І нічого не чути, не знать було про Богдану відтоді, як німці до Мрина зайшли. Уже повертало на зиму, коли примчала варта гетьманська до будинку Листопадів. І перевернули гетьманці усе в домі, але нічого не знайшли, що шукали. І запитували вони в батька й матері, коли вони востаннє бачили дочку свою. І відповідали Листопади, що з самої весни, як влада перемінилася, не знають нічого про долю її. Тоді посміхнувся старшина, який командував солдатами: "Може, й правда, що з весни не бачили ви свою більшовичку, але навряд чи коли уже й побачите. Кубло більшовицьке з підпільною друкарнею ми розкрили в повіті, і вона в тому кублі була не останньою. І чекає на неї тепер суд наш скорий, військовий". Слаба ще була Дарина після тифу, але другого дня пішла до тюрми мринської, щоб про Богдану дізнатися. Але нічого не сказали їй у канцелярії тюремній. І ходила вона щодня до тюрми, як на службу, і вистоювала біля воріт тюремних, ї зжалилися нарешті над старою жінкою в тюремній канцелярії і сказали: "Не ходіть до нас і не вистоюйте, як на варті, бо вже немає дочки вашої в тюрмі, а повезли її до Києва". І зібралася Дарина хутчіш до Києва їхать, але поїзди не ходили, страйкували залізничники, а пішки іти — ноги після хвороби не несли.
Та скоро загриміли бої під Києвом, відлунило голосно і в Мрині: війська Директорії билися з гетьманцями, а з сівера уже вступали до Краю червоні загони. Як вщухли бої у місті, рушила Дарина до Києва.
їхала трьома поїздами, кілька днів просиділа на вокзалах, а таки добралась. У Києві діяли військово-польові суди, на стінах будинків висіли накази командира осадного корпусу про кару на смерть для провокаторів і погромників. Великими грошовими штрафами каралися власники крамниць, які не замінили російських вивісок на українські. Спалені будинки, вибиті вікна, посічені шрапнеллю стіни усе ще нагадували про торішній артилерійський обстріл Києва більшовицькими військами. А вже оголошено було про нову війну з Радянською Росією, уже червоні частини зайняли Харків. В один із січневих днів місто хоронило загиблих у бою під Мотовилі вкою. Гарцювали січовики на конях, слідом везли на гарматних лафетах чорні труни. На кожній труні лежав багнет і військовий шолом. Загиблих хоронили в Царському саду, в братській могилі. Дарині од побаченого віднялися ноги, ледве добралася на Шулявку, де мешкала невістка. А як трохи одлежалася, стала оббивати пороги київських канцелярій. І всюди відповідали їй, що Богдани Листопад у київських в'язницях немає. Тоді почала вона ходити од тюрми до тюрми з передачею. Але ніде не прийняли в неї передачі для Богдани Листопад.
А як зайшли до Києва червоні війська, поспішила Дарина до міського моргу, бо сказали, що там лежать постріляні в тюрмах, коли влада мінялася. І були люди, що знаходили рідних серед постріляних та порубаних, плач і стогін висів під склепіннями підвалів. Але тіла дочки своєї не знайшла Дарина.
І бродила Дарина по київських вулицях у надії зустріти Богдану серед нового люду, що переможно наповнював місто. І зупинили її патрулі військові, бо усе в Дарини, од постави до одягу, свідчило про приналежність її до буржуазних класів, яким, згідно з наказом військового коменданта, належало негайно оголосити соціальну війну. Але розказувала вона про дочку, більшовичку, яка в тюрмах була за гетьманщини, а тепер — невідомо де, на цьому світі чи на тому. І відпускали її, бо й глухому чути було щирість душі її зболеної. А як вривалися до невістчиної оселі серед ночі з обшуками переперезані кулеметними стрічками люди, повні підозри й ненависті до буржуїв, шукали золота і прикрас, рвали портьєри на онучі, гордо мовчала Дарина про дочку-більшовичку.
Що спільного мала Богдана її з цими людьми? І не вибачили б Дарині її гордості, але завбачлива і практична невістка відкуплялася од нічних гостей горілкою, запасеною в часи гетьманщини…
А як устаткувалася трохи нова влада, привела тривога материнська Дарину Листопад у міський партійний комітет. Але й тут нічого не знали про долю дочки її, а може не хотіли сказати, навіть матері, ї стояла Дарина в коридорі, під стіною, як на березі ріки бурхливої: люди, приналежні до справ революційних, заклопотано снували коридорами, а вона із горем своїм особистим почувалася чужою їм. І тут почула вона голос жінки, що бігла коридором: "Товаришу Домонтович! Тут ще для вас пакет, з Москви!" І побачила вона кремезного чоловіка, що обернувся на той голос. Був він увесь у чорному: чорна шкіряна куртка, шкіряні штани і чоботи, чорний шкіряний картуз, і тільки голова, геть сива, та ще посріблена роками борідка дисонували із вбранням його. І це був він, той Дмитро Домонтович, якого Дарина знала ще з Петербурга, з яким потім зустрічалася в Києві, коли розшукувала Марію, сестру свою, той Дмитро Домонтович, що хоронив Марію на каторжному цвинтарі, на далекій Карі, як писав про це в своєму останньому і єдиному листі Іван Коляда. Це був Домонтович майже нереальної сьогодні молодості, хоч і для нього не минули безслідно десятиліття, що спливли від тої пори. Це був той Домонтович і не той: цей, нинішній, Домонтович мав владу над багатьма людьми, над їхнім життям і їхньою смертю, і це відчувалося в ході його, в кожному порухові, у кожному слові, у суворому блискові очей його. Люди розступалися перед комісаром, як вода перед могутнім кораблем. І ступила Дарина назустріч Домонтовичу, і перепинила ходу його владну. І мовила вона до суворого комісара: "Я — сестра Марії Журавської, з якою ви були на каторзі…" І упала на мить маска залізна з обличчя комісара, і омолодилося лице його. І запросив він Дарину до кімнати. І там вони розмовляли, згадуючи молодість свою далеку.
І казав Дмитро Домонтович Дарині, швидко проходжуючись із кутка в куток, бо сила нуртувала в ньому: "Якби була жива Марія Журавська, сестра ваша, Дарино Михайлівно, вона була б сьогодні з нами, більшовиками. В ній уже тоді була наша непримиренність і наша воля до влади над людьми в ім'я їхнього майбутнього. Сестра ваша випереджала свій час, тепер я це розумію глибше. Уже тоді вона в думках своїх танцювала танок смерті на руїнах старого світу. І не лише сестрою, а й дочкою своєю можете пишатися, Дарино Михайлівна. Вона узяла для себе од нашого з вами покоління усе найкраще. А тривогу свою погамуйте, це тривога матері, а не громадянки республіки. Бо дочка ваша уже не лише вам належить. Богдана Листопад — солдат більшовицької партії. Але, як матері, скажу вам, хоч і не мусив би цього казати: в Одесі тепер Богдана Листопад, на підпільній роботі вона. І я раджу вам по-дружньому: не треба її розшукувати, вам краще повернутися додому. Така вже доля матерів у вогняні часи революційних битв: надіятися і чекати. Я вас розумію більше, аніж хто інший, бо мій син — у Сибіру, командує червоним полком. Що ж, будемо щасливі з того, що наші діти — справді наші діти, а не перелякані світовою революційною пожежею обивателі. До речі, сьогодні я виїжджаю до Мрина, з великими повноваженнями. Мені доручено навести в Краї революційний порядок. У мене — окремий вагон, місце для вас знайдеться".