І прийшов Мартин Волохач до хати Нестора, за вигоном, під Круковою горою. Вовчої пори прийшов: сутеніло, небо облягало на засніжене поле. Вийшов з хати Нестор Терпило і спитав хмуро: "Ти чого прийшов?"—"Прийшов, щоб тебе бить, даки ти з душею своєю поганою не розпрощаєшся навєк". Був Мартин темний з лиця, як ніч, і брови кущилися, наче лісок по гребеню Крукової гори. І запитав Нестор: "За які ж гріхи ти мене бить маєш?" — "Бо ти моїй Уляні світ зав'язав". — "Як вона твоя, чого ж ти її не брав за себе, а швендяв по Тавріях?" — "Бо хотів я, аби вона зі мною, хазяїном, побралася, а не з прошаком". — "Хто кохає насправді, той не думає, скольки днів поля в нього і скольки в неї,— неприязно посміхнувся Нестор. — А табє грунт миліший був, як Уляна". І сказав Мартин, підступаючи ближче до Нестора: "Битиму тебе, докуль і душа твоя не вернеться до пекла, де вже вона побувала, та не прийняли…" І знову запитав Нестор: "Нащо ж ти мене битимеш, коли я дорогу табє не переступаю: хочеш сватать Уляну — сватай…" — "Послєй того, як ти по ній потоптався?!" — "Дак по тілу ж потоптався, не по душі. Послі її проходки навкруж церкви душа Улянина чиста, як твоя пика сьогодні…" — "Я сьогодні вовк, а ти овечка моя. І ніхто тебе од мене не порятує, навіть твій Бог, з яким, кажуть, ти гомонів, як осе зі мною. Сьогодні ти знову з ним гомонітимеш на тім світі". І замахнувся Мартин. Замахнувся та й застиг з піднятою рукою, наче скам'янів під пильним поглядом Нестора. І мовив до нього Нестор: "Ти, — сказав, — вовк. І будеш ти вовком. Бо ти у душі своїй і є вовк, і ніколи не любив ти Уляни, як люблю її я. І бігатимеш ти у вовчій подобі по лісах та болотах, покуль яка людина страх та відразу не переборе і не кине табє з жалю окраєць хліба". А Мартин Волохач нічого на те не відповів, бо вже язик його став німий. Видовжилося лице його і шерстю обросло, а руки і ноги лапами поробилися. Кинувся він у поле навтьоки від Нестора, від села, від людей.
Уже погодєй загув йон у Страхоліссі. Ой і скумасно ж йон гув, хоч вуха затуляй, так страшко виття теє було чуть.-
І гув йон теперечки щовечора, як смеркалося.
І всі в Пакулі знали, що то Мартин Волохач виє, якого Нестор на вовка перетворив.
Хоч ніхто того не бачив, а так у Пакулі людова до сих пір галайдакає.
І прийшов Нестор з Мохначем (ще живий був Мохнач) знову до Лемехів — домовлятися про сватання. І вже не ховалася Уляна на піч, за комин, а сиділа на лаві, повна, як діжа. Кузьма і з лежанки не зліз, так розхворався, сказав тільки, що благословляє молодих, та й до стіни одвернувсь. І Вівдя благословила крізь стулені вуста. Того ж дня прийшов Мохнач удруге, за батька нареченого, з хлібом, і Уляна хліб від Нестора цілувала. А ще через день прийшов Нестор з боярином та двома старостами, і Уляна старостів рушниками пов'язала. Стали про весілля домовлятися, щоб одразу після Різдва, бо наречена важка, одкладать нема куди. І сказав Потап, що його Безсмертним прозвали, а був він у Нестора за старосту, про тиждень весільний давнім словом: "П'ятниця — починальниця, а субота — коровайниця, а неділя — розмай-коса, а понеділок — загуби-краса, а у вівторок — горілочку пити, а в середу — кінці губити". Тут Уляна захитала головою, і Нестор її підтримав: "Так буде, як Уляна хоче. Нема калі нам розгулювать, тутака вже про хрестини треба думать…" І на тім постановили.
