У шкільному гуртожиткові встановили дерев'яні ліжка. Матраци на них — набиті соломою, і такі ж, набиті соломою, подушки. Видали нам по двоє простирадл: одне стелиш на матрац, друге — під байову ковдру. Більшість із нас, дітей, уперше побачили і простирадла, і ковдри, не знали, як ті ліжка застеляти, було через те багато сміху і гамору, але нам усе розказували і показували товариші вихователі. І стали ми схожі на дітей організованих, і почалося для нас нове життя. Навіть у кіно нас водили. Самі ж ми створювали самодіяльність, співали героїчних пісень про нашу неповторну добу, будували фізкультурні піраміди, ставили вистави, а ще на вечорах читали вірші, дякуючи більшовицькій партії і рідному товаришеві Сталіну за наше щасливе дитинство. Потроху ми забували, що учора ще були підзаборні, і вже смикали своїх вихователів, пропонуючи нові ігри та інсценіровки.
Заняття у школі вимагали від нас великих зусиль, бо за два роки мусили ми підготуватися до вступу у сільськогосподарський технікум, здавши екзамени за сім класів. Коли учителька на уроці з алгебри уперше провела на дошці лінію і написала по краях її дві літери, А і Б, я була у жасі, бо нічого не розуміла. Але потроху я зрівнялася з тими дітьми, які мали більші знання. У березні тридцять другого року Мньовський сільськогосподарський технікум оголосив весняний набір. Дирекція нашої школи рекомендувала до технікуму десять кращих учнів і мене — серед них. Я була з того щаслива, як ніколи досі. А ще мене преміювали за успішне навчання у школі ситцем на плаття. А ще рекомендованих на навчання у технікумі дівчат наш директор товариш Абрамович повів до крамниці і кожна з нас вибрала собі черевички, які їй сподобалися, а школа — оплатила. Головне ж, відтепер я навчатимуся у технікумі, на агронома, і мені виділена, згідно із моїм соціальним станом, найвища стипендія, на яку я можу прожити разом із хворою матір'ю. Переді мною стелеться світле майбутнє, до повної перемоги соціалізму у нашій радянській країні, а може ще й далі — у вимріяний комунізм.
І я поспішила до матері — хай і вона порадіє з доччиних успіхів. Бо усі ці роки, відколи я навчалася у батрацькій школі, єдине мені душу пекло: що мати моя проживає сама-саменька, у нашому будиночку, під горою, на околиці Мньова. Бо я жила в гуртожиткові школи, а школа — на іншому краю містечка, під лісом. Містечко ж — довжелезне, узимку — снігами засипане, восени та навесні — грязюки по коліна, на теплу взувачку для дітей школа коштів не мала. Тож я рідко матір провідувала, хіба що на канікули. І матір ніколи не з'являлася у школі, соромлячись своєї бідності. Я свою родину мала — шкільну, а в матері — нікогісінько. Це усе я пізніше зрозуміла, а тоді ще зелена і черства серцем була, із-за молодості своєї і захоплення переможними маршами соціалістичних перетворень.
І прибігла Віра, з двома подружками шкільними, щоб похвалитися перед матір'ю радощами своїми. Прибігла Віра, а дім — на замку. Але знала вона, де мати ключа ховає, під каменем біля порога, знайшла і відчинила. У хаті не топлено давно, холодно і вогко, на кухні коло печі лежить оберемок сухого бур'яну, стіл засипано борошном. Матері ж ніде не видко. І так терпко їй на серці зробилося, що прибігла про успіхи свої розказать, а нема кому. Аж зло на матір узяло: "І де-бо се вона швендяє? У неї ж нікого ріднішого у світі нема, як і у мене!" Потім подумала розважливо: "Я ж таки давненно не заявлялася додому. Чи ж мати має сидіти коло вікна тижнями і місяцями та виглядати мене?" І одтануло серце її до матері. А дім їхній стояв під горою Холодною, так здавна гора звалася, заросла терном, і цвів терен, бо місяць май був. Цвів терен, і сіли подружки на призьбі, милуючись світом навколишнім, радіючи життю, яке тільки-тільки починалося для них, юних: уже вони — студентки сільськогосподарського технікуму, мине декілька літ — і вивчаться на агрономів, будуватимуть світле соціалістичне майбутнє у стопроцентно колективізованому селі.
І тут побачила Віра матір свою, що з Холодної гори сходила, крізь тернові кущі продираючись: розпатлана, куделя замість звичної коси, брудне волосся космами на плечі спадає, а на голові — віночок із гілок терену квітучого. Сходила вона з гори і наспівувала голосом хриплим: "Ой як давно я у батька була! Да вже стежка-доріжка поросла, ох, і терном-терном, ще й калиною, ой, де я походила да дівчиною…" Співала вона голосом хриплим, а сльози з очей по щоках текли. Кинулася Віра назустріч матері, за руки узяла, защебетала до неї: "Мамунечко, мене до агрономічного технікуму прийняли, у весняний набір уписали за успішність мою, і найвищу стипендію я отримуватиму як наймитська дочка, на нас обох її хопить, уже ти не бідуватимеш!.." А мати наче не бачить дочку свою, не чує, косоокою зробилася чи сліпою, очі каламутні, сюди-туди бігають. І каже матір голосно, наче й не до дочки, а до усенького світу: "А дід мій покійний, дак йон чоботи шиє, а обрізки складає у кошичка. Я було і запитую: "Нащо се ви так робите? На вулицю обрізки викидайте!" — "Нє, дєтка, — одвічає, — не викидатиму на вулицю, бо — гріх". — "А чому?" — "Бо Ірод плаче, що люду не настаче, кусочки собирає — моду составляє. Осе ж такі часи настали". І знову заспівала-заголосила на увесь куток: "На голові стрижка, одежа по жижки, голі ноги, голі груди, такі тепер люди!.."
"Мамо, се я, дочка твоя, що ти голосиш?! — аж сколотнулося усе у Віри. — Забігла, аби похвалитися радістю великою. Тепер я навчатимуся у технікумі і не буду уже в шкільному гуртожиткові жить, а буду — з тобою!" А мати далі казала, нічого того не чуючи: "Я у свого батечки жила добре, не буду обижатися. Вивчилася і шити, і вишивати. А Бог щастя не дав. Так жалько, що чоловік мій помер. Осе йон учора мені наснився. Каже до мене: "Я для тебе, Марушко, уже й місце туточки пробрав, а ти — чухаєшся там. Не дуже довго збирайся, бо як труну опускають у землю, то вогонь великий горить…" Дак я тольки і візьму із собою що віночок осей терновий. Терен у вогні не горить, хай мій Сидір на тім світі квітучим терном помилується, нашу гору згадає…"