Дак наперед далеко яна, Дарина Михайлівна, дивилася, далеко наперед. А бачила — наче перед нею годки завтрашні простелилися. Обоє яни, і Мишко, і Льонька, до Мньовського патронати втрапили і далєй по жисті разом ішли. Після війни останньої Льонька у нас головою райвиконкому став і довго портфеля того з рук своїх чіпких не випускав. А Мишка йон арабів начальником міліції в районі, бо той ішов по міліцейській лінії. Се уже в шістдесяті годи — заболіло мені коліно, напухать стало. Одпросився я в бригадира до лікарні їхать, а я тади платнику вав у колгоспі. Та покуль докривуляв я до ферми, молочарка й поїхала. А тади — які там автобуси, дороги се ще не було, молочарку — і тую в мокву трактором до соші тягали. Виплентався я на шлях, жду, мо', яка оказія трапиться. І довгенько я прождав, уже й сонечко у верховітті верб, наче яблуко золоте. Калі ж мчить із села "Побєда", тоді ще "Побєди" були. Бачу, голова райвиконкому, Льонька ж сей, возсідає коло шофера, пузо, як тісто дріжджове в мідняку, аж на скло переднє дереться, і болєй нікого в машині. Я — з узбіччя, на шлях, руку — вгору, наче за колгоспного голову на зборах голосую, щоб бачив і згадав, коли доведеться соломки виписать чи м'ясця якого. Другою рукою — на коліно розпухле показую. "Побєда", правда, пригальмувала, Льонька очима стрельнув. Тоді об'їхала мене машина, наче пеньок я чи сушняк, вітром з верби обламаний, і далєй покотила. Дак я тут, правда, не стримався, допекло мені, не стримався я та — дулю вслід: "Щоб ви уже не дождали, як ви до людяк живих хужєй, як до собак!" Калі дивлюся — чудеса! — зупинилася "Побєда" і назад хутенько здає. Порівнялася зі мною, Льонька двері одчиняє: "Куди тебе?" Ну, я розказую про біду свою: телятник будуємо, колода по нозі ударила, розпухло коліно. Йон і не дослухав: "Сідай!" Сів я і їду, пан паном, на подушках м'яких. Ніколи я так смачно не їздив. У кузові полуторки, було, приткнешся, на одній нозі, бо другої поставить ніде, а тебе трясе на сукраччі, наче в трієрі. Ось ми уже і в Мрин в'їжджаємо, ось уже і лікарня районна. "Мені сюди, — кажу, — зупиніть. Спасибі вам величезне, що нами, простаками, не гордуєте". — "Я знаю, куди тобі!" — строго одказує Льонька, і далєй їдемо. І підвозять мене до районної міліції. Тольки тутукнув шофер, ось і сам начальник вискакує, отой самий Мишко, що його ще моя матка, ївга, в конторі економичеській од холоду-голоду рятувала, оскряки йому витирала. Будка — аж репається, і галіфе на заду трохи не трісне, Кабанчиком його в районі дражнили. "Посадиш оцього хулігана на десять діб, — киває у мій бік Льонька. — Щоб навік запам'ятав, як начальству дулі сукать". Той мене за шкірки — та з машини, і вже я — в кутузці, уже мені небо крізь грати. І висидів я в них на казенних харчах дев'ять днів і ночей. На десятий день дають мені в руки мітлу і в двір міліцейський виводять. Мету я той двір широкий, а попід парканом — вишеньки, і вже яни добряче червоні. А мене од перловки їхньої та присмаки солідольної печія пече, і горло — тертушкою. Я і зірвав три ягідки, в рота кинув. А йон, Кабанчик, з кабінету свого у вікно сеє і побачив. Вихилитав у двір, підзиває: "Ну, як тобі у нас?" — "Добре Іван живе, пише — в тюрмі сидить…" — одказую баляндрасою пакульською. "А вишеньок скільки зірвав?" — "Три". — "Ну, то ще троє суточок і погостюєш у нас…" Дак я трохи чобіт його хромових не цілував, коліно мені боліло по-страшному, без ноги, думаю, зостануся, а кому я без ноги треба? Одвернувся, бурмило, і слухать не хоче, пошелестів крильми галіфе, хромом обшитого, до нужника. І одсидів я ще три дні і три ночі довгі. Дак Мишко той, Кабанчиком прозваний, не знаю де подівся. А в Льоньки портфеля познєй одібрали: справжню контрибуцію на колгоспи наклав, додому йому возили. Та, мабуть, погано з вищеньким начальством ділився. Як одібрали в Льоньки портфеля, йон тут і тріснув, наче гриб-бздюшка, а то ще як, було, надимався. Од пережиттів великих розбив його інсульт: і ноги, і руки, і язик одібрало, тольки мекав, наче баран. І сім годочків лежав йон колодою, черва ще живого його їла. Дак, мо', і є де йон, Бог? Мо', йон і бачить що, хоч калі-не-калі, на землі нашій клятій — з неба високого?..
