Задумався Сава Малаха: "Ну, калі для комунії, дак я сеє підтримую…" Аж тоді присів на колоду, вогнем присмалену, та й почав про головне, заради чого сходив на гору Крукову: "Кажуть, що ти, Кузьмо Несторовичу, Директорії служив, у Мрині, в загоні синьожупанників наші люди тебе бачили…" — "А в тюрмі мринській, за німця та гетьманця, ваші люди мене не бачили?!" — одрубав Кузьма, син Семирозу-ма. Відтак розкурив люльку та й почав розказувать пригоду свою: "Служив я Директорії, служив я їй, мо', з тижняку. А. до цього гнив я болєй шести місяців у мринській в'язниці, наслухався там і набачився по зав'язку. Впеклася мені тая державна варта добряче, чимало сала за шкіру залила. Дак то вже хай, тюрма є тюрма, я й за царя сидів — меду ложкою не їв. Але за царя — ми хоч і рештанти, все ж за відомством тюремним числилися і начальство одвічало. Бісові ж гетьманці хужей стражників царських над нами комизилися, жисть людська нічого не коштувала. У камері — як у мурашнику, людьми набито, а — літо, спекотища. Тягнемося до вікна, ковтнуть повітрячка, на Божий світ глянуть, а варта — по вікнах пуляє. І не один бідолаха замість повітрячка свинцеву кулю ковтнув. Дожилися, Саво Савовичу, до царства Божого: подешевшала жисть людська. Власті міняються, а яна — далєй дешевшає, і докуль сеє буде? Ну, отак ми поживаємо, калі чуємо одного дня, уже в зиму зайшло, — стрільба в городі, і — три гарматні постріли, на сполох. А се ж — повстання, се вже під Білою Церквою січовики перемогли і йшли на Київ. Захопили повстанці тюрму, розчинилися двері камери: "Хто хоче з німцями та гетьманцями воювать — виходь!" Ну, ми й ринули, як вода зі ставу, калі заставки на гатці піднімуть. І уперше побачив я тут, що яно за таке — війна між своїми, єдинокровними, бо досюль я тольки миколаївську знав. Німців повстанці не чіпали, хіба що роззброювали та одбирали майно, німці білі прапори нейтралітету вивісили. А свого брата, українця, хлопці не жаліли, ой не жаліли. За колір жупанця, вважай, одне одного на той світ одправляли. Повели нас на штурм броньової автоколони, там із дюжину старшин гетьманських так і лягло, як трава, постріляні, посічені. А хлопці ж здорові як мур, зносу таким хлопцям не було б за добрих часів, а скольки б роботи яни зробили! Трохи старшин сховалося у ремісничій школі. А у нас уже — броньовики. Бронебійними кулями посікли залогу тую гетьманську, наче капусту. А се ж — люди, і не приходьки з чужих земель, а — наші, на оцій осьдечки землі народилися і викохались, і матки їхні тут, і жонки, і дєтки, і виглядають з війни, дожидаються… Одного старшину гетьманського живцем у криниці втопили. А було що і в ополонки на Невклі, руки-ноги зв'язавши, кидали, усього було. Так чорна кров у людяках розгулялася. А старшого їхнього, начальника варти, водили по мринському перону з вуздою конячою у роті, на моїх се очах. Тади підняли на багнети та й кинули, мертвого, на землю. Я вже ту точки не стримався: "Ой хлопці, покарає вас Бог, як не люди". Дак один як закричав на мене: "Не лепечи, дядьку, бо й тобі теє буде!" Я і примовк. Бо що одна людина може супроти зла світового? Єдине може вона: зла не примножувать.
Дак сеє трохи стихло, стали гетьманці, хто вижив, уже новій власті служить. Калі чуємо — червоні з сівера підходять. Покуль українці поміж себе чубилися, нова сила об'явилася, і сила — велика. Відступили ми на другий берег Невклі, тікали, як зайці, по сіножаті. А мене єдина думка точить: не можу я стрілять у людяк, якого б кольору одєв їхній не був, рука не піднімається — стрілять. Мо', жисть мене таким зробила, мо',— контузія фронтова, не знаю. І переждав я у стогу сіна хвилю вогняну. А як покотила хвиля далєй, пробив лід молодий, кинув гвинтівку в ополонку, щоб нікого з неї болєй не убивали, та й поплентався лугами додому. Ось так я воював за Директорію".
І сказав йому на те Сава Малаха: "Або ти, Кузьмо Несторовичу, святий, або — дурень несусвітній". — "А у мене є бомага од доктора ученого, що я сильно в голову ударений", — сумно посміхнувся Кузьма, син Семирозума. І не знав Сава Малаха, сміється із світу усього ця чудна, притьопана трохи людина, чи правду мовить. І зійшов він із гори Крукової, де Кузьма Терпило на попелищі вітряка починав майструвать.
І сплив рік од тої розмови. Денікінщина прогриміла над Краєм, червоні пішли і прийшли знову, уже заходжувалося на війну з поляками. А Кузьма, син Семирозума, коло вітряка свого клопотався. Не було кому помогти Кузьмі, все менше чоловіків зоставалося в селі. Одні в землі уже лежали, постріляні або тифом задушені. Інші — на фронтах воювали: хто — за світову революцію, хто — за Вільну Україну, хто — за Велику Росію. І будувать Кузьма не мав з чого: усе, що могли поруйнувать людські руки, було поруйновано. Як розтягали піч на цегельні, і Кузьма трохи дощок привіз. Звалив дубів кілька у Страхоліссі, попиляв за зиму. І так стягався. І кожну вільнішу днину на шпиль гори сходив, але мало тих днів було: земля рук вимагала, діти їсти просили. Влади мінялися, а ніхто мужику в торбу не кидав, усі з торби його норовили взять.
Але як зійшов удруге Сава Малаха на Крукову гору, подивувався він, як багато Кузьмою зроблено. Уже височів стойма, глибоко у землю вкопаний, король — дубовий стовп, до метра в перерізі. Уже посад для жорен зв'язано було з брусів дубових. Уже брусковий каркас вітряка шалював дошками Кузьма. І подумав Сава уголос: "Ось невідь-куди врем'я моє спливло, крапля по краплі, день за днем, од весни до весни, в колотнечі людській. А твою, Кузьмо Несторовичу, роботу і сліпому видати". І була зажура в голосі його, і заздрість була незлобива. І далі казав Сава Малаха: "Бо чим далєй ідемо ми переможно, ні себе, ні людяк не жаліючи, до світової революції, тим далєй яна од нас одступає, наче виднокруг земний. І пахне мені деревина стругана. І калі б мав я руку справну, а не кістку суху на плечі пораненому, був би я тобі хоч інколи в поміч. Але ніхто уже не поверне мені руки моєї, і не поверне років, пролетаріату світовому та біднішому селянству одданих". І не було колишньої строгості в очах Сави, а був смуток в очах та задума.