Дак се вони усе зробили, зеленці пакульські. але ще жила криниця Семирозумова. Трохи днів минуло, джерело розмило навалену на нього землю, і знову приходили люди зодусюль по воду цілющу, і помагала вона од болестей тіла і душі. Тади знову прийшли комсомольці під гору Крукову, прочувши про сеє, геть кручу над джерелом зрили, глину утрамбовували дерев'яними товкачами, наче долівку в хаті, і витанцьовували над ним, мов навіжені. А криниця Семирозумова ніби дражнилася із старань їхніх. Знову скоринку глиняну джерело просвердлило, і вода цілюща жебоніла як ранєй. І ще довірливіше тяглися люди до криниці Семирозумової, бачачи силу її велику у борні з нерозумними зеленками.
Тади приїхали молодьонки підводами трьома під Крукову гору, з піском, жорствою та цементом, що його Нестірко на цегельні добув для боротьби з релігійними пережитками. І брали вони воду відрами із Жолудівки, і замішували цемент, пісок та жорству у кориті залізному, яке теж із цегельні притарганили. Відтак виливали те місиво під кручу, одкуль водичка жива цідилася. І загусло те місиво. І зробилася над Семирозумовою криницею подушка кам'яна, на могильний пагорок схожа. І вигуцували молодьонки на тій могилі кам'яній, радіючи з вигадки своєї. Бо вже вони певні були, що нарешті упокорили джерело. А вранці прийшла Уляна Несторка на леваду і побачила: воскресло джерело, з-під могили цементової, жива вода сектіє. І казала вона людям болящим, і ще болєй люди увірували в силу криниці Семирозумової, брали із джерельця воду цілющу та од хвороб рятувалися.
І пекло усе сеє Нестірка Волохача, онука Уляниного, пекло печією пекучою, бо не по його виходило.
А ще стали казать люди, ніби бачили місячної ночі Нестора Семирозума, покійного давно: на краю кручі йон стояв, руку над джерелом розпростерши, наче крило біле. І були такі, що болєй ще у сюю вже релігію увірювали, приходили до гори Крукової, на леваду, подовгу колінкували, богам небесним молячись і до Нестора Семирозума, захисника Краю, з надією покликуючи.
А тади у лісі за Пакулем військові стояли, табором літнім, наукам своїм армійським навчалися. І шефствували яни над селом нашим, бо так у теє врем'я водилося. Дак підкотився Нестірко до командира військового, про релігійні забобони в Пакулі йому розповівши та про боротьбу з ними бойової комсомолії. То командир згодився допомогти, бо тади якось що знову сильно за церкву узялися, команда згори така прийшла. А в ті годи усе по команді робилося, і порядок був. Одного дня наїхало під Крукову гору червоноармійців, я ще хлапаком був, над Жолудівкою, ближчей сюди, до Чортового болота, худобу пас і бачив. Привезли яни з собою залізну скриньку із толом, у війну ми його милом називали, я партизанив трохи у Синявських лісах, під кручею його закопали, де джерело цілюще. А тади як бабахнуло на усе довкілля, аж вороння в Страхоліссі з дерев знялося і довго чорною хмарою закружеляло над лісом та луками. І посунувся окрайок гори Крукової на леваду і криницю, Семирозумовою прозвану, навіки похоронив.
Дак нахвалявся Нестірко перед людьми пакульськими у сільбуді, що нова власть дужча од богів учорашніх, а люди мовчали понуро, бо кожен сеє все бачив і думав: мабуть, яно і так таки.
І опускалися крила надій людяцьких, і душі мулом житейським замулювалися, бо жисть така починалася, що про чисті душі не питала, а питала, чи зумієш ти приноровитися до богів земних і вижити.
І заходилося нашому Краю на таке, що й згадать страшно, а не згадать — ще страшкіше, бо як замулиться ще й пам'ять людська, жодного прогляду і надії попереду не буде. І добре, що сеє все вписане до Книги днів, аби тольки Книга та до людей завтрашніх і до Бога дійшла.
Достойно я прожив жисть свою, у теплі і добрі, хоч ніколи зайвого на пупа не брав. Багатьох, ой, багатьох нема давно, трохи не усі мої одногодки під ніготь героїчної епохи попали і розчавлені були, хто на війнах, хто в голодівках, хто в репресіях незаконних, як тепер пишуть і в радійо та телевізію балакають. А я досюль у садку своєму раюю, і жонка ще коло мене, Галька Колумбетова, яку я колися з усім її хазяйством з-під носа Нестора Волохача вихопив. І дім у мене, як грім, цегляний, на вічному, гранітному, підмурівку, куркулеві Колумбету з його дерев'яною п'ятистінкою такі хороми і в снах не снилися. І не даремно хитруном мене у селі заздрісно прозивають: на старе дерево куркульське, героїчною епохою списане, прищепив я свою пролетарсько-бідняцьку сознательність, і зазеленіло дерево роду нового, і розрослося, і щедрі плоди дало. Дєтва наша — по городах усе. вивчилася, у влади проштовхалася, хоч і поповозив я професорам усіляким кабанчиків, і своїх, і колгоспних. А хитрість моя у тім тольки, що я ні в що сеє сильно не вдавався, ні в що не увірував, як Нестірко, і з думкою своєю не висовувався, а думав так, як партія на даний момент думала. Пішов я молодьонком ще за скаженим Нестірком Волохачем, се правда, і в комсомол вписався, і в партію, бо так треба було, щоб самому вижить і кодлу своєму не дати пропасти. І гнувся я, мов лоза, разом із лінією героїчної епохи, Нестірко ж гнутися не хотів чи не умів, пер навпрошки, як бик на червоне, і в лісах сибірських ще молодим іздох, а я у галіфе вбрався — і наче приросло воно до мене, весь вік у начальничках сельських проваландався.
Дак ніхто уже сього не знає, а я — знаю: уперше підковзнувся Нестірко на ідейній платформі, перестаравшись у служінні своєму ідеям вождів більшовицьких, і од тих пір пішло у нього із радянською владою навперекосяк. Ще мій батько навчав мене: ні в що, синку, сильно не влюбляйся, бо завтра розлюблять доведеться. Аж воно і так. Увірував Нестірко безоглядно в комунію, а яка комунія, коли кожен луччей жисті для себе хоче, і тольки, так людяка природою влаштована, і ніхто, ніякі нестірки її ніколи не перероблять, бо такий закон жисті земної. А хто сильно любить, той сильно і ненавидить. Вкнапився Нестірко у боріння з Богом, наче той Бог йому у миску наплював. І вже — міри не знав. А усе в жисті слід робити хитро: одсюль і досюль, як вищою владою на даний етап одміряно, і далєй — ні на йоту. Се я власною достойною біографією перевірив, і в цьому її короткому курсі стверджую, наче казенну печатку ставлю.