Господи, якби ти не осліп і не оглух до людей, ти посивів би з горя людського, як я — за ту мандрівку, у трюмі баржі…
Там — уперше — прокляв я Бога.
Дак ніколи Митро нічого сього не розказував. Ані матці родній, ані кому іншому. Се ще йон у Пакулі був, і випало нам удвох корівок хуторських пасти. Корови попід лісом пасуться, а ми з ним отакочки на дереві, зваленому буревієм, сидимо. А я не можу, щоб коло людяки буть і ні слова гомонки. І день довгий-довгий, літній день. Я і мовлю до нього: "Хоч би ти, Митро, розказав, як тобі у краях далеких велося, таки ж світу білого ти побачив. Бо сидиш коло молодиці пень пнем". Ион довго мовчав, наче й не чув гомонки моєї, тади озвався: "Не білого світу набачився я, а — чорного. А велося мені, як усім людям там ведеться, ні луччей, ні хужей". Я ж примокталася, наче п'явка: "А може, ти, Митро, такочки властей налякався, що зайвого слова боїшся вимовити?" — "Ні, молодице, — одказує по хвилі, — нікого і нічого я уже не боюся. А боюся тольки — самого себе…" Та й умовк. І болєй за увесь день жодного словечка з нього не витягла. Наче онімів чоловік. А скоро ж ото подався йон у ліси Синявські лісником. Мо', з год се минуло, мо', і два, наші годи, наче спиці у колесі, мерехтять, приходить до мене під храм зовиця моя. А вона — із Грибової Рудні сама. "Як бо тамочки мій сусід колишній поживає?" — питаю. "Митро Терпило? Не знаю, що тобі і сказать, — се зовиця до мене. — Бо йон — одлюдник великий. Тольки й бачимо, як коли-не-коли у лавку сельську причелепає. Торбу того-сього на плечі, і знову його місяцями не видко. Бо живе йон у лісі, коло болота торф'яного, сторожка там здавна. Розбудував її, піч вимурував, сам собі пан, нікого не хоче ні чуть, ні бачить, як і гомонить з ким, то хіба що з деревами та вовками. Улітку пололи ми посадки в лісництві, то молодиці вже коло нього і так, і сяк, а йон тольки буркне, де там і що полоть, а болєй — ні слова з вуст. Мо', йому в умі що повреділося од пережиттів великих".
Дак що ви, люди добрі, дивуєтеся, коли сам Андрон Мохнач не міг Митра розговорить? А той і деревину суху розговорить, як для історії його треба. Се ще Пакуль був і Андрон коло музею сельського заходжувався. А вже перебудова сяя почалася, і язики людям розв'язалися. Поїхав Андрон Мохнач машиною по торф для школи у Грибову Рудню і в лісництво, до Митра, заїхав. Заходить Андрон у лісництво, се йон сам потім розказував, а Митро Терпило сидить на ґанку сторожки своєї і лосеня маленьке із рук годує. А на плечі у нього — білочка, рафінад гризе. А по дворищу, як по лугу, козулі бродять. Ну і почав Андрон давити, щоб Митро Терпило про жисть свою трудну розказав, для історії сельської, для Книги днів. Дак йон довго мовчав, наче не до нього мовиться, тади розсміявся сміхом зимним та й каже: "Смішні ви, люди. Ловите вітер у пригорщі…" Підвівся і похилитав попід лісом. І лосеня за ним, і козулі — вервечкою, і білочка по верхів'ях дерев пострибала. І зник у шалині. А Мохнач — ні в сих ні в тих…
