група авторів. Не забудь також бібліографічні відомості: повну назву, всі прізвища авторів, рік та місце видання. Ага, про пакунок. Видали мені масло, сало, цибулю, З пачки какао, 2 бляшаночки консервів — певно, все. Ти казала, масло було в пластмасовому бідончику, чи та bestia bestiorum повернула? Якщо ні, напиши, я його собі доможусь. Цікаво, що відповідять з прокуратури про пакунок, невже таки 2 кг сухофруктів заборонено ? І це при моїх нирках. Масло споживаю зі смаком, проте, зараз отримую дієту, небагато й розходу. Взагалі, дай боже здоров'ячка дипломатам у Белграді: якщо так справи підуть, я ще й вилікуюся. Маю до тебе одне велике прохання, потятко. Припини, будь ласка, всілякі взаємини з отим рудим кодлом*. Що то за одні, ти вже мала нагоду переконатися. Тож навіщо ще випробувати долю. Адже все одно ніякого рятунку не буде. Але треба знати підлу натуру подібних людців, щоб виявити: на що вони здатні. Після всього забажають стати носіями моральних чеснот і тебе Ж звинуватять. Я благаю, не лізь ти. куди не слід! Надійшло сповіщення з мого листа до тітки, проштемпельоване тут 23/VI, в Києві було аж 5/VI1, а мені вручене 13 /VII. На ньому нема ні її підпису, ні підпису працівника пошти — чи вона взагалі того листа отримала ?
Анекдот щойно почутий. Начальник: — Не викручуйтеся, не викручуйтеся. Я вас зловив, ви спали на робочому місці. Підлеглий:— Так, це правда. Але вві сні я бачив, що працюю.
Я дуже реготав. Ну, а ще надсилаю трохи перекладів, що був зробив**.
18/VII-77
Добридень, любесенька!
Зараз гарне, тепле літо й часом дивуєшся: що така благодать може бути па Уралі. Я ще в лікарні, вилежую, приймаю ліки. Поболює голова, чого раніше в таких обсягах не було. Здавалося б, у шпитальному супокої повинен підліковуватися, проте та справа справується не вельми хутко. Бандеролю не одержав, бо вона очікує мене на місці відбування покарання.
Прочитав прегарну книжку "Притча про візиревого слона". І вкотре пересвідчився: Нобелівські премії даремно не даються. Клас того югославського письменника—найвищий. Взаємини турків та слов'ян змальовано ним у повсякденному житті, коханні, повстаннях, битвах. Я не знайшов у Іво Андрича одвертої симпатії до своїх краян, що було б природньо, немає й одвертої неповаги до чужинців, що було б ще природнішим, є головне
* Генеральний прокурор СРСР Руденко.
* * Далі Валерій вмістив переклад з англійської Едгара Лі Мастерса.
— добро і зло. І тут позиція письменника однозначна, бо правда не може супутничати завойовникам. А їхня жорстокість — брутальна, несамовита не підлягає жодному виправданню. Просто блискучі новелки. Обов'язково почитай. Ця книжечка вийшла у вид-ві "Дніпро", здається, 1973 року. По сонячних днях вітало декілька рясних дощів, і пішли гриби. Як їх тут тільки не називають: печериці, шампіньйони, а все одно не ймеш віри, щоб оті дари природи можна було запросто з'їсти. І проте смажаться з масельцем, цибулькою, а часом на сальці — смакота виходить, што ну. Біля мене лежить вуйко-буковинець, виявилось, відмінний кухар. От він часом і творить своє диво з нуля, розповідаючи при тому, що міг би напекти, наварити, насмажити, якби дозволили піти за парканом назбирати. А там, кажуть, білих грибів — маса. А ще он червоніє горобина, з неї можна чавити повидло. "И счастье было так легко, и счастье было так возможно", пропонували — ось щойно...
Це напевно, останній лист із шпиталю, бо вже наговорили, що я одужав. Так що відписуй мені вже на 36.
Твій первісток та одинак, і нікуди не дінешся — особливо небезпечний
державний злочинець.
