— Скільки я живу на світі, а ще не бачив хутряних квітів,— сказав здивовано справжній зайчик і побіг рознести цю новину всьому лісові.
Вилізли ведмежата з барлога, борюкались і бавились. Вилетіла весела Цві і сіла на вершечку дуба, мружачи очі на сонці.
— Що це? Що це?
По блакитному небу наче розсипано чорні намистинки. От намистинки більші. От вони вже як кольорові квіти. Але то не пелюстки квітів — то крила. То пташки махають крилами і летять сюди.
А найперша невеличка пташка, така самісінька, як і Цві. Ця пташка радісно вітає ліс.
— Цві! Цві! Цві!
— Рінь! Рінь! Рінь! — закричала дзвінко Цві.
Рінь зупинилася. Це ж Цві! її сестричка Цві! Вона сидить жива й весела на рідному дубі.
— Цві-та-Рінь! Цві-та-Рінь! — зацвірінчали, загомоніли всі пташки. І це вже була справжня весна.
* * *
ЧОРНОМОРДЕНЬКИЙ
— Дивіться ж, діти,— казала стара зайчиха,— будьте обережні: для нас настають небезпечні часи.
Зайчата сиділи тихо і навіть вухами не ворушили, тільки сірому зайчикові з чорною плямочкою на носі вже набридло слухати розумні промови старої зайчихи.
А ця зайчиха вславилася своїм розумом на весь зелений світ. Про неї знали не тільки в цьому лісі, а й у сосновому бору поряд і навіть у лісі по той бік річки. Отака була розумна зайчиха! Вона знала, де що росте, як від кого ховатися і коли треба линяти.
Та чорноморденький зайчик був взагалі неслухняний і легковажний. Йому зовсім не цікаво було слухати, а хотілося
швидше побігати. Він і без неї знав, скільки ворогів у бідного заячого роду: і лисиці, і вовки, і мисливські собаки.
— Єдиний наш порятунок,— повчала зайчиха,— це наші ноги. Хіба ми з нашими слабкими силами можемо битися з вовком або собакою? Отже, діти, наші задні ноги — це наш порятунок і наша гордість! Сором і ганьба тому зайцеві, що не може втекти від ворога.
— А як я не почую ворога? — спитало якесь маленьке зайчатко.
— А навіщо ж у тебе такі довгі вуха? — строго перепитала зайчиха. Зайча засоромилось і замовкло.
— Ще у нас є порятунок від ворога,— продовжувала розумна зайчиха,— це наш одяг. Взимку ми станемо білими і нас не можна буде побачити на снігу.
— І я стану білим? — не втерпів чорноморденький зайчик.
— Ні, коли ти не слухатимешся, ти таким і залишишся на всю зиму, і тебе першого уб’ють мисливці.
Але зайчик, звичайно, не повірив. Чого б це, справді, всі стали білими, а він залишиться сірим з чорною плямочкою, так, ніби вовчу ягоду хтось на носі роздавив?
Від радості, що він стане білим, зайчик аж застрибав. Зайчиха опустила одне вухо і сказала:
— Ну, на сьогодні досить. Завтра я вчитиму вас далі, а тепер можете побігати.
У лісі настала осінь. Зайчикові вона зовсім не подобалася.
Що хорошого, коли з дерев падає листя і шарудить не тільки від кроків якогось звіра, а навіть від легенького руху повітря, коли пташка пролетить! А як вітер дужчає, то й шарудіння дужчає. Тоді здається зайчикові — женеться за ним не один, а аж десять голодних вовків. І ще більше хитрих лисиць і стільки сердитих собак, що всіх звірів у лісі переловлять. Так шумить оте противне листя!
— І чого йому падати і зайців лякати? —— думав зайчик. — Висить собі, ну й висіло б, а то ні — пожовкло, почервоніло і місця собі не знайде. Побіжу на поле, там завжди можна чимсь поласувати!
Але й на полі настала осінь Поля стали голі, тільки колюча, сердита стерня стирчала.
— Фу, як противно бігати по ній босому! — розсердився зайчик і подався на городи.
Але й там була осінь. Люди збирали моркву, капусту і кудись звозили.
— Яке нахабство! — не міг заспокоїтися зайчик — А що ж я їстиму взимку?
Він був ще молодим, цей зайчик Народився тільки по весні і не знав, що взимку взагалі всім звірам, не тільки зайцям, доведеться важко.
Зайчик побіг додому, під старий дуб, що стояв ще вкрити и листям. Стара ялина ще більше зеленіла.
— От хороші дерева — не скидають свого листя, — сказав він
Та ялина и дуб тільки всміхнулися.
Ні, не подобалася зайчикові осінь Усі були заклопотані Ведмедиха, якої зайчик дуже боявся і яку поважав, бо вона була найбільша в лісі, приготувала для себе й для родини чудовий барліг. Вистелила мохом, назносила м'якого сухого листу, і всі в лісі знали, що вона скоро засне. Сова ховала в дупло мертвих мишенят. Зайчик, як побачив це, прожогом кинувся далі
Може, вона на старості недобачає і ще сплутає його з мишею!
Справді, настала осінь Це було видно з усього. Пташки не так цвірінчали, жаби в ставку не квакали, і навіть мухи літали злючі презлючі, ніби не наліталися за літо і не хотіли засинати
"Коли вже осінь,— вирішив зайчик,— значить, можна міняти шубу. Хоч принаймні стану красивіший!"
Він постукав лапкою до лігва старої зайчихи, скорчив зворушливу мордочку і чемненько спитав
— Чи можна вже вдягатися в біле?
Зайчиха строго повела вухами й сказала:
— Ще рано, я сама скажу всім, коли треба.
Зайчик знову почав гасати по лісу, по полю, підбирав забуту морквичку або ріпку. А листя падало, і було страшно кожної хвилинки. Треба було весь час прислухатися, і його вуха просто ходором ходили, бо заєць боявся чогось не почути. Коли майже все листя на деревах облетіло, почав і дуб осипатися. Тільки ялина стояла зелена. її голки не боялися морозу.
"Ну, якщо дуб осипається, значить, я можу вже ставати білим",— подумав зайчик і знову побіг до старої зайчихи. Цього разу він почав скаржитися:
— Он дерева всі осипалися, і дощ щодня, а я й досі сірий!
— Ач, нетерпляче! — сказала зайчиха. — Ще ж нема снігу, навіщо ж тобі ставати білим?
— А щоб красивішим бути!
Але зайчиха була дуже мудра і однаково не дозволила, бо вони ж не для краси міняли одяг.
Зайчик надувся і втік.
— Я побіжу на ту гору: вона ж вища, ніж ліс, там швидше випаде сніг, і я там сам побілію.
Він так і зробив.
На горі, як і в лісі, сніг ще не падав, але там було дуже вітряно й холодно.
— Я тут побілію й побіжу додому таким красивим, що мене ніхто не пізнає,— втішав він себе.
Він справді там почав біліти, але так змерз, що не міг і всидіти на відкритому місці. їсти самі сухі корінці з бур’янів було теж дуже несмачно. Одного ранку він прокинувся і сам себе не впізнав: він був увесь білий. Йому хотілося побачити, а як плямочка на носі — побіліла чи ні. Це йому легко було зробити — адже очі у зайців косі. От він скосив очі і побачив, що ні — не побіліла. Але він заспокоїв себе: