А се уже вписую я, Андрій Юрченко, син Дмитра, що машиністом на паровозі робив. Вписую до Книги днів про односельців своїх і предків часів минулих, вписую, як було насправді, ніким не придумано. Було сеє у родині Затирахів. Як женився Федір Затираха на Насті, дочці Тхориків, що її було за себе У стам Волохач брав та утік з весілля власного. Дем'ян Тхорик на радощах, що віддає дочку, неславою вкриту, дав за нею молотарку кінну. А старого З'атираху ще за першої революції, коли великий розор у селі був, стражники поранили. Пластом пролежав йон два роки в хатині своїй та й помер.
І був у Федора Затирахи молодший брат, що його Юхимом звали. І сказав Юхим братові: "Ти — большак між нас, хазяйнуй на господарстві батьковім, двом нам на кусневі поля нашого не прогодуватись. А я піду у світи — кращої долі шукать". І поїхав йон на Донбас, і там, у шахті, робив. А як робив він у шахті багато літ, наїздив у село, добре вбраний — у костюмі, в ботинках з калошами і в капелюсі, наче пан. І пригощав йон щедро сусід та родичів у монопольці, і сам пив добряче, ще й нахвалявся: "Братеник мій старший хоч і хазяїн, і по-чорному робить, од досвітку до рання, а що за жисть такая у нього? Я ж хоч і під землею роблю, зате — на грошах, п'ю-гуляю і про завтрашнє не думаю, докуль сила є. А тамочки мені пенсію добрячу дадуть од хазяїна, і ситий буду та напоєний до останнього дня мого".
І жив йон бурлакою, не женився. А у Федора з Настею п'ятірко дєток знайшлося. Старша ж дочка, Фросина, — як лялечка, з міста привезена, і розумниця велика. Хоч роду була простого, а в Мрині, у гімназії, навчалася, Федір зимами у кузні працював, бо змалку ковальському ремеслу вивчився, а як хліб молотити — перша людяка в селі, бо молотарка кінна у нього. Так заробив йон грошей і на парову машину стягся. Се уже перед миколаївською війною було.
А у вісімнадцятім годі повернувся до села Юхим, брате-ник його. І почав Юхим вимагать, щоб хазяйство ділити, бо на батьковім дворищі Федір із своєю родиною проживав. Почав йон вимагать, щоб хазяйство ділить, хоч багато вже було самим Федором нажито. І поділили вони господарство. Та не було миру між братів, і ворогували вони гірше, аніж би чужі. І одного вечора, як вертався Федір з поля, у спину братові стрелив Юхим. Тоді ж бо диявол чи Бог, а хтось із них зло у душі людські щедро сіяв. І помер Федір од руки братеника свого меншого безневинно.
Зійшлися люди з усього села хоронити Федора, бо шанували його як роботайла доброго. Споминали вони Федора добром, а Юхима проклинали словами останніми. Юхим же був зник із села. І стали люди казать Насті та дітям її: "Стережіться Юхима, бо се — звір, а не людина, йон і вас повбиває". А врем'я було таке, що власті ніякої в селі не було, і кожен робив, що хотів, що совість його дозволяла. А в таке врем'я громада живе наче ліс темний: хто дужчий, той і правий. Зачинялася Настя з дєтками на всі засуви, а Фросина маленький жіночий пістолет роздобула і під подушку клала. Оружжя тади було — як сміття. І був у Насті з Федором синок найменший, годків п'ять йому тади було. Знайшов йон пістолетик той, прицілився в сестру свою Фросину, бавлячись, а пістолет і стрелив. І поклали Фросину, розумницю, у землю сиру, у сімнадцять юних літ її. Як минуло сорок днів по Федору і справили поминки, з'явився в селі братеник його Юхим. Прийшов йон на дворище і сказав до Насті: "Будемо хазяйнувать, братова". Нічого не відповіла на слова його Настя, чорна з лиця після наглої смерті чоловіка і дочки, тольки очі її ще більше стемніли. І ходив Юхим по дворищу наче господар, багатів подумки, страшних Настиних очей не завважуючи.
І покликав йон сусідів, щоб колодязь біля двору чистити. А як вичерпали воду і треба було комусь опуститися на дно, щоб глей вигорнуть, ніхто не захотів опускатися, довелося — Юхимові. А як опустили люди Юхима, братеника Федора Затирахи, на дно колодязя, вийшла з хати Настя, жінка Федора, Юхимом застреленого, і гвинтівка була у руках її. І розступилися люди. І стрелила Настя в колодязь, і відлупило голосно, до самого неба, а Юхим заревів голосом скумасним, наче звір поранений: "Підніміть мене, бо смерть страшна!" І сказала йому в колодязь Настя: "Се — за мужа мого Федора, а твого братеника, якого ти із світу безневинно звів. — І стрелила вона вдруге: — Се — за дочку мою Фросину, бо її смерть рання — на совісті твоїй". А ще стогнав Юхим на дні колодязя. І стрелила вона утретє: "А се — за дєток моїх малих, що сиротами залишилися". Але не чув уже цих слів її Юхим, бо мертвий був.
А як хоронили Юхима, казав до людей сільських отець Олександр: "Люди, простіть йому, Бог його судитиме на тім світі, а ми — прощать маємо". Але мовчали люди, як німі. Коли ж загортали могилу, ніхто й жмені землі на труну не кинув. Се вписую, як було насправді, А ще люди розказують: як хоронили Юхима і вже могилу загортали землею, з'явився на хмарі, над горою Вишневою, Нестор Семирозум. Очі людські розбіглися по ньому, такий йон був весь дивоглядний; наче з райдуги зітканий. І мовив йон з неба голосом громовим: "Люди-люди, що се з вами діється, що про добро ви забули, а в злі лютому купаєтеся?!" І заплакав Нестор Семирозум, і полився дощ ряснющий з хмари білої, ще ніколи в Пакулі, ні ранєй, ні потім, такої леї не було. Отакеє люди балакають, і для історії вписую я, хоч сам, учитель сільський, краєзнавець, у забобони пережиткові не вельми вірю.
А ще ж був у Федора та Юхима Затирах братеник Іван, про сеє в Книзі днів досюль не сказано, і я, Прокіп Мшар, вписую. А був йон серед них найменший. Я з ним парубкував і знаю. Тольки мало він щось парубкував, а скоро пішов у прийми до вдови молодої на Болотницю, земельки в неї трохи було і хазяйство обстроене. Хитрякуватим йон вродився, се правда, та й нічого йому, конєшно, на батьківщині, коло Федора, большака, не світило. І взяли його на війну у годі вже п'ятнадцятім. І два годики про нього не було чуть, уже жонка й за упокій у церкві подавала. Калі ж прокотилося по язиках — Іван Затираха прийшов! Подалися ми до його на Болотницю розпитать, що воно у світі здурілому діється. Тольки ж йон нічого не знав. А про себе — розказать любив, і розказував увесь вечір, докуль ми у його сиділи. І я переказую гомонку Іванову, а люди збрехать не дадуть, бо не я один тамочки був.