16/УШ-77
Добридень, мамочко! Розраховував, що вже писатиму із свого основного місця відбування покарання, але спрацьовують якісь невідомі мені пружини, бо й досі у шпиталі. Для Мар'яни маю невеличке завдання. Нехай із збірки "Антология азербайджанской поэзии", Ленинград, 1972 (здається, так), короткої, череватої, червоного кольору книжечки випише й надішле мені декілька віршів Фізулі про кохання. Потрібно, щоб у них поет освідчувався, оспівував свою любу, змальовував її принадність — інтимна лірика, одне слово. А я пузові теж у пригоді колись стану — дам заштрика зробить, або аналізи. Від вилежування почуваю себе дещо краще, але знудився. Читаю "Казки про тварин", виходжу на прогулянки, пишу листи та ще бабраюсь у кухарюванні — роблю з нічого щось. Оце приготували з одним милим старушеком, двадцятип'ятирічником*, смажені гриби. Майже дієтична страва. Бо спершу хвилин 40 варили, доки вода не випарувалася, потім поклали на пательню по вранішній порції масла й засмажили. А позаяк було вкинуто ще й потаємної приправи: кілька стручків зеленого горошку, кріп, часничок, то вийшов люксус. І порхавки стали не порхавки, а чимось вельми привабливим яко на вигляд тако й на смак.
* Степан Мамчур
Отаке. По радіо слухав концерт із Києва за участю Солов'яненка. Виконав прегарну давню пісню, її так і оголосили: старовинна галицька пісня — я насолоджувався. Вперше за чотири роки почув, щоб він проспівав щось нове. Бо репертуар мав незмінний і заїжджений, наче тролейбус 5 маршруту. Їй-бо — подія в культурному житті республіки. Але співав досконало, пристрасно — перша кляса. Потім узялися співати тріо бандуристок, ровесниці нашої молодої країни. Незважаючи на цілковиту амузикальність, їм не вдалося спотворити пісні, і "Чотири воли пасуться" забриніли такою дівочою тугою, щирістю почуття, що вкотре переконався: марнував час у школі. Натомість ми набували на співах фізкультурних навиків, смикаючи дівчат за кіски, ліплячи щиглі по потилицях хлопців і я вам скажу: це було таки набагато цікавіше, ніж замогильно ревти "То берьозка, то рябина". Мій голос виявився близький до дівочого і тому мене поставили в хорі між "Ч" і "Ж". Попервах таке розташування на співочих лавах вселило в мене непогамовну гординю. Мені стали ввижатися лаври Робертіно Лоретт і: велика сцена, визнання корифеїв, квіти й старлетки. Хоча ні, про останніх я тоді не міг думати. Однак з бігом часу честолюбні пожадання розбилися об сумну одноманітність буднів. А усвідомивши, що далі берьозки мені не піти, я заходився коло справ земних і більш приступних. Болем та муками мала заплатити моя сусідка по парті, пихата Зінка, яка зарозуміло знехтувала знаками виявленої до неї уваги. На той час у нашій школі пішла мода на трубочки та кульки із зіслиненого паперу. Ефект максимального влучання досягався за деякого тренування плюс наполегливість. І от, час відплати пробив. — Бац — кулька, як у казці, увійшла Зінці до лівого вуха, але чи вийшла з правого, я помітити не встиг, бо обернувся весь чуттям, спрагло стежачи за порухами палички нашого музрука. Зінчине "ой-йой-йой" дисонансом устромилося в "куст ракиты над рекой". З пущеної, мов хмарка, брови, я зрозумів, що згук об'єкту моїх устремлінь не минув повз увагу Леопольда Івановича. Він махнув на всіх рукою і, повільно закипаючи шалом, спитав: — Тобі хіба болить. Зіно? Вона ствердила його здогад: —Хтось плюнув мені кулькою до вуха. Очі Леопольда пойнялися білою плівкою, від чого він став нагадувати Івана Грозного після вбивства сина. — Хто це смів зробити ? В залі запанувала тиша ідеальна для уроку співів, мені здається, що це був єдиний момент в культурному житті нашого класу, коли всі з беззастережною одностайністю жадали "То берьозки, то рябіни". Але між учнями і вчителем вже зринула прірва, відома в соціальній психології як некомунікабельність, і скористатися нагодою навчити нас співів Поля (ми дали йому таке пестливе прізвисько) не поспішав. — Я повторюю, — він вимовляв слова з якоюсь сатанинською лагідністю, — хто це зробив ? Що, соромно перед своїми товаришами зізнатися ? Боягуз!