Тут, мабуть, найвиразніше виявилась і наша взаємна безневинність. А дає Б відверту, відповідну до власних життєвих поглядів, не дуже пристойну, але в місті й тепер цілком прийнятну пораду, яка може допомогти уникнути захворювання. Для Б порада ця, з морального боку, — не бозна-яка підтримка, але чом би нею коли-небудь, з роками, як змусить скрута, й не скористатися, хоча робити це, втім, зовсім і не конче, в кожному разі в цій пораді нема нічого такого, що ставило б під загрозу все майбутнє Б. А проте щось таке відбувається, і відбувається саме через те, що А — це ти, а Б — це я.
Ця обопільна безневинність мені особливо очевидна ще й через те, що подібна сутичка між нами вдруге сталася за цілком інших обставин років двадцять потому — як факт сутичка жахлива, хоч сама собою вона завдала мені шкоди, звичайно, багато меншої, бо що вже могло завдати аж такої шкоди тридцятишестирічному чоловікові! Я маю на увазі нашу коротку розмову одного з тих метушливих днів, коли я востаннє оголосив про свій намір одружитися. Ти сказав мені приблизно таке: "Вона вдягла, мабуть, якусь вишукану блузку, як це вміють робити празькі юдейки, і ти, звісно, одразу вирішив узяти її заміж. І то якомога скоріше — за тиждень, завтра, сьогодні. Я тебе не розумію, ти ж бо дорослий чоловік, мешкаєш у місті й не знаєш іншої ради, крім як негайно одружитися на першій-ліпшій. Невже немає іншої можливості? Якщо боїшся, я сам піду туди з тобою". Ти говорив докладніше й відвертіше, але подробиць я вже не пригадую, до того ж перед очима в мене, здається, навіть трохи поплив туман; мою увагу тоді привернула скоріше мати, яка хоч цілком і поділяла твою думку, а проте взяла щось зі столу й вийшла з кімнати.
Навряд чи ти ще коли-небудь так глибоко принижував мене словами й так виразно демонстрував мені свою зневагу. Коли двадцять років тому ти розмовляв зі мною в такому тоні, у цьому можна було, поглянувши на речі твоїми очима, розгледіти навіть певну повагу до рано дозрілого міського юнака, якого вже можна, на твою думку, без зайвих манівців вводити в життя. Сьогодні таке шанобливе ставлення могло б тільки поглибити зневагу, адже юнак, що тоді саме брав розгін, на ньому, як тобі тепер здається, й застряг, так і не збагатившись досвідом, а лише ставши на двадцять років жалюгіднішим. Моє рішення одружитися саме з певною, а не з якою-небудь іншою, дівчиною для тебе нічого не означає. Мою рішучість ти завжди (несвідомо) пригнічував і тепер гадаєш (несвідомо), нібито знаєш, чого вона варта.
Ти нічого не знав про те, як я намагався врятуватись, кидаючись із боку в бік, тому не можеш нічого знати й про хід моїх думок, що привів мене до цієї спроби одружитись; тобі доводиться його розгадувати, й ти розгадуєш, спираючись на загальні свої судження про мене, — розгадуєш у щонайогидніший, щонайбрутальніший, щонайбезглуздіший спосіб.
І, жодної миті не вагаючись, у такий самий спосіб висловлюєш це мені. Ганьба, яку ти накликаєш так на мене, для тебе — ніщо проти тієї ганьби, яку я, на твою думку, накличу на твоє ім'я своїм одруженням.
З приводу моїх спроб одружитись у тебе, звісно, знайдеться мені відповідь, і ти її вже й висловив: мовляв, ти не маєш підстав надто поважати моє рішення, позаяк я двічі розривав заручини з Ф. і двічі їх поновлював, марно тягав вас із матір на заручини до Берліна, й таке інше. Усе це правда. Але як до цього дійшло?
Основний задум обох моїх спроб одружитися був цілком логічний: завести сім'ю, стати самостійним. Цей задум схвалював і ти, але те, що потім він зрештою обертався на таку собі дитячу гру, де одне тримає за руку другого й навіть міцно її стискає, а саме тим часом кричить: "Та йди вже, йди собі, чого ж ти не йдеш?" Щоправда, в нашому випадку все ускладнювалося тією обставиною, що оце "Йди собі!" ти з давніх-давен казав щиро, оскільки з тих-таки давніх-давен, сам того не відаючи, втримував чи, правильніше сказати, пригнічував мене вже самою своєю натурою.
Обох дівчат я вибрав хоч і випадково, проте надзвичайно вдало. Ще одне підтвердження цілковитого твого нерозуміння: чому ти гадаєш, нібито я — несміливий, нерішучий, недовірливий — отак ні сіло ні впало зважуся на одруження, просто захопившись якоюсь там блузкою? Обидва рази шлюб був би швидше з розрахунку, якщо під цим розуміти те, що всі мої думки день і ніч (першого разу кілька років, другого — кілька місяців) були заклопотані цим планом.
Жодна з дівчат не розчарувала мене, обох розчарував лише я. Моя думка про них, відколи я хотів з ними одружуватись, анітрохи не змінилася.
Не варто також гадати, нібито я, роблячи другу спробу одружитися, злегковажив і знехтував досвідом першої. Річ у тім, що обидва випадки цілком різні, у другому, загалом перспективнішому, саме попередній досвід сповнював мене надіями. Вдаватися в подробиці я тут не хочу.
То чому ж я все-таки не одружився? Звичайно, були тут, як і в усьому, окремі перешкоди, але ж із подолання таких перешкод і складається життя. Та головна перешкода, незалежна від окремого випадку, полягала, на жаль, у тому, що одружуватись я духовно вочевидь нездатний. Це знаходить свій вияв у тому, що від тієї хвилини, коли я надумую одружитися, мене полишає сон, голова день і ніч палає, життя моє — вже не життя, і я, мов неприкаяний, тиняюся довкола. Причина цього — власне, не турботи, хоч мій флегматизм і моя педантичність породжують їх, звичайно, тьму-тьмущу; ні, головна біда не в них, вони лише, мов черва, завершують роботу на трупі; вбиває мене щось інше. Це — постійний страх, слабкість, зневага до самого себе, які пригнічують усе моє єство.
Спробую пояснити це докладніше. Коли я роблю спробу одружитися, в моєму ставленні до тебе виявляються дві нібито протилежності так різко, як ніколи доти. Одруження, певна річ, — запорука рішучого самовизволення й незалежності. Я мав би сім'ю, тобто найбільше, як я собі уявляю, чого тільки можна досягти, а отже, найбільше з того, чого досяг ти; я прирівнявся б до тебе, вся моя давня й завжди нова ганьба і твій деспотизм канули б у минуле. Це було б, звичайно, казково, та саме тому одразу й зринають сумніви. Надто вже це багато, а так багато досягти не можна. Це так, ніби чоловік попав до в'язниці й надумав не лише з неї втекти, що можна було б, либонь, здійснити, але на додачу надумав ще й перебудувати в'язницю — і то одночасно — на заміський палац для власних потреб. Та якщо він утече, то не зможе перебудувати, а як почне перебудовувати, то не зможе втекти. Якщо я в таких особливих, прикрих взаєминах з тобою хочу домогтися самостійності, то маю зробити щось таке, що по змозі зовсім тебе не стосується, а одруження, хоч воно й було б тут найкращим виходом і дало б дуже почесну самостійність, все ж таки якнайтісніше пов'язане з тобою. Тому бажання знайти тут раду нагадує божевілля, а будь-яка спроба мало не божевіллям і карається.