Коли зірвали путинки з нижніх гілок, Марусина попросила підсадити її на яблуню. Підсаджуючи дружину, він легенько полоскотав її під пахвами. Марусина засміялася, наче пригорщі гарячого приску розсипала навколо себе, вона чутлива була до лоскотки. На яблуні Марусина соромливо затиснула поділ спідниці коліньми. Але знизу Кузьма добре бачив її округлі, білі, як двоє свіжовиточених веретен, литки і теж засміявся, невідомо з чого: давно йому не було так добре. Тоді й сам залазив на яблуні, трусив по гілці, а Марусина стояла внизу, тримаючи перед себе, за краї, фартуха. Яблука м'яко падали у фартух, як падає дощ на спраглу землю. Уже вона трохи оклигала після смерті дітей і тифів, і щоки червоно світилися, наче путинки з верхніх, од сонця гілляк. А сонце опускалося за Холодну гору і теж здавалося велетенським шафрановим яблуком: трусони сильніше гілку — і впаде воно у підставлений Марусиною фартух.
Висипали останній кошик, віз був повен. Кузьма вибрав найбільше, налите яблуко, витер об сорочку, простяг на долоні Марусині. "Змій ти, скуситель…" — засміялася Марусина, глибоко, усім своїм єством. І надкусила вона яблуко, спрагло, аж сік бризнув, і віддала чоловікові. І вкусив яблуко Кузьма, і мало яблуко смак життя живого. І узяв він Марусину за руку її гарячу і повів до куреника, що зліпив його, коли яблука почали достигать, із сухого гілля та очерету. А встелив він куреника всередині сіном, що вкосив його у березі Синявки, і пахло сіно лепехою, наче хата їхня на Зелені свята. І обійняла його Марусина гаряче, як обіймала замолоду, у ті їхні перші, божевільні ночі, коли вона снувала по хаті од постелі до божниці, од божниці до постелі, вимолюючи у бога прощення за свій земний гріх і знову солодко грішачи…
Кузьма задихався од раптового щастя, од радості буття, відчутої глибоко і гостро, ніби тільки починав жити. Серце на мить зупинилося, тіло стало невагомим і ширяло у вільному парінні над садом, над Пакулем, так буває лише у сні. А коли він, знесилений, одірвався од Марусини, побачив сонце, що, викотившись з-за Холодної гори, суворим червоним оком зазирало до куреня. Верхів'я верб над Синявкою, ще не зірвані, достигаючі антонівки на яблунях, Русалка, що паслася на леваді, віз, повен яблук, — усе було в кривавій, зловісній поливі. Отак самозабутньо вони з Марусиною востаннє любилися у лузі, на возі із сіном. А удома, наче кара Божа за те щасливе хвилинне забуття, чекала на них звістка про війну. "Господи, — подумав Кузьма, маліючи перед нещадним, червоним оком небес, — Господи, не позаздри нам, людям земним, грішним, прости цю коротку часину щастя серед розрухи і горя".
І запрягли вони Русалку у воза, повного яблук, та, переїхавши місток через Синявку, впливли у сільську вуличку. Бузкова мла опускалася на Пакуль, а небо усе ще було червоне, хмари у високості палахкотіли тривожним полум'ям. Розбредалася по дворищах сільська череда, у вулицях висіла курява, дійниці наддзвонювали за тинами дворів, де ще залишалися нереквізовані корови, пахло молоком. І раптом високий жіночий зойк різонув тишу. Біля широкого і голого, як вигін, двору Сави Малахи спішувалися кіннотники. Закривавлене тіло комнезамівця лежало на узгірку, на випаленому сонцем рудому спориші. А біля тіла його, упавши на коліна, билася в нетямі головою об суху землю молода Савина дружина, приведена ним із-за Невклі, з Великої Вісі. Кузьма натяг віжки, зняв картуза, ступив до Савиного двору. Але повисла на плечі його Марусина: "Ой чоловіче, віщує душа моя: сяя смерть і нас крилом чорним зачепить…" І мовив Кузьма те, про що у курені думав, перед суворим оком німих до мольб людських небес: "Не рви, Марусино, серця собі, я ні перед ким не завинив, я нікому зла не рабів…" — "Дак на таких тольки яно і око-шується…" — тяжко зітхнула Марусина.
Дак казало ж йому багато людяк: давай диму одсюль, Кузьмо Несторовичу, хоч на якеєсь врем я, бо ти — одвітчик перед властю, ні за цапову душу головою накладеш, сяя власть жартувати не любить. А йон тольки усміхався: "Що се-бо ви за власть розписуєтеся? Власть знає, що я ні в чому не завинив перед нею. Хто б се безвинну людину ні за що ні про що до стінки ставив? Як і було такеє, то вже минулося, уже громадянська драчка одшуміла своє".
