Дак сей Бомба як пішов за Нестірком того дня. коли той, онук Семирозумів у селі об'явився, так і не відставав уже од нього, аж до матінки-тайги сибірської, десь там яни обоє, гомонять, і здохли…
До земельки труд треба прикладать, і до нинішнього дня воно так. Хто робив, той і мав, закон жисті тодішньої. А були й тади такі, що йому легшей украсти, анєй приробить, се уже в крові у нього, од кодла його. У заворуху тую, громадянську, як розтягли економію, присилає баронеса посланців своїх у Пакуль: "Платіть, бо німців накличу". Громада наша зібралася, розкидали — по сімдесят п'ять рубчиків на двір вийшло. А хто не буде платити, скотину заберемо, кажуть. Я корівку на базар одвів, сплатив своє. Гроші були у зборні, у скрині залізній. Стерегли скриню десятники. Дак прийшло уночі, обох сторожів пов'язало, грошики, що для баронеси зібрали, позичило навік, разом із скринею залізною. Німці другодні приїхали, а грошиків — нема. "Хто стеріг?!" Оті й оті. "Невже ви не пізнали, хто вас в'язав?" — запитують. "Ні, не пізнали". А був серед тих сторожів дід Деркач. Дак німці діда — на колоду та як ударять гумовим батогом — штани з нього полетіли і кров бризнула. Дід і признався: "Цмокало в'язав". Пішли до Цмокала, а той побачив, що уже до нього у двір заходять, під піч заліз і стрелив з нагана сам у себе. Знав, що громада сільська не помилує, до смерті замучить, тади, хоч і заворуха, а злодіїв не жалували. Та й німці — вони строгість любили.
І ось синок його єдиний, Ільком звали, на дворищі за хазяїна зостався. Земельки у них трохи було, і доброї земельки, тольки роби і радій плодам рук своїх. А робить — не хочеться. Ось через якийсь годик, уже сеє все трохи стихло, дивлюся — і молодого Цмокала, Ілька, по селу водять, із курми краденими на грудях. А се у них, у Цмокалів, усе кодло такеє було, одвіку, з коліна в коліно, і ніяка власть нічого не поміняє, бо од переміни власті у таких людяк тольки шкіра кольором міняється, а не нутро, не душа. Дак і Цмокало, Ілько, того дня за Нестірком, сином Оксани і Устима, покійних давно, побіг без оглядки. І був рукою Нестірка у всіх його вигадках на горе людям, хоч сам Нестірко вірив, що — на радість, як не теперішню, то — майбутню. А яно бач як получилося: річки крові людської пролили та і — тпру-у-у, приїхали, далєй нема куди їхать…
Дак добре, що Нестірко так із більмами на очах і згинув десь у Сибірах, до останнього вірячи у рай земний, комунний. А сей, Ілько, прожив при новій власті у теплі й добрі, як глист у гівні, звиняйте, смоктав із спільного корита увесь свій вік та й досюль смокче. Сперва, як тую комуну свою яни організували, Ілько усе коло казана із ложкою великою терся, начпостачу був, як по-теперішньому, по-грамотному. Познєй, як уже сії колгоспи зробилися, у добре галіфе йон уліз і вже не вилазив ніколи. За німця, уже у цю війну, і то в громадському дворі бригадирував. А в колгоспі — то завгоспом, то комірником, то комірником, то завгоспом, і так — до глибокої старості. І добра йому потяжка була увесь його вік: скольки живе, стольки й краде. Але усі уже в Пакулі на сеє дивилися і дивляться крізь пальці, бо усі потроху з колгоспу тягли і тягнуть, така жисть настала: не вкрадеш — не проживеш. Уже сяя черва душу людяцьку роз'їла, уже народ розпаскудився до краю, усі цмокалами поробилися, і так тепер довго буде, мо', й до кінця світу. Бо сяя черва в душі, сяя сажа на совісті людяцькій нічим не виводиться. Ось який огонь сажний запалив у Пакулі Нестірко, онук Нестора Семирозума. А хотів йон, звісно, як луччей, для людей хотів, тольки ж і тут лукавий посміявся: не від Бога огонь той був, а від Сатани, і не рай у Краї нашому, у Пакулі стражденному, сотворився, а пекло пеклом.
Простували Нестірко з Бомбою та Ільком Цмокалом через село, як через пустелю безлюдну. Передував Нестірко, розгонисто, цибато, а Бомба та Цмокало з боків — підскоком дрібним, ледве встигаючи за ватагом своїм. І підійшли вони до підніжжя гори, на пласкому верховинні якої — пакульська церква. Височіла церква пакульська триверхо у небі весняному, блакитному, наче три тополі, що кронами сплелися, наче птах крилатий, на якім душі людські од земних горювань до інших, щасливіших, світів злітають. А на дзвіниці похоронно дзвони гули. Бліде обличчя Нестіркове пересмикнулося нервово, червоними плямами взялося. І мовив він до товаришів своїх, а ті — згідно підтакнули: "Ось — ворон хижий на нами крила розпростер і кряче зловісне, але скоро ми йому крила вкоротимо!" І пішли вони вулицею крутою на гору, повз церкву пакульську. У церкві отець Олександр одспівував хлопців лісових, постріляних на Варяговім острові. Сім трун стояло біля вівтаря, як сім ран кривавих на тілі Пакуля. А навколо церкви, під липами люд пакульський гуртився, бо вже труни мали виносити. І мовчки люди пакульські на Нестірка з Бомбою та Цмокалом із церковища дивилися, і не було в очах їхніх зичливості, але й злості не було. Так зирять на небо, темними тучами затягнене, що обіцяють зливу страшну чи сніговицю велику, зирять і головами скрушно похитують, бо сеє все — не від людей залежить, а від сил невідомих, незнаних, невмолимих.
Тут винесли з церкви труну із тілом Козубела, і матір його слідом попід руки вивели, бо вже не тримали ноги її, так за сином, одинцем своїм, побивалася. Ще на Великдень святий Козубел із бубном навколо батюшки, що паски кропив, витанцьовував, блазнюючи, а сьогодні у труні дерев'яній непорушне лежить, руки на грудях склавши, і сира земля на Вишневій горі уже скучає за тілом його. А як звели з паперті матір Козубела, підняла очі вона, од горя великого нетямні, і побачила Нестірка, що церковище проминав ходою рішучою, а Бомба з Цмокалом — обабіч його. І де сила взялася у тілі її виплаканім, вижуренім. З рук родичів своїх вона шарпонулася і на дорогу, до Нестірка кинулась:
— Се ти, проклятущий, синочка мого ненаглядного убив! Зробилися пальці рук її, од роботи чорних, наче кігті
серпаті, і була б вчепилася жінка в Нестірка, але люди зупинили, на плечах обвиснувши. Упала Козубелиха на коліна перед Нестірком, онуком Нестора Семирозума, безсило билася головою у хустці чорній, жалобній об суху, втоптану землю: