Звісно, я не чекав, що він зараз, пошматувавши на собі одіж, з лементом побіжить удалину і, вихопивши пістолет, почне стріляти в повітря, але на певну зацікавленість до факту злочину від відповідального співробітника я вправі був розраховувати. Рзабеков проте йшов поруч, зберігаючи явно вичікувальне мовчання. Річ у тім, що в нас попервах склалися непогані взаємини. Він належав до дуже небагатьох офіційних чинів, який, вислухавши мою розповідь про себе, емоційно потис мені руку. Зараз він простував поруч з камінним обличчям. Я сказав: — Погані справи в держави, якщо від її імені треба коїти злочин. — Я не розумію, про що ви говорите. — пробурмотів він, не повертаючи голови і прискорюючи ходу. Ми йшли в напрямку райвідділу. Він сказав, що мені потрібно було здати радіоприймач на склад (це нонсенс, в лікарні сестра-хазяйка його б ніколи не прийняла) і зненацька повторив фразу, вже двічі чуту мною вранці: "Медперсонал за не здані на схов речі відповідальности не несе". Така духовна спорідненість уїльської інтелігенції спонукала мене до захвалювальної тиради, що під час перебування на лікуванні я зробив відкриття, що в міліції тут існує великий і старанний актив. У своєму кабінеті громадянин Рзабеков, урвавши попередню тему, заявив, що я мушу негайно виїхати до аулу Саралжин і надалі без дозволу не залишати його меж. Я запротестував, це порушення закону і за ИТЗ** я маю право на переїзди три дні в межах району без нічийого попередження. Мій колишній симпатик вимовив твердо: — Я Вам переказав розпорядження полковника, мого зверхника з області. Розмову було вичерпано, треба було їхати відбувати заслужену кару. — Громадянине старший лейтенант, знаєте, я радий, що в Вас залишилась крихта совісти!
— вимовив я щиро. — Дякую за комплімент. — ошелешено відповів він.
— А це не комплімент, — озвався я з порога, виходячи.
Липень 1980 р., Саралжин
* НП — надзвичайна подія
** ИТЗ — рос. исправительно-трудовое законодательство
Прокурору м.Києва від Марченка В.В.
ЗАЯВА
Мені не відома жодна законна підстава для переслідування людини за IT погляди, тим не менше, при винесенні постанови про адміністративний нагляд це виставляється мені в найбільшу провину.
З характеристики, складеної нач-ком Уїльського РОВД, майором Дарменкуловим: "Громадський порядок та режим заслання не порушував, але не змінив своїх поглядів і переконань".
Із висновку, підписаного майором Дарменкуловим та Головою спостережної комісії виконкому Уїльської райради народних депутатів С.Канішевим: "Обгрунтування для встановлення адмін. нагляду—на шлях виправлення не став". Подібний висновок не має обгрунтувань, це видно хоча б із характеристики. Це розуміють і в РОВД Радянського р-ну м.Києва, коли для підсилення моєї антисоціальної сутності до "на шлях виправлення не став, своїх переконань не змінив" додали "після звільнення Марченко до цього часу не працевлашту-вався, веде паразитичний спосіб життя". Я одержав довідку про звільнення 8 травня, приїхав до Києва 12, зголосився у Радянський РОВД 15, прописався та одержав паспорт 29. Я маю хворі нирки й гіпертонію (інвалідність III групи за висновком ВТЕК з ВТУ ВС-389 Пермської обл.) і одразу по приїзді посилено розпочав лікуватися. З 5 по 20 червня я перебував у лікарні, що засвідчено документально і в чому, зрозуміло, гр. міліціонери мали змогу пересвідчитись. А 24 червня я подав заяву до Київського міськвно з проханням влаштувати мене, філолога-україніста на посаду вчителя укр.мови та л-ри. Копію заяви я передав нач-ку Радянського РОВДу. Я важко працював і в таборі, і на засланні. Крім того, у вільний час я займаюсь худ. перекладом з англійської. Свої переклади вже запропонував до
друку.
І, тим не менше, 2 липня було винесено постанову про адміністративний нагляд. Серед тих, хто її підписував, стоїть ім'я прокурора Радянського р-ну Лотюка С.В. Через це я звертаюсь до вас з проханням скасувати безпідставно накладене покарання та вжити заходів, щоб зараз і в майбутньому нікого більше не карали за його переконання.
14/VII-81
Голові Ради Міністрів УРСР
Ляшку О.П.
від Марченка В.В.,
який мешкає: Київ-111, Щербакова 72/2, кв. 13О
ЗАЯВА
Після 8 років покарання, визначених мені Київським облсудом за статтею 62 ч.1 КК УРСР, я повернувся додому, де прописався й ось уже тривалий час намагаюсь знайти роботу. І, хоча всі спроби успіхом не увінчалися не через моє небажання, мені загрожує притягнення до карної відповідальності за т.зв. тунеядство.
Доводжу до вашого відома, що я дуже хвора людина (хронічний нефрит із гіпертонічною формою, через що був звільнений від служби в армії, а в таборі мав III групу інвалідності), і в пошуку роботи я керуюсь не лише наявністю диплома філолога, випускника КДУ, але й станом здоров'я.
Отже, 24 червня ц.р. я подав заяву голові Київського міськвно Тимчику А.І. з проханням влаштувати мене вчителем української мови та літератури. Відповіді довго не було, відтак мою заяву було передано до канцелярії, де усно сказали, що в міськвно займаються лише працевлаштуванням випускників вузів, і порадили звернутися до райвно Радянського р-ну. Моїм поясненням, що випадок — винятковий і що вирішувати повинен Тимчик особисто, там знехтували. В Радянському райвно (вул.Пирогова, 5) на моє прохання влаштувати вчителем в.о. завідуючого відповів, що хоча в них місця є, але вони тримають їх для випускників. Мене ж, він сказав, на його думку, ніколи на викладацьку роботу не візьмуть. Подібне твердження, до речі, я чув також від працівників міліції та прокуратури, хоча адвокат з юрконсультації запевнив мене, що я маю беззастережне право на роботу вчителя.
Одержавши відмову, я вирішив, що, можливо, легше буде влаштуватися в установі, котра перебуває осторонь від політики і декретом відокремлена від держави. Я пішов до Митрополичої резиденції, де на прийомі в архієпископа Макарія запропонував послуги на вакантне місце літпрацівника до періодичного видання "Православний вісник". Заступник митрополита промовив буквально таке: "З вашою біографією ми вас до себе взяти не можемо". Коли ж я наполіг, щоб із справою ознайомили Владику*, мені було переказано його слова: "Це нереально". Тоді я пішов до організації "Київліфт" (провул.Музейний, 8) і попросив прийняти мене на роботу у відділ автоматики, де робота більше розумова й технічна і де я міг би працювати не на шкоду власному здоров'ю. Але головний інженер Сергійчук, дізнавшись, що я відбував покарання за антира-дянську діяльність, направив мене на виробничу ділянку з важкою фізичною працею. Незважаючи на мої прохання призначити на місце, яке було вільне й підходило мені, свого рішення не змінив. Після цього я звернувся в Бюро по працевлаштуванню Радянського