів рахунок його страшний був. А я йому — своє розказував, побачене і почуте. І був наш розказ спільний кров'ю і муками людськими на полотні часу вишитий. Тади я запитую: "Отче, а де ж хвалений Бог ваш, він що — осліп і оглух? Чи, може, Бої, як погана господиня жменю насіння на грядку, сипнув нас на Землю і жде, що з того виросте?" — "Бог усе бачить і чує, але карає він руками більшовицькими людей за гріхи. Бо від слова Божого люди відступилися, церкви святі поруйнували". І не приймала душа моя Бога жорстокого, хоч я і старався з усіх сил. І чесався язик мій далєй: "Отче, а може, усі ми — давно у пеклі, що його на іконах мальовано? Висіла одна з ікон таких у церкві нашій пакульській. Печери, в яких чорти грішників мучать, а між ними — переходи, по яких людців голих женуть. Якби карту таборів і в'язниць, крізь які тольки я пройшов, намалювать, ото й було б воно, пекло іконне. Хіба що форма у чортів інакша, енкаведистська та есесівська…" — "Щось є у твоїй, Митре, фантазії, — попик признався. — Але не було ще другого пришестя і Суду страшного. Попереду усе те". — "А мо', скорий суд трійок і є той Суд страшний? — не вгамовувався я. — Мо', Бог твій милостивий, аби ручок своїх білих, іконних, не бруднити, усе теє їм доручив?" Тут попик жалісливо так на мене поглянув і каже: "Вихолола душа твоя, Митре, на вітрах сибірських, не встигши пір'ячком обрости…" І болєй ми з ним не гомоніли, цуратися мене став. А одного досвітка не підвівся він із нар по команді. До нього, а попик — мертвий. Легку смерть йому Бог послав, у сні, після усіх мук земних. Тольки й милості Його. Але така радість і просвітління на мертвім лиці попика проступили, що я — позаздрив…
Ну, а я ще багато ночей по нарах своїх качався. Поки не став писать угору про пересуд. Уже се часи такі настали, що до наших волань із пекла земного прислухалися. І прийшов папір казенний од прокурора: "Вашу справу направлено на розгляд Норильського народного суду". Ще декілька місяців довгих спливло, і звільнили мене з-під варти. Але тепер уже я сам не поспішав на так звану волю, у світ людей брехливий. Зерна, посіяні покійним попиком, таки проросли в мені. Покуль тіло моє спеленуте було тюремними путами, ніщо не тяжіло над моїм глуздом: вільний був на чорне казати — чорне, на біле — біле. У тюрмі, у таборі, хоч і там повно енкаведистських нишкавок, є своя перевага — свобода духу. Принаймні ніхто не примушував мене брехати, як це узвичаєно було у повсякденному житті законопослушного радянського обивателя. І я ще з рік працював у таборі як вільнонайманий. Можливо, то була втома — душі і тіла. Є межа витривалості людини, як і межа витривалості металу. Навіть сталева пластинка пружинить, відповідає силою на силу до певної межі, а потім — ламається. Можливо, я теж зламався. Не знаю. Був, правда, ще один спалах, саме того, останнього на Колимі, року. Я раптом загорівся божевільною, бо реально нездійсненною, ідеєю — перебратися — на Аляску. На карті це було — зовсім близько. Якщо не зважати на тундру, кордони, океанську протоку…Уже не Ельса покликувала мене, я розумів, що в Ельси, якщо вона досі жива, своя жисть і місця мені у ній немає. І не політика під'юджувала, я завжди був далекий від політики, не мав особливих ілюзій щодо світів по цей чи по той бік залізного занавісу. Просто мені не хотілося повертатись у світ, де я змушений буду, хочу того чи ні. брехати разом з усіма. Заплативши таку велику ціну, кращими десятиліттями жисті своєї, за право — бути чесним. Я запасався харчами і тренувавсь на лижах. Готуючись до великої і небезпечної мандрівки через засніжені північні простори. І одного дня, коли я, вибравшись за табірне селище, ковзав на лижах по сніговій пустелі, здійснився сон, що наснився мені ще до війни у материній хаті, у нашому Пакулі.