А із Тарасом своїм яна таки стрелася, виходила по начальниках.
Се уже як на фронт старшого свого, Бориса, провела. Я тади у них, у Листопадів, служила і знаю, пані розказувала, повернувшись із Пітера. Ой, брешу, забутна на старість стела. Не з Пітера яна вернулася, а з Києва уже. Бо як почалася війна миколаївська, а пані була у Пітері, пан вістку одержав, що середульший їхній, Андрій, — у тюрмі київській. Бо йон за нас, босаків, був. І як приїде, було, погостювать у батьків, зо мною по-сільському гомонить, наче й не пан йон, а злидень, як усі ми. Ще й насміхався з мене, що я язик свій ламаю, по-панському сказать стараюся. Тади я вже довгенько у панів служила, трохи вивчилася. Пані Дарина стару одіж свою мені оддавала, і не хотіла я, щоб мене — за селючку мали. Як іду уранні на базар, підодівшись, ніхто не скаже, що я—із задрипаних Крутьків, хоч і кошик у руці. Тольки говірка мене і видавала. Дак я старалася з усіх сил — штокать. Особливо ж — як у базарних рядах односельців своїх побачу. А Андрій — той частюка зі мною на базар ходив, до селюків заговорював і словечка, од них почуті, записував. Дивувалася я з того, думала — йому в голові повреділося, бо що розумне тії кугути сельські могли сказать?
Ну ось, прийшла панові сумна вістка з Києва, що Андрій, середульший їхній, теж у тюрязі. Цар його посадив, як миколаївська почалася. Старий — трохи не плаче, здитинів йон геть на схилі голів своїх. А тут ще і їхню Богданку за політику з гімназії вигнали, бо тади велика строгість почалася. І суперечка у Богданки з батьком велика була, усе про царя та про війну, я не дуже й дослухалася, нащо воно мені? Дак пан мене і питає: "Що робити?" Наче я знаю — що робить, я ще зовсім молода була, тольки думала собі: "Як такий клопіт з дітьми, уже дорослими, то нащо їх і родить, луччей зовсім їх не мать". Коли б тодішню мою думку — та на всю мою жисть, такого горя не зазнала б я, як зазнала, шістьох народивши, виростивши — і на трьох похоронку одержавши, уже в сюю війну, останню. Дак я й одвічаю панові: "Дайте телеграму Дарині Михайлівні у Пітер, вона щось придумає". Бо я уже бачила, що голова усьому в сім'ї їхній — пані, вона їхні душі на світі тримає. Матка є матка, що там казать, пані вона благородна чи селючка неграмотна, як ось я. Пан так і зробив. І стали ми дожидать Дарини Михайлівни, і довго ждали. А як приїхала нарешті, то розказувала, що дозволили їй побачитися із сином Тарасом. Тольки ж яке теє побачення, як через двоє грат воно, а між тих грат — коридор, і тюремники в тому коридорі проходжуються. Жалілася вона, пані, що вельми схуд її Тарасик, самі очі на лиці зосталися, і кашляє. Звісно, тюремні харчі — не матчині. Дак гукала до нього Дарина Михайлівна через той коридор, аби беріг себе, а йон тольки сміявся: "Мене тепер сам цар береже…" Та, видно, не вельми цар беріг, ой не вельми…
Поки розмовляла з сином, тримала себе в лещатах. Обличчя було як гумове, вичавлювало усмішку. Наглядачі ходили між грат, як звірі в клітці, вони не мусять бачити її сліз. І синові сльози її не потрібні. Хай думає, що матір — залізна, хай не карається у тюремній камері, що причинив їй горе. А як вийшла на вулицю, довго стримувані сльози уже не питалися її. Благо — дощ скісний, вітер з моря. Осінь нагадувала про себе. І війна нагадувала — хлопчаки, розносчики газет, кричали про бої в Галіції. А на квартирі чекала телеграма з Мрина: Андрій — у тюрмі, у київській. І стрепенулася знову уся, де й сила взялася. Здавалось, по краплі витекла з неї сила, в пітерських канцеляріях, поки добивалася побачення з сином. А тут — наче заново пружину накрутили невидимі руки. І кинулася Дарина на вокзал. Білетів не було на ближчий десяток днів. Втиснулася в переповнений вагон, третім класом, з простолюддям, горе зближує і класи, і людей. "Бариня, бариня, вам погано? Обличчя на вас немає, приляжте". Пасажирські поїзди ходили повільно, пропускали військових — на фронт. Заснула — головою на плечі селянки з-під Ніжина, їздила до сина, у госпіталь, вибився в офіцери, а в першому ж бою одірвало ногу. Наснився син Андрій, нібито його ведуть на смерть, а він обертається до неї, простягає руки: "Мамо! Мамо!.." Кожен у вагоні ділився власною бідою, стільки біди в світі, війна наступала чорною хмарою і сіяла навколо смерть. А її діти — живі, і вже не здавалося своє горе таким страшним, бо горе інших — ще страшніше.
Через Дніпро поїзд переповз надвечір. Золото соборів на схилах, золота осінь. Ухопила на вокзалі візника, хоч Шулявка, де мешкав, одружившись, Андрій, поруч. Заплакана невістка кинулася їй на шию: "Учора Андрія вивезли. На Північ. Без слідства, без суду. Заслання. Ледве встигла передати теплу одіж". І попливла Дарина другого дня пароплавом у Мрин. Як впливли у Невклю, прозелень отави на лугах, цяткованих стогами сіна, наче банями соборів, що їх вивершує во славу Бога природи сама земля, одживили затерплу від нещасть душу її. Луги дихали спокоєм, у безлюдді і неоглядній розпростореності своїй, після метушливих, галасливих міст. Тут був інший світ, інші виміри часу. А ще — тут починався її Край, який Дарина любила, а Край — любив її. Завжди, коли поверталася з далекої поїздки, благодатне сяєво наповнювало душу…
І переступила вона поріг дому свого легко, у добрій надії на тишу й затишок. А вже з лиця челядки зрозуміла, що марна надія її. "Богданка — у гімназії?" — запитала нарочито бадьоро. "Не ходять панянка до гімназіїв", — відповіла челядка, позираючи на двері вітальні. "А де ж вона?" — "Пішли вони з дому ще на тому тижні. Посварилися вони з паном, і пан нездужають, і кричать на мене, наче я винна, що такеє получилося". Дмитро Костянтинович лежав на дивані, з грілкою під боком, хворий фізично і душевно: "Я — чесно прожив свій вік. Жив — для дітей своїх і для суспільства. Я не боявся мати власну думку у найгірші часи, коли за вільнодумство саджали за грати. Кращі роки свої віддав я освіті народу у глухих закутках Краю. А вона, дочка моя, тепер мені каже: "Ваш гнилий інтелігентський лібералізм історично безперспективний. На арену історії вийшов новий клас — пролетаріат. І він похоронить вас в одній ямі з капіталістами й поміщиками…" Я їй кричу: "Тевтонські полчища сунуть на нашу землю! Хіба в такі часи можна сіяти розбрат між класами?!" А вона сміється: "Хай і тевтони. Чим швидше усе це рухне, тим швидше пролетаріат світу збудує на руїнах сонячний палац для усього людства". Не стримався я тут, винен: "Я теж усе життя — за свободу та рівність, але зрадників Вітчизни, ким би вони мені не доводилися, у моєму домі не буде!" Богдана мовчки зібралася і пішла, не сказала куди, навіть не попрощалася. Дарино, що діється з нашими дітьми? Хто їх такими виховав?!" — "їх виховало життя і час…" — тільки й сказала Дарина.