Ромо, Ромо! Я не підійшов до тебе. Чи, може, через те, що не хотілося, щоб ти мене бачив чисто одягненого й червонощокого, чи, може, боявся, розплакатися, бачучи таким мого друга? Я стояв на другім боці вулиці. Ти зайшов у парикмахерську, де напевно, дав афішу. Я почекав, поки ти вийшов, у думці попрощавшися з тобою й побажавши тобі всього найкращого.
Дорога моя вела до кондукторші, і я щасливо стискував у кулаці гроші, що мав віддати. Пішов я через пустир, щоб не зустріти нікого з інженерової родини. Проліз через проламаний паркан. На подвір'ї було пусто. Вийшов на другий поверх. Тихо постукав у двері кондукторші. Ніхто не відповідав. Але із середини долітали веселі звуки: од чиїхсь танків гуділа долівка, хтось приспівував, хтось натринькував на балалайці. Я вдруге постукав скільки сили.
— Хто там?—спитав голос кондукторші, що став хрипкий, немов, його застудили.—Це я...
Двері відчинилися. У світлиці біля столу мені кинувся на-віч стіл без скатертини, з багатьома порожніми й повними пляшками. На табуретці сидів чоловік з балалайкою й з перев'язаним оком, проти нього стояла в бідній коротенькій сукні незнайома жінка з цигаркою в зубах. У кімнаті було накурено, смерділо горілкою. Мені тяжко було дивитися на все це. Я знав, що я дуже, дуже винуватий...
— Маріє Микитовно, нате вам ваші гроші! Кондукторша хрипко засміялася.
— З тебе б могорич!
— Клич його сюди,—удавано дитячим голосом пропищала незнайома жінка.
Я не чекав, поки мене силоміць посадять за стіл і, не попрощавшися, з важкою головою вибіг із невеличкого червоного будинку.
Ромо! Спочатку я мучився, обвинувачував себе. Але час покривав забуттям невеликий, червоний будинок, заносив його мулом у моїй пам'яті, лише, пишучи листа, я, як дбайливий археолог, розкопав цих людей і, наскільки мав сили, одухотворив їх. Принаймні, для мене вони зовсім ожили. Все, звичайно, перемінилося з того часу. Я одірвався од того кола й більше вже не зустрічав ані т-те Торгакової, ані кондукторші. Зустрів я лише Зосю. Вона йшла під руку з якимсь повним русявим чоловіком у кашкеті з молоточками. За ці три роки Зося трохи поповніла, але залишилася так само приваблива й гарна. Вона помітила мене раніш, ніж я її.
— Здрастуйте! Знайомтеся, це мій чоловік.
— Інженер Гусаков,—пробасив інженер, ввічливо простягаючи мені руку.
Мені незручно було стояти, я не знав про віщо розмовляти. Ми недовго побалакали про те, відкіля я йду та де були подружжя.
— Так ви ж заходьте до нас Наша адреса... Напиши, Мусю, нашу адресу й дай Мартену.
Інженер почав писати в блокноті. Зосі очі сміялися.
— Заходьте до нас у середу. Інженер подав мені папірець.
— Да, да. Заходьте в середу, щоб Зосінька не нудьгувала.