Листя землі

Сторінка 112 з 357

Дрозд Володимир

А в моєї господині та коса була довга і чорна, як смола. Дак прив'язали її солдати, косу господині моєї, до хвоста кінського і повели по вулицях мринських, а нас — слідом погнали. Я дєток за руки вела. Верхівець погнав коня, хазяйка моя упала, билася на землі мерзлій, струпчатій, а людяки слідом бігли й кричали: "Більшовичку в тюрму везуть, більшовичку!" Аж їхав начальник військовий назустріч, йон наказав — і одв'язали господиню мою од коня. І далєй уже вели разом під дулами рушниць.

І посадили нас до підвалу, там ще люди були, і ми там сиділи. І ніхто з начальників нас не запитував, хто ми і за які гріхи туточки. А одного дня повели нас на другий поверх тюрми, поставили коло вікна, щоб дивилися ми, як червоних будуть розстрілювать. Дак вивели їх, вісім людяк, Іван

Митрофанович наш. — теж серед тих вісьмох. Вивели-бо їх, до стіни кам'яної поставили і на очах наших постріляли. І ми бачили, як мозок та кров бризкали на стіну тюремну. Дак у дівчини нашої, яку я на руках тримала, після того не лишилося жодної волосини на голові, як тарілка голова зробилася. А хлопчик — той заїкатися став і заїкався, докуль і я була з ними. А була я з ними, бо мене, і дєток скоро випустили з тюрми, так начальство вище розпорядилося. А матку їхнюю як забрали серед ночі з підвалу того, так і досі не знаю, не відаю, де вона, бідна, поділася. Гомоніли люди, що кудись за місто її вивезли і тамочки розстріляли.

Дак вернулася я з дєтками на їхню квартиру і доглядала їх, як рідних, у лікарні, де я колись лежала з ногою переломаною, підробляючи на себе і на дєток своїх. Хоч були й такі, що казали мені: "Що се ти, дівко, коло більшовицьких щенят так убиваєшся?" — "Дєтки є дєтки, — одказувала я, — більшовицькі яни чи чиї. Бог вклав у душі наші любов до дєток, і я любові тої з душі своєї ніколи не виполю". І так було, доки й червоні не повернулися.

А як повернулися до Мрина червоні, приїхала з Москви сестра моєї господині, стрижена така, і дєток тих забрала до себе. І болем я про них нічого не чула, болєй я їх не бачила. А душа й досюль за ними болить, як їм, сиротам, у світі сьому пришилося жить і поживать…

А як робила Христя в лікарні санітаркою, — це уже червоні знову у Мрин прийшли, — привезли поранених з-під лісів Синявських, і Євмен, син Пантелія Отроха, серед них був. Бачила вона Євмена часто, ще як служила у П'явків, бо землі їхні межували. А як сестра його старша од родів померла, була Христя на похороні: плакав Євмен за сестрою, наче мала дитина за матір'ю, і дивувалася Христя доброму серцю його. Бачила його Христя і словом перемовлялася колись у полі, через межу, а це — ледве упізнала: з лиця Євмен білий став наче крейда, очі запали, а на губах — піна кривава, груди йому прострелило. І мовив лікар у коридорі лікарні, як оглянув пораненого: "Цей уже — не жилець на сьому світі".

І плакала Христя нишком, хоч смертей у лікарні на все життя своє подальше надивилася, плакала, бо дуже шкода було Євмена. І не відходила вона від односельця свого ні вдень, ані вночі, з ніг падаючи, бо поранених та хворих у палаті — ступити нема де, одне на одному лежать, крики та стогін — страшно слухать, і кожному нянечка потрібна.

Залишалася Христя після зміни своєї біля Євмена, зуби йому ложечкою розціплювала, щоб силоміць напоїти й нагодувать, брала руку його холодну у свої долоні гарячі, теплом своїм ділячись. І стало потроху до Євмена життя повертатися. І дивувався лікар, коли палату обходив, що його вчені пророкування не збуваються. І казав лікар, на Христю, санітарку, поглядаючи: "Чиєсь добре серце на сім світі цього чоловіка притримує, не дає душі одійти". І випливали запалі очі Євменові з глибин лиця його, як зорі випливають після заходу сонця з глибин водних, на тихій річці Синявці, у Пакулі. А як розплющив Євмен очі уперше, довго дивився на Христю. Аж по довгій хвилі запитав: "Хто ти, дєвко?" — "Я — Христя з Пакуля, що наймичкою була у П'явків". ї усміхнувся Євмен блідими вустами: "Добра душа у тебе, Христе".

І була зима, холодна та довга, але поволі весна зиму переважувала. А як зайшлося на весну, почав Євмен підводитися з ліжка, і у двір виходив, спираючись на плече Христі, І сидів він у дворі подовгу, на першому весняному сонці одігріваючись. І крига смерті відтавала в нім, і ставали руки його теплими, і кров знову струменіла в тілі його.

І розказував він Христі: "Як примчали у Пакуль денікінці, ховався я в коморі, під дощатою долівкою, щоб у військо їхнє не йти. Не хотів я воювать, а хотів землю порати. Хазяйство, ти знаєш, у нас велике, батько вернувся з миколаївської, газами отруєний, на очі майже не бачить, а матка, се ще жива була матка моя, але вже із тифом повторним лежала. Зайшли вони до хати, усе в скрині перевернули, за мене питають. Дак матка не здоліє і одвічать, а батько кажуть: "Я уже не тольки сина, я й стежки перед собою не бачу, з наказу царя вашого очі на полі бою залишив". Дак вони батька нагаєм хльоснули, гроші із прискринка забрали і пішли. А як червоні вступили, я матку хоронив. По матці ми саме поминки справляли. Аж двоє у шкірянках — через поріг: "Ти — мобілізований у Червону пролетарську Армію!" А я й гвинтівки у руках за жисть свою не тримав, тольки плуга та ціпа мої руки знали. Аж привели нас у Мрин, політграмоту прочитали, і третього дня — в Синявські ліси, там, кажуть, банда, супроти Совітов воює. Зброя — у командирів тольки, а у нас, сірих, — самі палиці. А там, у лісах Синявських, не банда, а офіцерський білий загін. Лісами той загін пробирався, фронт наздоганяючи, люди обстріляні, миколаївську пройшли. Ну і поклали багатьох наших на болоті, бо ми самі під кулі підставлялися через революційний тузіазм командирів і наше нерозум'я воєнне. І замерзав я на болоті, із жистю молодою прощався. Але доля судила, видать, інакше".

І відтавав йон коло мене душею потроху, і земля після зими довгої відтавала, весна брала своє, і пахла йому земля розбуджена.

І казав Євмен до Христі так: "Христе, уже не вояка я, бо наскрізь прострелений і кров'ю досюль харкаю. А коло землі я ще сяк-так зможу, докуль ноги мене носять. Виходь, дєвко, за мене, сама доля нас звела. Виходь за мене, та вернемося у Пакуль, та будемо хазяїнувать. Бо стольки людяк тепер у світі, які руйнують і убивають, а комусь же треба сіять та молотити, бо людяка ж, хоч і революції та війни навколо, не самим тузіазмом живе, а хлібцем святим".