— Згинь, Сатана! У пекло своє, у тартари, Богом прокляті, проваліться навік під землю, нечестивці погані!..
Дак я сього вже не бачила, ще мене і на світі не було, а матка моя сеє все бачила і розказувала. Начебто Нестірко з Бомбою та Цмокалом на очах у людяк стали крізь землю провалюватися, бо розверзлася земля під ними, почув Бог волання отця Олександра і так поробив богохульникам. І вже були яни в землі по коліна. Але виборсався Нестірко зусиллям волі, бо вольовитий йон був од роду, од кодла свого, яке Вовками у селі прозивали здавна, віра у нього щира була, своя віра — у земне царство, більшовиками придумане, що його вони вибудувать намірилися, як у отця Олександра, — у царствіє небесне, виборсався йон із землі. відступив перед хрестом святим, сяючим, повернувся до нього спиною і почимчикував скоренько із церковища, а Бомба і Цмокало — слідком. Як од матки своєї чула, так і розказую, а матка моя ніколи не брехала, хоч і велика вигадниця була.
І рушив отець Олександр, святий хрест, ранішнім сонцем осяяний, над головою обіруч тримаючи, на Нестірка в подобі Сатани і на помічників його в личинах пекельників, як їх на іконах малюють, де пекло зображене. А віруючі, і собі осмілівши від рішучості розгніваного батюшки, ступали за ним, і йшли вони натовпом грізним, збуреним, одностайним, бо з череди безсловесної, заляканої новітніми пастухами, раптово людьми стали. І ті, хто віддаля стояв, біля кошиків із пасками, ще не посвяченими, приєднувалися до них. Першими завагалися перед стіною людською, що невблаганно наближалася, Бомба із Цмокалом — чкурнули із майдану церковного без оглядки. Нестірко відступав повільно, задкуючи, усе ще сподівався, що віруючі ось-ось вгамуються. Але наступав на Сатану отець Олександр із хрестом у руках, і збурений натовп — за ним. Хтось із тих, хто стояв збоку, смикнув за край червоної скатірки, накинутої на плечі ватажка сільських комсомольців і безбожників, нитки, якими вона була зшита наспіх, тріснули, намітка упала під ноги. Нестірко нагнувся, підняв скатертину, аж тоді повернувся до юрми спиною та поспішив з церковища. Натовп наблизився до розчинених воріт церковної огорожі і зупинився, бо так сказав до людей отець Олександр. Нестірко з Бомбою та Цмокалом уже буди у підніжжі гори, коли у церкві задзвонили у всі дзвони. Святковий, урочистий, радісний передзвін великодній поплив над Пакулем, сповіщаючи навколишнім полям, лісам, лукам про воскресіння Сина Божого. Нестірко зупинився, зняв із голови коров'ячі роги, загорнув їх у червону скатірку і мовив голосом віщим: "Ну, братва, яни самі нам дали зачепеньку. Що це таке, як не організований напад на комсомольських активістів і підбурювання з боку попа супроти радянської влади? Теперечки тим дзвонам не довго теленькати, ми їм скоро язики вкоротимо!"
А лице його було — як із заліза викуване, грубо, в кузні сільській.
На язиках бабських сяя неправда проросла, невідомо ким посіяна, і досюль яна по слизьких язиках ковзає, що се мій чоловік отця Олександра, який тади у пакульській церкві правив, спровадив до тюрми, одкуль йон уже ніколи не вернувся. Ніколи не був мій мужик Яків Дахновець, по-вуличному Коршак, більшовиком, але заслужений перед владою совітською був, в активістах, сільських кореспондентах, сількор — тади почесне звалося, ходив, за що й постраждав тяжко, германцями у сорок першому році розстріляний, і мені з дочкою попало добренно, трохи у чужу чужину не загриміли, але трапилися співчутливі люди, які уже з вагону заґратованого нас випустили. Так сеє все було, хто б що тепер не вигадував. Мо', що й не зовсім добре робив чоловік мій, врем'я тади таке було, строге, жорстоке, люди осипалися з життя, як листя з дерев, кожен боявся і виживав як міг, але на отця Олександра йон не писав, се я хоч перед ким засвідчу.
