Луччей би уже нічого за тою межею, за лаштунками сцени земної, не було, а сама кіпоть і гнилизна…
А Кузьма Терпило таки зостався у нас у театрі і робив до пізньої зими. Покуль матка, Уляна Несторка, назад у село його не піддурила.
Тіла хлопців, забитих на острові Варяговому, усе ще лежали у березі Невклі, наче колоди, виловлені у прибутній воді, або човни, перевернуті догори обшмугленими об пісок днищами. "І нічого страшного немає в смерті, — уже вкотре за останні місяці подумав Нестірко, зирячи на пакульський берег із баркаса, повного людей військових, бійців вохрівського загону. — Смерть — це революційна справедливість, смерть — це ніж у руках лікаря, хірурга, який відсікає гнійник, аби — порятувати тіло". І про єдине шкодував він: що ці хлопці уже ніколи не усвідомлять неправоти своєї перед радянською владою, бо не побачать на власні очі світлого комуністичного майбутнього.
І відчалили баркаси з людьми військовими од пакульського берега, униз по Невклі попливли. І Нестірко — на передньому баркасі, біля командира загону, бо він знав ці місця, знав ріку Невклю, а командир — уперше в Краї, із самого Пітера прибув він із бійцями для нещадної боротьби з місцевим бандитизмом. Був командир весь у шкірі: і картуз, і куртка, і штани — усе з хрому блискучого. Був командир ременями портупеї оперезаний, і саме обличчя, обвітрене, як із хрому, а очі з-під козирка — сталисті, мужні, нещадні очі. Шкіра на командирові грала як жива, непідвладна ні вітрові, ні сонцю, ні кулям. Од командира віяло силою великої ненависті і великої мрії, і солодко серце Нестірка завмирало — від гордощів, що і він не чужий тій силі, силі всесвітнього, переможного пролетаріату.
І грізно, кулеметами й дулами гвинтівок до берегів шкірячись, проплив караван суден повз гору Вишневу, повз Глинище і Глеї, Муравщину і луги Страхоліські. Німували, нишкли береги перед силою непереборною. Навіть солов'ї — і ті вщухли, зачаїлися. Піщані, зарослі лозами острівки на річці, розповнілій від прибутної води, безлюдні були, покірні. Лише нижче Муравського озера, на лівому березі, помітили пильні дозорці людину у лозах. Стрелили угору, в трубу жестяну скомандували, щоб до води ішов. Але тікала людина безоглядно у луги муравські, у лозняки рясні. Тоді з наказу командира зататакав кулемет на баркасі, кулі збурили пісок у березі, відтак наздогнали утікача і по траві молодій, ясно-зеленій тіло його розстелили. "Не будем к берегу причаливать из-за одного бандита, — розпорядився командир голосом незворушним. — Пусть воронье с ним разбирается…" І подумки притакнув командирові Нестірко, великій науці боротьби за світле майбутнє людства навчаючись. Сама доля звела його із цим закованим у блискучу шкіру, як у броню, пітерським чекістом. Одна-дві доби біля цієї легендарної людини значили для нього більше, аніж місяці, проведені у мньовській комсомольській комуні. Лише під зиму повітком озброїв юних комунарів гвинтівками й обрізами, відібраними у лісовиків… Летючий комсомольський загін було організовано, коли від банди Вовчаря залишилося саме клоччя, самі недобитки. А до того комунарів більше використовували на мньовському причалі, коли треба було вантажити на баржі викачаний у куркулів хліб. А ще їх перегодовували політграмотою. На політзаняттях у комуні Нестірко нудився. Політграмоту йому передано з кров'ю, від батька-революціонера, розстріляного у мринській в'язниці, від матері, забитої карателями. Політграмота ця — чітка і проста, як бідняцька правда: від того, у кого більше, одібрать і тому, у кого менше, віддать. Бо справедлива — лише рівність, у всьому, а несправедлива — нерівність. Він, звісно, шанує вождів світового пролетаріату, але плетіння словес їхніх лише ускладнюють революцію, гальмують революційну дію. Усе, що треба знати революціонерові, сказано в "Інтернаціоналі": спершу — зруйнувати, розрушити світ старий — до основ, а на зруйнованому — побудувати світ наш, світ новий, де той, хто був нічим, стане усім. А задля цього — звільнити землю од усякої нечисті. Хто не з нами — хай помре, згине без сліду, угноїть ниву тілом своїм поганим — для нового врожаю. Залізні люди, до яких і він, Нестірко, притулився своєю юною душею, — нові земні боги, їм дозволене усе, що наближає світле майбутнє. Старі боги мають бути повержені. І коли Нестірко озирався з плеса ріки на Пакуль, маківка церкви муляла око, наче скабка. І присягався він подумки той дурман у душах односельчан розвіять навік.
І припливли баркаси з людьми військовими у гирло ріки Галиці, де Лютіж. Село настрашено до землі тулилося, спини стріх вгиналися, як у худобини, над якою батіг похвиськує. Але наказав командир узяти заложників — попа, дяка і трьох селян, із багатших. І привели їх до причалу, під дулами гвинтівок, на корму головного баркаса посадили, руки спеленавши. Пообіцяв командир лютізьким начальникам заложників розстріляти, якщо до наступного ранку село зброї не здасть. І поплив караван униз по Невклі, надвечір до мринського причалу пристав. Тут ніч перебули люди військові, спровадивши заложників до в'язниці міської. Ніч видалася тепла, ніжна, зоряна, на луках по той бік Невклі витьохкували солов'ї. А передмістя з нанизаними на вузькі вулички дерев'яними будинками чорним, струпатим лишаєм повзли вздовж берега. На тлі зоряного неба на пагорбах мринських темніли примари церков і давніх соборів. І казав мрійно командир чонівців Нестірку, порипуючи у темряві шкіряним вбранням: "Я тобі, хлопче, трохи заздрю, ти ще — такий юний, ти ще житимеш у світлому майбутньому, яке виросте з крові, нами пролитої. Усі ці міщанські курятники, усю цю релігійну рухлядь ми зметемо з лиця землі залізною рукою пролетаріату, як змели у громадянську класових ворогів. І виростуть на горах цих світлі, тисячоповерхові палаци-велетні для робітників і біднішого селянства. Я бував в Америці, бачив, на що здатні руки людські. А руки, звільнені від буржуйських пут, озброєні передовим класовим ученням, — здатні во сто крат". І слухав Нестірко заворожено. Як казку слухав із вуст баби Уляни, дитиною бувши. І солодка була та казка душі його, і вірив він, що так буде.