А я — оклигала якось і дєткам своїм не дала померти, щавликом та лободою жисть у тільцях їхніх піддержувала, покуль і колосочки завосковіли. І на ноги я їх поставила, дєток своїх, і в світ широкий, на власний хлібець, таки ж легшенький, анєй у колгоспі сьому, випровадила. Хвости волам ніхто не крутить, по городах проживають, коври, телевізори покупляли. Ще й хазяїна судьбина мені послала, після війни останньої. Калічений на фронті, правда, на обидва вуха глухий, зате — не питущий. Дак і йон, хазяїн другенький мій, уже на тому світі давно, а я усе живу. Совою живу, у халупині своїй, на краю села. Як помру серед зими лютої, то й пацюки з'їдять, покуль через сніги хто живий доплететься. Дак живу я то живу, а душа моя — колотиться. Тольки синичка яка у шибку постукає, чи листок сухий по вікну шерехне, чи вітер об скло спотикнеться, а мені — усе Настя із животом високим привиджується. Я уже і на Вишневу гору сходила, коло могили її наколішки стояла: "Прости мене, ради Бога, Настюню, не ходи до мене, не гризи душу мою, яна і так пам'яттю больна…" Але не помоглося, і вже, видать, не поможеться, буду я і на тому світі тяжкий гріх свій спокутувати…
Пече печія мене коло серця мого, і вже ніколи не одпустить яна. І вписую я сеє без надії, що легшей мені зробиться, а вписую, щоб знали завтрашні людяки, як тяжко ми горювали, і не доживалися до такого. Хазяїн мій — на Біломорку попав за неуплату. І написав йон одтуль письмецо єдине: добре нам туточки живеться, норму я виконую і перевиконую, грамоту мені дали почотну, і їсти усього хапає… ї болєй не було од його ані словечка, ані вісточки, наче крізь землю провалився. І зосталася я без хазяїна свого дорогого, тольки й радості лишилося, що синок наш, Іванко. А як прийшла придуха на людяк, і мерли люди з голоду, а дєтва осипалася з дерева жисті, наче зеленки літа гарячого з яблуні, потерялася я умом своїм куцим. Про себе я і думать не думала, а тольки думала я, як хлопчика свого спасти. А йому уже животик набубнявів і ніженьки пухнути стали, і плаче яно, голодне, удень і вночі: "Мамо, хлібця! Мамо, хлібця!" А де ж я йому візьму, хіба од себе одріжу?! вже сама я стала на силі підупадать, уже самій мені голодна смертонька у очі заглядає. А як помру, думаю, і яно поклигає деньок який у хаті порожній та й сконає? І — рішилася я з дурної голови, хоч сердечко мені ой і боліло. І узяла я синка свого на руки, і поплелася з ним полями-лісами, бо на дорогах тади міліція стояла і не випускала нікого, поплелася я у Мрин далекий. Далеким йон мені видався, бо я уже ледве ноги тягала. А був у Мрині тади притулок дєтскій, і я знала, люди мені розказали. Ще темно було, як прителіпалася я у Мрин з дитям своїм на руках. І була я в безпам'ятстві повнім, бо такого б не зробила, калі б в умі своїм була. І спав на руках моїх хлопчичок мій, до грудей пригорнувшись. А коло притулку прокинувся йон і питає: "Куди се ми, мамо?" — "До таточка рідного, до таточка, синку, — шепочу. — Ти ось туточки посидь трошки, а я — татка покличу…" І посадила я його коло воріт притулку дитячого, поцілувала в голівку і пішла одтуль, скольки сили було.
І доплелася я до базару мринського, а вже розвидніло, і там люди голодні покотом лежали. Хто ще живий, а хто — уже й мертвий. Тамочки я звалилася, і вже мені руки й ноги одняло. І вже по лицю моєму розпухлому мухи повзали, уже мене доїдали. Але ішла на базар сестриця моя, яна тади у Домонтовича служила, комісара, з яким Уляна Несторка синочка колись прижила. Дак ішла на базар сестриця, пізнала мене та й питає, плачучи: "Тьотю, а чи ви ще живі?" Розплющила я очі, а вже очі мені злипалися перед сном вічним, та й шепочу: "Луччей би я уже вмерла…" Дак яна якогось дядька з підводою найняла, привезла мене до Мар'їного гаю, де комісар, у домі Листопадів, проживав на старості. І завела мене сестриниця до саду, а в кінці саду — повітка, і там мене поклала. І одходила мене об'їдками зі столу хазяїнового, бо в Домонтовича було що їсти, було що пити. Йон у повному комунізмі од властей перебував, покуль власті до нього не перемінилися.
А як відступила я на крок од смерті голодної, поплелася я в притулок і про сина свого запитую. А на мене дивляться паперовими очима: "Ми щоранку десятками їх, дітей покинутих, підбираємо коло воріт своїх та по різних притулках розподіляємо, і не знайдете ви уже сліду сина свого малого". І темно мені в очах зробилося, і упала я. І з тих пір я на голову наче повреділася. І кажуть про мене у Пакулі: дурна Феська… Асе горе мене незміриме, материнське їсть поїдом. І досюль — а вже ж скольки годків минулося, скольки усього над людяками прокотилося. І живу я котресь врем'я, як люди живуть: і в колгоспі роблю, і кізочки та курочки на дворищі своїм доглядаю. А тади щось такеє зо мною зробиться, що я про усе сеє забуваю, броджу од села до села по Краю усьому і в стрічних запитую, чи синочка мого незабутнього, Іванка мого, не бачили. І сказали дохтори, а вже мене і до лікарні зачиняли, що так зо мною буде, докуль і житиму. Бо рана моя незагойна, болячка моя — не в голові яна, а в серці моєму, і нема од неї ліків, спасіння нема. І на тому світі, знаю, в огні пекучому за гріх свій горітиму, бо дитя рідне, єдине, од себе одірвала і по людях чужих пустила. Луччей би я саму себе по шматочку різала та дитя своє годувала…
А тепер скажіть, люди добрі, хто кається, хто душу свою провітрює, як провітрюю я у дворі одєв, на смерть приготовлену, скажіть ви мені — у чому моя вина, у чому мій гріх? Свекор мій на переселення поїхав, йон усе по переселеннях їздив, луччої жисті шукав. І хазяїн мій за ним погойдався, тут мене, каже, з'їдять. Я ж — дитятко в собі носила, уже мені синок мій снився, і не могла я нікуди їхати. А вже люди пухли. Я жолуді в Страхоліссі збирала, товкла у ступі і пекла балабушки. І картопельку гнилу у полі збирала. А Михаль Громницький налетить — та пугою мене, пугою. Мо', йон хотів, аби ми усі подохли?
А везли коня дохлого на скотомогильник. Люди голодні слідом брели, і я пішла. Як обідрали шкуру коня, бо тади строго було, щоб шкури здавать, кинулися люди на тую дохлятину, руками рвали, і мені трохи м'ясця попало. Приплелася я додому, у грубці розтопила і теє стерво у чугунці варю. А перед сим днем колгоспні коні на лузі, за городом моїм, паслися, і пропало лоша. Дак Громницький по хатах никав, лоша теє у горшках шукав. Заскочив до мене, а в мене — конина вариться: "А, то се ти, курва погана, колгоспне лоша зарізала!" І як дасть мені носциком у живіт мій, я так і упала коло грубки, не встигла й словечка сказать. А уночі розродилася я передчасно мертвим дитятком.