А вже як сеє усе полупилося, із Митром, ще ніхто нічого не знав. Уляна Несторка, се ще Пакуль був, і Уляна була, гомонить до правнука свого, до Опанаса Терпила: "Уже душа моя душу синочка мого Митра не чує, не квилить вона до мене горестями своїми". Сама баба Уляна уже на ладан дихала, а — поїдь та поїдь у лісництво. Се в останнє літо перед Чорнобилем було. А перед тим у Краї дощі не випадали, сушило страшко, і болота торф'яні горіли, мла над Невклею і лугами висіла. А тади якось що випали дощі і пожежі на торф'яниках загасили. Се ж Опанас бухгалтером у колгоспі робив, а я — шоферував при конторі. Дак він і каже: "Поїдьмо, бо вже мене баба Уляна замучила". І покотили ми так по обіді у Грибову Рудню. А вже у Грибовій Рудні прочули, що лісник пропав, наче крозь землю провалився. Так гомоніли, аж так воно і було. Познєй одна людяка лиственська призналася, що тої ночі з берега Синявки бачила, як Митро брів по болоту, наче сновида, і раптом — зник. А ніч була місячна. Раніш тая людяка мовчала, бо приїздила на луги по сіно колгоспне. Ну, так ми з Опанасом дільничного міліціонера прихопили і — в лісництво. Усе там було, наче Митро щойно вийшов і ось-ось повернеться. На столі, біля вікна одчиненого, — кухоль з недопитим чаєм, авторучка і зошит шкільний, грубий, у твердій палітурці. Уже як міліція своє зробила, зошит той разом з речами Митровими Опанасові передали. Дак на палітурці того зшитка, я його у своїх руках тримав, було написано Митром: "Мої письма до Ельси". А нижче — хвамілія тої дєвки його, городок називався — язик поламаєш. І країна — Швеція. Отого зошита Опанас познєй і передав Андрону Мохначу, для сельського музею. А вже Андрон Мохнач, коли посольство шведське в Україні відкрилося, возив машиною картоплю до Києва продавать, думав, що там — дорожчей, зайшов у посольство і все чисто розказав. Се якось під зиму було, а навесні приходить йому лист, на папері добренному, гербовому, із шведського посольства. І пишеться у тому листі, що знайшли у Швеції Ельсу, яку пакульський Митро Терпило любив, тольки нема уже її серед живих, померла такого-то року, місяця і дня. А се той же рік, місяць і день, одне в одне, що їх Опанас вирізьбив на хресті дерев'яному, в пам'ять про Митра Терпила на Вишневій горі поставленого, хоч тіла його не знайшли. Хто як хоче, так хай сеє усе і понімає. А я поні маю, що їм судилося разом буть, а тольки врем'я таке випало, жорстке, як тертушка, врем'я. Об теє врем'я і кривавилися вони усю жисть свою. Земну. А мо', на тому світі їм щось лучченьке винагородиться. Тольки я ні в що сеє не вірю, у що матері наші вірили, а тепер і нас у радійо начальники перелицьовані агітують. Дак писалося ще у тому листі із посольства, що живе у Швеції син Ельси, сорок четвертого року народження, батьком якого покійна Ельса усю жисть свою називала солдата з України Митра, і що той син її має намір невдовзі відвідати Україну і село Пакуль. Але не було уже Пакуля нашого…
Тольки й зосталося у мене людського, Ельсо, що пам'ять про тебе. Броджу лісами нашими і розмовляю з деревами, як із тобою. І все здається мені, що ти ось-ось вийдеш з-за кущів на лісову стежку і підеш назустріч мені, як то бувало багато разів у лісі коло дому твого, куди я приходив на побачення з тобою. Або здасться мені, що твоє біле плаття мелькнуло на просіці, за соснами зеленими, біжу, аж перекидаюся, як хлопчик, покуль не впаду у траву і не заплачу гірко. Знаю, що жисть є жисть, що не могла ти мене ждати стольки годів, і ще після другої втечі своєї з табору, заарканений властями, мислено попрощався з тобою і побажав щастя. Випущений нарешті з клітки меншої до клітки просторішої, знайшов у собі сили не озиватися до тебе навіть письмецом, не ламати жисті твоєї вдруге, хоч і лишався самітником. А тепер ось, на схилі літ, знову здурів, думаю про тебе день і ніч, пишу до тебе, хоч і знаю, що пишу — для грубки.