Мо, де яна і одшуміла, а у нас, у Пакулі та довкуль, ще довго колотилося. Як стали з мужика олію продразверсткою вичавлювать, кинувся мужик у ліси довколишні. Народна війна, можна сказать, почалася, сам я цьому був учасник і свідок, сам у лісах побував і знаю. Дак власть таки пойняла, що не можна дожимать до останнього, що треба і мужику дати продихнуть. Бо й теля дурне, як з ножем до нього, брикається, а се ж таки — люди. І пішла власть на послабку. У те врем'я якось що помилування лісовикам вийшло, хто додому вернеться. І потяглися мужички до дворищ своїх, до земельки. І я тади ружжо своє і шаблю у Сиволозі, під Сіверським лісом утопив та й до плуга вернувся. І ніхто мене пальцем не зачепив, аж у тридцять сьомому годі пригадали: "Будь проклята ты, Колыма, что названа Черной планетой, сойдешь поневоле с ума, оттуда возврата уж нету…" Дак мені, щитай, поталанило кріпко, і з Колими я вернувся.
А тади зосталися в лісах болєй ті, хто дуже вже сильно новою властю зобижений був і простити їй не міг. Або хто по вуха в людській кровиці уже був, як той Вовчар, і вже одмитися не надіявся. А чимало й таких по лісах та ярах тулилося, що од плуга одвикли, а до ружжа звикли, і ружжо їх годувало. Уночі як ідуть селом — ховайся, хто куди бачить. У нас хвіртка була добра, на защибці, ворота високі. Перескочили, грюкають у вікно: "Одчиняй!" Мусиш одчинять, власті ж ніякої у селі, хто дужчий, у кого пукавка — той і власть. Один час воєнні по дворах стояли, а тади і їх не стало. "Давай жрать!" Що є в коморі, несе матка на стіл. Молоко п'ють, їдять. Тади — давай із собою: сало, хліб. Як ніч місячна, по курей у хлівець ідуть, мішок курей нахапають. Був серед них Кабеля, наш, пакульський. Сей і зовсім з дурної голови у лісі опинився. Се ще в дев’ятнадцятому годі ходили яни ватагою хлопчачою у Крутьки, до дівок тамтешніх. А крутьківські парубки їх нагнали. Дак Кабеля з друзяками викотили із скирти гармату (військо в полі залишило, а яни — приховали), дак викотили ту гармату і сім снарядиків уночі по Крутьках випустили. Ну, тади вже йому непереливки, йон і подався під крило Вов-чара. А як Вовчара не стало, і на Варяговому острові яни тулилися, Кабеля з пакульською дівкою гуляв. Пішли до його тітки, на полу лежали, балувалися. Чимось янатам йому не вгодила, йон нагана дістав і встрелив. Тади біжить вуличкою нашою до загати, кричить як скажений: "Я втоплюся, втоплюся!.." Тітка його — за ним, спиняє. А якось гуляли дєвки на вечорницях. Калі ж заходить сяя вже банда. Кабеля підсів до гарної дєвки. Та — мовчить. А подружка її поруч — ха-ха та хи-хи. Дак яни за неї і згвалтували, тут же, при всіх… Отакі твореники тади у нас творилися. Дак се ж в одвітчики, разом з Кузьмою Терпилом, вписав Громницький і Булаха Романа, сина Лександрового. Яни, ще як корів малими пасли, щось не поділили, і Михаль зуба на нього мав. Дак Роман Булах, як зачув, що Саву Малаху під лісом убили, одразу пойняв, до чого яно хилиться. Зібрався скоренько, і тольки й бачили його в Пакулі. Аж по війні останній об'явився, писемцо родні написав, що в Сибіру робить, на заводі великому, у початі перебуває, медалями і грамотами одмічений. А як вийшов йон на пенсію, дак один раз навідався до Пакуля, вірьовкою, каже, на родіну тягне, де пуп закопаний. А як навідався в Пакуль, ми з ним бесідували. І розказував Роман, що тої ночі, уже з торбою за плечима, заходив йон до Кузьми Терпила, уговорював п'ятами разом накивать. А Кузьма йому ніби й одвічає: "Як се я кудись, світ за очі, пошвендяю, калі хлібець хоч сякий-такий, а ще не обмолочений? І коло вітряка, на горі Круковій, роботи доста, ще й першої паляниці не покуштував. І яблука вродили. Путинки ми з Марусиною сьогодні зірвали, а антонівки ще в саду, на деревах…" Дак Роман Булах тольки засміявся з тих його слів: "Як ви, дядьку, такий дурний, що далєй свого носа не бачите, то залишайтеся, смерті ждіть, а я — ще поживу трохи…" Та перекинув сидора з плеча на плече і зник у ночі осінній. І що ж ви думаєте, отак Роман Булах побалакав зі мною, похвалився пенсією добренною, бо йон увесь вік у гарячому цеху проробив, та й погойдався до родаків своїх. І випив йон у родаків чарку, а мо' і не одну. А уранні не добудилися Романа — вічним сном йон уже спав. Ніщо даремно людяці не дається, з'їв його сердечко цех гарячий. А на вид мужчина такий був, що сто років йому ще жить.