Сама я з Крутьків, наші з Яковом батьки по торгівлі здавна зналися. Мій родитель, правда, не такого розмаху був, як старий Дахновець, але теж рундучка тримав, сим-тим підторговував і кой-що мав. Тольки поталанило йому болєй, бо йон, відчувши, одкуль вітер більшовицький дме, усе своє вчасно розпродав, а сам приймаком у Мрин перебрався, бо наша матка за год перед тим Богу душу оддала. Дак ніщо наше за вітром не пішло і ми із сестрою дещицю свою мали, не в катеринках та миколках, а в тім, що ні за якої влади не гниє і не пріє… Се ж батько у прийми подався, а я у замужньої сестри під крилом дівувала, чекаючи, коли хто посватає, аби власним хазяйством зажить, бо тади на парубків було скрутно, багато їх повибивало у войнах та заворушках. Дак Яків про мене десь прочув, згадав, що батьки наші приятелювали, під'їхав під двір наш бричкою і мовить сестрі моїй: "Хочу я до вашої сестри посвататися, аби ми з нею почоловічилися і жили довго та заможно. Але хай Дуся зо мною проїде до кубла мого, гляне оком женським, тади слово своє скаже". А Яків — не вельми видкий собою, непомітний якийсь, в очі мої не впав, та ще з рукою покаліченою. "Який же з нього хазяїн буде із куксою тою?" — думаю. Але сіла у бричку і кажу: "Віжкуй, прогуляємося, все одно празник сьогодні, роботи робить не можна". Під'їхали ми до кубла його у Пакулі, а там хати — як грім, і стайня, і хлівець добрий, і коні та корови в дворі. Садиба високим парканом огороджена, і вуж не пролізе, ворота і хвіртка — дубові. А коло дому, фартухом широким, до левади, до річечки — соток шістдесят чорнозему золотого. І нікого ані в хатах, ані в дворі. "А хто ж у вас туточки хазяїнує?" — запитую. Бачу, що лад у всьому.
"Сам і хазяїную. Батько з маткою померли, а сестра у Таврію до родаків поїхала і там тепер проживає". Уже я інак стала на його куксу дивитися. Покуль у Крутьки верталися, і домовилися про усе між собою. Ну, і я не впорожні до Якова прийшла, мала за душею дещицю із батькового спадку.
Дак зажили ми добренно. І уповноважені з повіту та області, начальники, які в Пакуль приїздили, у нас впродовж усіх годків зупинялися, а дехто і проживав подовгу, скольки їм треба було. Я для них постелі пишні, з пуховиків та ковдр ватяних, стелила, і годувала їх, як кабанів, і годила усяк, і Яків коло начальників млинком крутився. А за усе сеє нам сільрада та колгосп і грошики підкидала, і продукти, і справочки на менший податок видавала, і в усьому іншому назустріч ішла, та й знайомства по усіх городських канцеляріях у нас завелися. Дак і я, хоч на хазяйстві свому тяжко працювала, кошики важчелезні попотягала на мринський базар, а в колгоспі — хіба коли вже помогти попросить начальство, а так — до самої війни у мене довідки не переводилися од лікарів, які у нас теж підночовували, що мені важке не можна на пупа брать, і ніхто про трудодень обов'язковий у мене не допитувався. ] Яків увесь свій вік, недовгий, на жаль, у галіфе шерстяному по Загальному двору прошвендяв, на довжностях колоначальницьких, якщо й брав на пупа, то у своєму хазяйстві тольки. І дочку нашу єдиную, болєй дєток Бог не дав, не свинаркою якоюсь ми виростили, а викохали городською панянкою, яна у нас і мозолика не нажила, покуль росла, а тади вже я сама, без Якова мого дорогого, у Мрин за товариша майора Кузнецова, який у нас по війні квартирував, видала дочку заміж. Дак яна, Люсенька наша, і за чоловіком будучи, жодного денька ніде не робила, окрім хіба як по дому, та й то — не чорну роботу, бо товариш майор Кузнецов усю жисть свою перебував на довжностях високих, а як пішов із жисті, бо старший од нашої Люсеньки аж на двадцять один годок, то залишив їй та двом діткам їхнім і дачу добренну, і машину, і квартиру в центрі Мрина, вікнами на майдан. який за пам'яті моєї довгої і Царським звався, і майданом Пролетарської Диктатури, і Троцького, і Леніна, і Сталіна, і Брежнєва, а тепер зветься майдан імені Симона Петлюри, а що се за Симон, з яких йон начальників, я сього вже не знаю, хоч і чула про такого, ще як молодьонкою була. Дак Люсенька моя і теперечки там проживає, кличе мене до себе, але ще я себе якось обходжую і не спішу у прийми. А в синів її, онуків моїх дорогих, уже, мо', по десятку квартир у Мрині, і не тольки. Як сеє все почалося, перестройка тая, яни продали кой-що, що од батька їхнього зосталося, і я дещицю дала, бо я весь свій вік бережлива була. І стали яни їздити по закордонах, привозили дрантя усіляке модне і тут продавали, далєй свої магазини відкрили, і тепер яни вже панами звуться. Жилка дідів їхніх у них прорізалася. Се я так думаю, порівнюючи з колишнім, бо вже жисть земну з вершини своїх дев'яти десятків годків споглядаю, як птах землю із небес високих. І бачу, що колесо жисті повернулося і котить знову у день вчорашній.