Коли ось подмухнув невеличкий вітрець із заходу сонця і миттю досі тихий-тихий ліс зашумував, зашелестів, загудів і заскрипів. Незважаючи на те, дід Кирило спинився, став, як укопаний і насторожився. Старими своїми вухами, але вухами лісовими, чуткими в лісі, як задля інших людей, нелісових, то аж навдивовижу чуткими, він серед буявої лісової, вельми голосної шумляви почув якийсь побічний, чужий йому зовсім, навіть дуже неприємний задля його нелісовий природний звук. Той звук робив його чутливому вуху великий дисонанс у спільній гармонічній, приємній для діда лісовій музиці. Але дід Кирило прислухався недовго; він скоро втямив, що то воно таке. Тепер йому вже годі балакати, куди там! Тепер він уже ані пари з вуст. Ось як замовк він.
— Угу!
Тихесенько, не розтуляючи й губ навіть, промовив дід Кирило сам до себе. І легко ступаючи, не потураючи на темряву нічну, густу, безмісячну, він твердо збочив праворуч та й подався; швидко він подався кудись туди в лісову далечінь. Йшов він тоді таким робом, як тільки вміє так ходити по лісові людина, що виросла в лісі: ані шелесту в нього під ногами від сухого листу, що так і вкривав собою землю, ані одна суха гілка не тріснула під його ступнею. Він тієї хвилини цілкома увесь був одна чутливість. Проте ж ішов він, ані на мить не спиняючись і без помилки прямував на той звук, який досягав до нього відкілясь аж-аж іздалека. Той звук іноді задля дідового вуха то й спинявся, іноді то він і зовсім замовкав, але те дарма було дідові, бо він уже впевнився, втямив, що то воно таке, від чого то воно так. Довго дід йшов, поки мало-мало спинився. Ось став він за дубом нерухомо. Он як він напружився усієї своєю істотою. Бач, як витягнулася в нього шия, голова схилилася на ній набік, а очі! Очі старечі, але лісові вони в його, такі, що й пітьму лісову пронизують. Ач як вони в нього гостро встромлені в темряву, аж немов блищать, як у вовка або в кітки. Дід зараз побачив уже те, що його так сколотило. Як удень він уздрів недалеко, он аж біля того дубка, злодія лісового. Той злодій стояв навколішки під дубком і підпилював його невеличкою ручною пилкою, яку звичайно вживають теслі у своїй роботі. Він, бач, попереду буровцем попровер-чував у дубкові тому дірки, а потім уже й пилкою. Чи й не хитрий же з біса?!
Лісовий дід уже добре знає, що коли він оце піде до того злодія, якого він оце бачить перед своїми очима, нехай навіть хоч і з рушницею у руках він буде, то все-таки воно вийде для нього небезпечно. Це певно, що той, побачивши його, піде на все своє завзяття і коли не кинеться на старого з сокирою, яка неодмінно вже в нього є, то може запустити її йому навкидячки у голову, а то може, хто його знає, може й рушниця там біля нього лежить. Отож вибухне, уб'є, то ніхто й не знатиме, хто то його так і як, бо ж у лісі, ніччю, один на один.
Е, ні, лісовий дід так не зробить! Лісовий дід знає, як у такому випадку йому поводитися. Ні, він не дасться узнаки тому простим робом. Еге, ні, недаремне вже в лісі родився і виріс.
Свистіння пилки стихло. То, бач, той злодій, спинився пиляти і сторожко оглядається, прислухається, чи не вчув ненароком хто його і чи не чутно бува де чи шелесту від ступнів, чи такого чого іншого. Дід же, добре знаючи, чого той спинився, миттю притулився до найближчого дуба та й сховався за ним.
Хвилина, дві — і заспокоєний злодій знову взявся до свого. Знов пилка в його руках зашамотіла. Тоді й дід, як той кобець, стрепенувся і зовсім нечутно, птицею швидко перелетів до другого вже дуба, ще ближчого трохи до злодія, та швиденько і сховався уже за ним.
Чверть години минуло, упродовж яких ілодій декілька разів ще спинявся і щоразу все боязко ото оглядався навколо і впродовж яких дід усе перебігав із-під дуба до дуба, все ближче і ближче наближаючись до свого ворога. Ось дід уже, не давшися тому й найменше узнаки досі, опинився як є біля нього, не більше, як тільки на два кроки під сусіднім деревом уже він ось стоїть. Злодій же тут саме, як є, й управився, скінчив ту свою не зовсім то й легеньку працю, терпеливо довів її до кінця. Ось він уже хитнув того дубка раз і вдруге і той, риплючи, прямісінько таки, немов стогнучи, спершу тихенько, повагом, не хотячи, а нарешті і зо всього розмаху повалився на землю, аж гегепнув.
Злодій ще стояв навколішки біля зваленого ним дубка, він ще не встиг і підвестися, як іззаду нього, над самісінькою ж його головою раптом розітнулося страшне, голосне і суворе:
— А що ти тут робиш?!
Це запитання своєю несподіваністю по тім'ю, по всіх нервах тяжко, ледве не смертельно, бебехнуло злодія. Він від голови до ніг, усією своєю істотою затрусився, він усією своєю постаттю похитнувся й аж до землі чолом припав.
Але лісовому дідові Кирилові таке невдивовижу, він на таке і сподівався. Дід Кирило вже зарання знав, що воно не інак, як от так із ним буде. Незлічність от таких випадків із дідом виробили з нього, коли хочете, навіть невеличкого психолога, бач.
Поки ще злодій не схаменувся, дід ані на мить не ловлячи ґав, почав користуватися хвилиною того ляку. Він миттю кинувся забирати все, що було в того біля нього розкиданого тут на землі біля зваленого дубка і що годилося б злодієві задля власної оборони. Дід побачив і підняв і бурова, підібрав він і сокиру, вирвав із рук у того і пилку ту, яку той ще держав у руках, нарешті дід уздрів на землі й рушницю ще, дробом набиту; не минула й вона дідових рук.
— Ну, чоловіче, вибачай, не знаю ще, як тебе й назвати, бо по ночі, то не розглядів ще, годі тобі все навколішки стояти, піднімайся та ходімо, коли впіймався, до двору. Ну ж, підводься ж!
Той послухався, покірно підвівся і став перед дідом із винувато похиленою головою і з руками, зложеними на грудях навхрест.
— Простіть, діду! Більше ніколи не буду! — пробалакав він тремтливим голосом.
— Ааа! Та й гемонська ж ти людина! Та й гемонська ж! Ач, якого дубка мені ти знівечив! Ач! Самого ж найкращого! Ну! йди ж, йди! Йди попереду мене, я вже за тобою, та в хаті вже й побалакаємо обо всьому. Та гляди мені ти! Ти мені не покладай сторчака давати і не коштуй, йди, як слід, та й не збочуй ще, а то хіба мене не знаєш? Я такий, що не побоюся гріха, та як що, то з твоєї ж рушниці так тобі в потилицю і заліплю! Кате ти деревлячий! Ну, йди ж!