І казав Микола Гриневич, учитель пакульський, Дарині, Матері дітей людяцьких, коли востаннє бачився з нею: "Протримайтеся з дітками ще тиждень-два. Написали друзі мені, бо я телеграфував, що люди в Пакулі пухнуть. Написали друзі мені, що можна Пакуль трохи порятувать. Завтра виїжджаю до Києва, а звідси — в Одесу. Надіюся дуже, що не впорожні повернусь я". Але тільки й відповіла на те Дарина: "Як будете ви в Одесі і будете коло моря, вклоніться од мене морю, бо у морі — могилка моєї Богдани, так товариші її мені написали".
А що б яна ще гомоніла, калі вже на ладан дихала, і в кожному окові її світилося: прийми мене, сирая земля та рідная мати. І догоріла яна тихо, як тая свічечка догоряє, і погасла навік. Дак я, та Уляна Несторка, та Христя Євменова її обмивали і хоронили. Матвій Мохнач, хай йому і на тім світі спом'янеться добром, запріг конячку свою та й одвіз тіло Дарини на старе кладовище, а ми й дєтки її слідом теліпалися. А на старе кладовище — бо уже б ми, голодухою висмоктані, на гору Вишневу не виплели ногами. Дак опустили ми тіло Ті в сиру землю і могилку сяку-таку нагорнули. А вже познєй, як Кузьма, син Нестара Семирозума, з лісів повернувся, поставив йон хрест на могилі і вирізьбив на хресті: "Тут спочиває од жисті горісної Дарина, Матір дітей людяцьких".
Поховали ми Дарину, а дєток — кого люди пакульські розібрали, кого у Мньов, а тамочки вже був дитячий патронат, одвезли. І вже наш Пакуль смерті у вічі дивився, поробилися людяки од недоїдань наче сонні мухи. З лободи та висівок маторженики пекли, а на картоплину гнилу, толєшню, де яка в землі завалялася, дивилися, як на сонейко. І було сеє в годі двадцять переїм. Калі ж одного дня, бачимо, пристає до нашого берега, коло цегельні, байдачок моторний, а в байдачку тому — мішки пузаті. І возсідає на тих мішках учитель наш, Микола Гриневич. А се йон нам жисть привіз, бо вже багато хто в Пакулі болем про смерть думав. А в мішках — рис був. Ми ж досюль і не знали, що се-бо яно за таке, рис. Де вже єдєння тоє смашнєнноє роздобув, ніхто в Пакулі і по сей день не знає, не відає. А тольки ж почали ми той рис у казанах, коло школи, варить, і приходили людяки з горшками та мисками, як по манну небесну, і гак ми рятувалися, до перших колосків. Давно сеє було, і вже забувається, бо ще нас тридцять третій год попереду піджидав, і війна страшка піджидала, і хіба один із сотні пережив усе теє. Як ми, останні, у землю ляжемо, не буде кому й пом'януть добрим словом ані Дарину, Матір дітей людяцьких, ані учителя Миколу Гриневича, спасителя нашого. Калі б не в годі тридцять четвертому, уже Микола Гриневич у Мрині рабів, прокотилося по язиках, що забрали його, а за які провини перед властю і куди — ніхто того досюль не знає. Тади ж Михаль Громницький наказав із землею зрівняти могилу Дарини, Матері дітей людяцьких: "Яна дворянка була, яна не пролетарським духом дихала". І зрівняли. У війну, як не стало чим топить, а морози скажені були, обезхрестилося старе кладовище, у печах та "буржуйках" хрести згоріли. І зрабілося старе кладовище наче море застигле, зелене, де кожна хвилька — пам ять про людяку, яка колись у Пакулі проживала.