Як вийшли з хати Лемехів, око глянуло з неба в душу Несторову. "А хіба не ти, Боже, все вершиш на землі, добре й зле? Чи й окроме тебе, всесильного, є сила, яка вершить?" — поглумки запитав Нестор.
І зачинилося небо.
У неділю, поки повінчали молодих, поки пообідали у Лемехів та гостей обдарували, уже й сутеніти стало. Як складали скриню та вузли в'язали, дружки заспівали жалібної: "Чом ти, ненько, не спитаєшся, куди ти, доню, вбираєшся, чи між турки, чи між татари, чи між гори крем'янистії, чи між люди норовистії?" Заплакала Вівдя, заплакав Кузьма на лежанці, бо нездужав. І лише Уляна не плакала, сухими очима дивилася в стіну. А дружки далі співали: "Як між турки — будеш воювати, а між татари — будеш горювати, бо татари — велика сім'я, і вся вона вечеряти сіла, а я, молода, по воду побігла". І тут за хатою, у вишняку, тужно, ніби підспівував дружкам, завив вовк, і від того виття зомліла Уляна. Була б упала, якби Нестор не підхопив. Зомлілу виніс із хати та посадив у сани, де вже скриня стояла. Як виїздили з двору, дружки вслід доспівували: "Поки я водиці принесла, то вже моя вечеря одійшла, а поки я ложечки помила, то вже мені вечеря не мила. Аби ж моя ненька знала, вона б мені вечерю прислала, не якую вечерю — щуку-рибу печену, перчиком пересипану, слізоньками перемитую…" Як умовкли дружки, і вовче виття обірвалося. Але за село виїхали, на вигін — чорна вовча тінь переметнулася через дорогу перед самими кіньми. Схарапудились коні Мохнача, кинулися убік, у замет, трохи саней із молодими та скринею не перекинули. Нестор зійшов із саней, узяв коней за вузду і вів до самого двору свого. А вовк гув на Круковій горі, в шелюзі, поки молода і в хату не зайшла.
Дак то, мабіть, душа Мартинова за Уляною плакала.
Скольки тої душі, як йон по смерті Несторовій і не поглядів на Уляну, а завльотку Килину П'явчину взяв.
Дак у тої завльотки даровання— сім день поля, а Уляна — удовка, чотири вугли в неї та двоє вутят у подолі, і адкуль узять — нема, батько й матка — мерлюки.
А як стояв Нестор на ґанку своєї хати, весільних після вечірки випроваджуючи, око в небі, над Чумацьким Шляхом, йому привиділось, і сміялося око.
Уранці прокинулася Уляна в Несторовій, уже своїй, хаті і хазяйнувала. Застелила широкі, двовершкові лави вздовж стін, укопані в долівку, ряднами. І на стіл постелила льняну скатерть-самотканку із приданого свого. Під скатертиною в голові столу горбатіли хлібина та сіль у дерев'яній сільниці. У дощатий божник поставила ікони, що ними піп Серапіон її з Нестором у церкві вінчав, а божник заквітчала рушником, що сама вишила. На жердку попід сволоком повісила верхній одяг. Лежанку та черінь великої печі застелила коцами. Під годинником (замість гирі підкова на ланцюжку, Мохнач старого годинника подарував молодим на весілля) прилаштувала люстро, материне, чумаками дароване, як їздила. У люстро не заглядала — боялася свого виду. А у вікно, вишитим рушником облямоване, задивилася. Падав сніг, повільно і тихо, наче у сні, застеляючи білим і вигон, і село по той бік вигону. І здавалося Уляні, що вона з Нестором у човні, і той човен пливе білим світом, і пливтиме довго, допоки й світу, і нікуди їй із човна не подітися, бо навколо біла пливка мла, а може, і добре, що нема куди подітися? Уляна оглянулась на чоловіка — Нестор уже не спав, дивився на неї. І мовив Нестор: "Ну, драстуй, Уляно, жонка моя". Уляна слухняно ворухнула вустами, але тільки хриплий клекіт вихопився з вуст — не повертався голос, і німий був язик її. І не було радості в очах Нестора, а був біль.