А се уже солов'ї прилетіли, бо Паска пізня була.
Розвиднювало, і висів туман над островом, і здавався острів оболоком білим, що опустилося з неба на середину Невклі. І стали баркаси з трьох сторін острова тінями чорними, і зачаїлися. І спливло сонце червоне над Сіверськими лісами, над лугами сиволозькими, водою прибутною умитими. А солов'ї витьохкували, аж задихалися од співу, а на лугах ґелґотали дикі гуси, кахкали качки і журавлі курликали. А з осокорів на кручах, вище Пакуля, знялася галич і половину неба темною хмарою застелила. А туман усе клубочів і по воді, по лугах розтікався ріками червоними. І відкрився очам людей військових Варягів острів, порослий рясно лозою, жовто заквітчаний лопушником водяним, що уже одцвітав. І відкрилася очам людей військових халупчина, за лозами, на узгірку піщаному. І зирила халупчина віконцями двома, червоними од вранішнього сонця, на луги сиволозькі, на повноводдя прибутне. І стрекотнув лунко, неначе дятел-дериба, кулемет на баркасі, і плюнув він у стріху халупчини кулями вогняними, і задимів очерет. Задимів очерет, вогник побіг по спині стріхи, обійняв дощатий димар, і стовп диму піднявся над хаткою, наче затопили в печі. Аж тоді хряснули віконця, вибиті зсередини, і двері відчинилися навстіж, але ніхто з них не виходив і ніхто не стріляв.
І поплив над островом голос ламкий, юний з рупора жестяного: "Се я, Нестор Волохач, із села Пакуля, гомоню до вас! Хлопці, ви — оточені, і тікати нема куди, вода навколо! І докуль ми одне одному кров пускатимемо? Хто вийде без зброї, тому совітська власть обіцяє жисть і прощення повне!" І вихопився з дверей халупчини чолов'яга бородатий, з руками піднятими. Вихопився з дверей він, босий, у штанях солдатських і полотнянці, і побіг по косогору піщаному, наче пасьма диму в долоні ловив. Але стрелило услід з темного отвору дверей, і заточився він, і упав у пісок. Тоді заговорили, загагакали гвинтівки з обох боків, і кулемети на баркасах їм підтатакнули. І стало над Невклею лише мову заліза чуть — замовкли сполохані солов'ї, притихло у лузі птаство, і галич не крахала в небі, темним крилом зависнувши над людьми, що убивали одне одного. Уже вся стріха халупчини вогнем узялася, горіли стіни, і лісовики викочувалися з дверей задимлених, котилися у видолок і стріляли з-за коряг та бугрів піщаних.
І вмирали вони під дощем вогняним, але ніхто не здавався.
А скоро стихла стрільба, як грім стихає, хоч над землею ще — тучі обложні. І знову затремтів над островом голос Нестірка, з рупора жестяного: "Хлопці, як є ще хто живий, пожалійте жисть свою молоду, однак по-вашому не буде, нове врем'я прийшло!" Але глухо луснув за буграми піщаними постріл одинокий — хтось добив себе кулею останньою. А після тиші недовгої тьохнув соловей у лозі, йому одлунив другий, і знову задзвеніло, заґелґотало, закра-хало, закурликало над землею, сонцем весняним до життя розбудженою. А на піщанім бузгораці догоряла халупчина кострищем погребовим. А туман спливав униз по Невклі рікою кривавою.
Дак се ж їх привезли баркасом з острова Варягового у берег наш. Ішли люди дивитися, і я пішла. А день був — як у казці, сонячна, тихо, хто помер у такий день, то кається, приказувала баба моя, і правда. І лежали яни, постріляні, на траві молодій, сім хлопців, як сім дубочків підтятих. Люди тихо стояли, а Козубелиха — заголосила, запричи-тала: "Що ж ви, проклятущі, із синочком моїм зробили, нащо ви його встрелили, нащо жисть молоду обірвали?!" Дак людяки воєнні одмовчувалися, матка є матка, що їй скажеш. А Нестірко — той як запеє півнячим голоском: "Ви, тітко, луччей мовчіть — скольки йон убивав і над людьми безневинними збиткувався! А будете гвалт кричать, дак і вас причинимо…" Яна, бідна, і примовкла, і вже тихо плакала.
