Нині чимало вас із затишних віталень летить на вогонь майбутньої революції, але цей вогонь легко обпалює крила довірливим і безпечним неофітам. Панянки у вітальнях задумливо курять цигарки, розбалакують про емансипацію і соціалізм, поки служниці готують для них вечерю, — ненавиджу моду на революцію! Ми вдячні вам за попередження, вдячні за турботу про нас, але вертайтеся під крило свого батечка, виходьте заміж, народжуйте діток, це теж потрібно, для тої ж таки революції майбутньої, а вогонь боротьби залиште для тих, у кого душа від народного горя затерпла. Жорстоко з мого боку, знаю, але мушу сказати вам заради вашого ж блага: у революцію не граються з провінційної нудьги. Революцію обирають, як судженого: на все життя".
І плакала я, додому повернувшись, в альтанці над Студницею.
А завтрашки налетіло з Мрина жандарів, ой налетіло, усі в чекмелях синіх. Коняки під ними добренні, а начальник їхній у бричці.
Та зарайкали, зарайкали по селу, як жаби, гдє тут, запитують, фальшивомонетники? А їх, фальшивомонетчиків, чи хто вже яни тамочки, і сліду нема, наче крозь землю провалилися.
Уже погодєй батько мій розказував, що то не фальшиво-монетчики, а революціонери, яких цар виловлює і замуровує у стовпи кам'яні.
Не знаю, хто вже яни такі, а тольки знаю, що в хаті Латок, на Муравщині, усе геть яни перерили, як свині, і Гаврила Латку з лугу пригнали і допитувалися вельми, з яких книжок йому приїжджі начитували.
Питали яни мене, питали, чи дочка пана Журавського, Марія, з тими фальшивомонетчиками зналася. А яна таки зналася, ходила до них на Муравщину, я тоді візникував у пана, примічав. Да тольки жалів я панночку, бо яна до нас, простих людей, добра була і бабу мою лікувала, як лисиця скажена вкусила і заговорюватися вже яна почала. Та нема таких ліків, щоб од тої хвороби полікувать, і померла баба моя в муках страшних. Тільки ж я вдячний панночці був, що до моєї баби навідувалася. Дак я й кажу жандармському начальнику: "Не бачив я, щоб панночка з тими городськими зналася, бо яна тольки в саду своєму проходжується та книги читає". А йон, той начальник, як закричить: "Брешеш, стерво!" — і по мордяці мене, я кров'ю і вмився.
Дак яни і Погана Гончого, що Безсмертним прозваний, били та запитували, про що городські на лузі з людьми балакали. А йон одвічав: "Про той світ розказували, як там добренна буде, але я й без них знаю, бо вже навідувався…"
Коли від'їздив з Пакуля жандармський капітан Владов, пообідавши з батьком, зійшов він у сад до мене, в альтанку над Студницею, ніби краєвидами помилуватися. І мовив він так до мене: "З поваги до батечка вашого, Маріє Михайлівно, не дошукуватимуся я, хто попередив нігілістів про наш приїзд. Але зобов'язаний сказати, панянко: із страшним вогнем граєтеся. І власне життя понівечите, і батечку своєму у його достойних літах велику прикрість заподієте". І запитала я, бо вже не боялася його, бо вже любила Івана: "Скажіть, капітане, чи ніколи вас совість не мучить?" А він засміявся, дивлячись повз мене на Студницю внизу, на Невклю, на луги сиволозькі: "А що таке совість, панянко? Це все фантазії ваші, інтелігентські. Я знаю речі більш земні й реальні: дворянський клуб, більярдну, столики для гри в карти і холодне шампанське, яке дарує забуття. Це ви хотіли од мене почути?" І додав по хвилі: "Не думайте, що така велика приємність для мене — бити темних мужиків. Це варварство, я теж часом книги почитую… Але я знаю інше: молодики, які в Пакуль навідувались, ведуть наш світ до загибелі. Мабуть, він і справді недосконалий, цей світ, але чи впевнені ви, що їхній, мужицький, світ буде досконаліший? Я — ні. І, допоки живий, боротимуся з ними, це мій обов'язок. А вас я попередив — і одним гріхом на совісті моїй менше…"
