Листя трави (збірка)

Сторінка 7 з 19

Волт Вітмен

16

Я — зі старих і молодих, настільки з дурних, як і з мудрих
складений,
Байдужий до інших, завжди уважний до інших,
Материнство в мені та батьківство, дитина я і дорослий,
Я з грубого матеріалу і з матеріалу тонкого,
Один із народу, що складається з багатьох народів, у мені —
з них найменший, так само, як і найбільший,
І південець я, і північанин, я безтурботний і гостинний поселенець
біля Оконі,
Я готуюся торгувати, як янкі, мої суглоби найгнучкіші і
найміцніші в світі,
Кентуккієць, луїзіанець чи мешканець Джорджа йде долиною Елкгорн
у крагах моїх з оленячої шкури,
Я човняр на озерах, у бухтах чи біля узбережжя морського,
я з Індіани, з Вісконсіну, з Огайо;
Я вдома і на канадських снігоступах, і в хащах,
і з рибалками Ньюфаундленда,
Вдома серед швидких буєрів, ідучи по галсу разом з іншими,
Вдома на вермонтських пагорбах, у менських лісах і на техаському ранчо,
Я друг каліфорнійців, друг вільних жителів північного заходу
(мені до вподоби, що високі вони й кремезні),
Я друг плотарів і вуглярів, друг усіх, хто тисне руку і запрошує
до столу,
Я вчуся з неуками і вчу многодумних,
Я новобранець, але маю досвід мільярдів літ,
Я до всіх рас і каст належу, до всіх рангів і релігій,
Я фермер, механік, митець, джентльмен, моряк, квакер,
В'язень, закоханий, скандаліст, адвокат, лікар, священик.
Я можу опиратися будь-чому, та лише не своїй розмаїтості,
Я вдихаю повітря, але після мене його залишається вдосталь,
Я не чванько, і я на своєму місці.
(Нетля і риб'яча ікра — на своєму місці,
Сліпучі сонця, котрі я бачу, і темні сонця, котрих не бачу,—
на своєму місці,
Відчутне — на своєму місці й невідчутне теж на своєму місці).

17

Все це справді думки всіх людей, всіх епох і земель,
вони зродилися не тільки в мені,
Якщо не ваші вони, а тільки мої, то вони — ніщо чи майже ніщо,
Якщо вони не загадка і не розгадка загадки, вони ніщо,
Якщо вони не так само близькі, як далекі мені, вони ніщо.
Це трава, що росте скрізь, де є грунт і вода,
Це спільне для всіх повітря, що омиває кулю земну.

18

З гучною музикою приходжу, з корнетами та барабанами,
Я граю свої марші не лише визнаним переможцям,
але й переможеним і полеглим.
Ви чули, що добре виграти битву?
А я кажу, що полягти — це так само добре, бо переможених і звитяжців
надихало одне бажання.
Я б'ю в барабан, славлячи мертвих,
Я видобуваю своєю сурмою найголоснішу радісну мелодію.
Переможеним слава!
І тим, чиї бойові кораблі потонули в морі!
І тим, хто сам потонув у морі!
І всім генералам, що битви програли, і всім героям подоланим!
І незліченним незнаним героям, що рівні героям найуславленішим!

19

Це пожива, розподілена порівну, це харчі, щоб удовольнити
природний голод,
Для лихих вони і правдивих, я зустріч призначаю усім,
Нікого не буде обійдено, ніхто не лишиться за дверима,
Утриманку, нахлібника і злодія — всіх запрошено,
Раб товстогубий запрошений, і сифілітик запрошений,
Не буде різниці між ними та рештою люду.
Це — потиск сором'язливої руки, це — запах волосся,
Це — доторк наших губ, це — голос жадання,
Це — глибина й височина далекі, що відбили моє обличчя,
Це — замислене моє поринання й виринання знову.
Ти гадаєш, що в мене мета потаємна?
Так, вона в мене є, як у квітневих дощів та в слюди на зламах скелі.
Тобі здається, що я прагну вражати?
Хіба денне світло вражає? чи горихвістка, що вдосвіта в гаю співає?
Хіба я вражаю дужче за них?
Цієї години я розмовляю з тобою по секрету,
Нікому цього не сказав би, але тобі — скажу.