Тади Кузьма Терпило в берег прийшов. І шапку йон зняв, стояв довго над хлопцями постріляними, сиву голову схиливши. А з берега ми разом верталися, се я вже очоловічилася і в хаті свекровій, за вигоном, проживала. Док мовчки ми йшли, смерть є смерть. А далєй я Кузьму Несторовича і запитую: "Дядьку, про що-бо ви перед лісовиками мертвими так схилялися, калі такеє яни з людяками нашими виробляли, що одна їм дорога — на той світ?" А Терпило мені й одвічає: "Як ішли сії хлопці в ліси, яни не про розбій думали, а думали, як захистити мужика, щоб нова власть по три шкури з нього не дерла. Але повернулося колесо жисті, і їхні молоді долі — підім'яло". І звернув йон од мене у вуличку, і болєй, докуль і землю топтав, до мене й словечком не обізвався, тольки головою мовчки кивне, як при стрічі поздрастуюся…
І казала Уляна Несторка синові своєму Кузьмі: "Уже я, синку, не в молодих годах, а мале дитя на руках, і твоїх троє сиротинок за поділ мій тримаються. А вже — весна, і треба земельку порать, і скотина, і пташина — усе на мої руки. Мусиш ти думать, як далєй жить, а не світом нудити, не догукуватися жонку покійну по лугах і лісах. Не вернеться твоя Марусина з Вишневої гори, уже яна там навіки лягла. І просить яна з того світу: шукай, Кузьма, господиню собі і матір дєтві нашій". Слухав Кузьма матір, а слів материних не чув: "Приходить Марусина до мене ночами, про діток наших розпитує. І розказую їй. І душею я — навік із Марусиною. І ніколи інша жінка не переступить поріг дому, для Марусини мною збудованого". — "То не Марусина приходить до тебе, синку, то — пам'ять твоя про Марусину. Є у світі закон серця, і є — закон жисті. Закон серця — кріпкий йон, линвою невидимою мужчину і жінку в'яже. Але главенствує над законом серця — закон жисті. Інак нитка життя живого давно б на землі перервалася і стала б земля пустелею. Не нами сеє придумано, не нам і одмінять. Як матці родній не віриш, розплющ очі і читай книгу, яку Бог пише, щоб нас, людяк нерозумних, навчать".
А був в'яз присохлий у кінці левади, над Жолудівкою, і гніздо лелечине на в'язі — як шапка висока. І встрелили лелечиху люди військові, мимо їдучи. Напровесні повернувся лелека з тепличний на гніздо своє і стояв у самотині гіркій з дня в день, а пари собі не шукав. Прилітало двійко буслят молодих, щоб на гніздо сісти і продовжити свій рід пташиний. Але гнав молодих лелека осиротілий од в яза над горою Круковою, аж пір'я з них сипалося. І знову вертався в гніздо, і стовпів незрушно, наче з білої глини виліплений. І було так багато днів. А тоді стали злітатися лелеки з усього Пакуля і сіл околишніх. Летіли лелеки на раду пташину з-за Невклі, і з-під лісів Синявських, і од болота Чортового, з усього Краю летіли лелеки і схил гори Крукової білою хмарою вкрили. А бусол осиротілий, голову опустивши, на гнізді своєму уперто стояв. І клекотіли гнівно лелеки на схилі гори, а лелека, вірний своїй дружині загиблій, мовчав на в'язі, під горою Круковою. І казала Уляна, що мову пташину розуміла: "Се радяться лелеки, як буть, і буслові осиротілому докоряють, що поклику жисті не слухає йон". І. клекотіли лелеки увесь день, на горі Круковій, під небом блакитним, весняним. А як сонце над лісами Синявськими повисло, знялися в небо вони. Знялися в небо лелеки і над в'язом ширяли, а шестеро їх блискавками білими на гніздо упали. І не стало осиротілого лелеки в гнізді, і тіло його мертве летіло з в'яза, як лист сухий, і на молодій траві простелилося. І казала Уляна Несторка: "Се скарано його на смерть — в ім'я жисті, в ім'я продовження роду лелечиного". І сіла на гніздо пара лелек молодих, і заклекотіли вони щасливо на в'язі, під горою Круковою, життя і весну славлячи. А з білої хмари пташиної наче хто нитки снував, навій на кросна небесні навішуючи, — то розліталися лелеки по гніздищах своїх, по Краю широкому, де люди проживають, і лелеки коло них — споконвіків.