І молилася я в кімнаті своїй вікнами в сад, я ще вірила тоді Богові: "Ти, Господи, всемогутній і всезнаючий, ти нарадь мені, як далі бути, як далі мені жить. Люблю я його, Звана, і страждаю без нього. Якщо не написано в книзі твоїй разом нам бути, нащо перехрестив стежки наші, Боже?" Але мовчав Бог, лише місяць дивився у вікно добрими, смутними очима. І молилася я самозабутньо в церкві сільській, опустившись на коліна перед олтарем, аж люди пакульські дивувалися, не здогадуючись, що діється зі мною. Але і в церкві німував до мене Бог. А отець Серапіон казав до мене так: "Смута велика в душі вашій, Маріє Михайлівно, помоліться у Київській лаврі святим мученикам, Бог дасть — поможеться". Я ж після тих його слів про одне думала: "Лавра свята — це Київ, а в Києві — Іван…" І великою грішницею почувалася, бо ще прислухалася до Бога. Але не було в душі моїй каяття: душа коханням повнилася.
Але поки що не Лавра, не Київ мене чекали, а Мр "н, де я навчалася. Відлетіли лелеки у вирій, не стало іволг у саду, журавлі курликали в лугах сиволозьких і летіли низько над селом у поля. Стала і я збиратися. Аж серед ночі постукали у вікно моєї кімнати. Загорнувшись у ковдру, припала я до шибки, і думка божевільна спалахнула, що се Іван. Але голос не Іванів був, а голос брата мого, Опанаса: "Сестричко, се я, Опанас. Одчини двері веранди і не засвічуй світла, бо ніхто не повинен знати, що я удома". І не засвічувала я світла, сиділа в батьковім кріслі, а Опанас нервово ходив по килимку, що його місяць простелив у веранді, і говорив, говорив, збуджений, але я ловила лише вісточки про Івана Коляду: "Пробач, що розбудив, але прислуга не повинна мене бачити. Я лише переднюю удома, у мезоніні. Ти, сестричко, принесеш мені обід і попросиш батька піднятися до мене, я мушу сказати йому одверто, я не хочу їхати за кордон без копійки в кишені і там жебракувати, врешті, я маю право на спадок… Спокійного закутку я не шукаю, ні. Але коли розумна людина має вибирати між камерою в Лук'янівській в'язниці і Прагою чи Женевою, вона вибере, звичайно, друге. Можливо, я буду там потрібніший, аніж тут. Від переконань я не відмовляюся, я ладен покласти життя на олтар революції, я тренував волю, я займався самовихованням. Але доля дарувала мені вибір. Кому потрібна моя жертва? А в Празі чи Женеві я організую вільну друкарню, задзвоню в новий "Колокол" над Україною-Руссю. Наш вільнолюбний козацький дух прагне втілення… Ви тут, у Пакулі, живете, як у ямі, а тим часом два наші постріли в київського прокурора відлупили по всій Європі. У Києві переполох. Ми розклеїли листівки, підписавши: "Виконавчий комітет". І печать — перехрещені револьвер та кинджал. Жандарми бояться нас як вогню. Навіть Іван Коляда, що з Пітера приїхав такий смирний, довгий час визнавав саму пропаганду, останнім часом ходив по Києву з кинджалом на поясі, наче жнець із серпом. До речі, він багато розповідав про тебе і як ти їх порятувала, спасибі, сестричко. Ми з ним на одній квартирі жили. Квартира на нижньому поверсі, над яром. Скоро після пострілів у прокурора жандарми оточили наш дім глупої ночі, ніхто з нас не чекав. Я встиг вистрибнути у вікно і — яром". — "А Іван?" — якомога байдужим голосом запитала я, "Івана схопили, у в'язниці Іван".