20

Хто там іде — жадібний, простий, загадковий, оголений?
Як я силу видобуваю з м'яса, що їм?
Що ж таке людина? Хто такий я? Хто ти?
Все, що я вважаю своїм, ти своїм повинен вважати,
Інакше, слухаючи мене, ти змарнував час.
Я не пхичу, як пхичуть інші,
Мовляв, місяці порожні, а земля — це болото і гній.
Скиглення й рабська покірність — в одній упаковці з порошками
для хворих, умовності — для родичів далеких,
А я завжди і скрізь роблю, як хочу.
Нащо мені молитися? Нащо поклонятись, вершити обряди?
Дослідивши шари землі, все до волосинки вивчивши,
з лікарями порадившись і підбивши підсумки,
Я знаю: милішого м'яса немає, ніж на моїх кістках.
В усіх людях я бачу себе, не більше й ні на ячмінне зернятко
не менше,
І, добре чи зле мовлю про себе, це стосується їх також.
Я знаю, що я налитий здоров'ям,
До мене, зливаючися водно, постійно плинуть всі речі всесвіту,
Всі вони — послання до мене, і я мушу їх прочитати.
Я знаю, що я безсмертний,
Знаю, цієї орбіти моєї не зміряє циркулем тесля,
Знаю, я не зникну, як зникає вогненний зигзаг, що його діти надвечір
малюють у повітрі запаленим прутиком.
Я знаю, що я величний,
Я не потурбую своєї душі, щоб вона виправдовувалась
чи пояснювала себе,
Я бачу, що закони природи ніколи не просять пробачення
(Зрештою, я поводжуся не зухваліше, ніж рівень, з допомогою якого
будую свій дім).
Я такий, який є, цього досить,
І якщо ніхто в світі цього не знає, я вдоволений,
І якщо знають усі до одного, я вдоволений теж.
С цілий світ, що знає це, найбільший для мене світ — я сам,
І якщо я одержу належне сьогодні чи за десять тисяч, чи за десять
мільйонів років,
Я спокійно прийму це сьогодні чи зачекаю так само спокійно.
Міцно стоять мої ноги в пазах гранітних,
Я сміюся з того, що ви називаєте розпадом,
І я знаю розмах часу.

21

Я поет Тіла, і я — поет Душі,
Зі мною всі насолоди раю і всі муки пекла зі мною,
Перше я прищеплюю та плекаю в собі, друге — перекладаю на мову нову.
Я поет жінки так само, як і чоловіка,
І кажу, що так само чудово жінкою бути, як і чоловіком,
І кажу, що нема більшої величі, ніж бути матір'ю людей.
Я пісню співаю розпросторення чи то гордості;
Доволі ухилянь і вимолювання,
Я покажу, що розмір — це тільки розвиток.
Ти залишив позаду інших? Ти — президент?
То марниця, вони не лише наздоженуть тебе, а й підуть далі.
Я той, хто виходить, коли набирає сили лагідна ніч,
Я гукаю до землі й до моря, напівзанурених в ніч.
Притулися ближче, хологруда ноче, міцніш пригорнись, магнетична,
живлюща ноче!
Ноче південних вітрів, ноче небагатьох великих зірок!
Ноче — дрімотна, шалена, оголена літня ноче!
Усміхнися і ти, млосна, із диханням свіжим, о земле!
Земле сонних і вологих дерев!
Земле погаслого заходу, земле гір, на вершинах яких спочиває мла!
Земле склистих потоків місяця вповні, позначених злегка блакиттю!
Земле світла і тіні, що скалками грають на річці!
Земле перлистих хмар, що задля мене стали ясніші й чистіші!
Земле, з вигинами стрімкими, земле, вся в яблуневому цвіті!
Усміхнися, бо йде твій коханець!
Ти, щедротна, мені любов віддала — і тобі відповім я любов'ю!
О невимовна, шалена любове!