Лісове Озеро

Сторінка 33 з 37

Герасименко Юрій

Старенька жила в центрі, на Зміївському шляху, вікна дивилися якраз на трасу.

Іде Варя, похнюпилася: наобіцяти, наговорити сім кіп гречаної вовни, це — просто. А от спробуй виконай свою обіцянку.

Триста тонн.

Тітки вдома не застала, і від цього зробилося іще смутніше. Вийшла на шлях — день сонячний, вітряний, дерева над дорогою так шумлять, що заплющиш очі — і вже здається: то не дерево, то бурхливий потік кипить, плюскоче хвилями...

Любила Варя у дитинстві стати під деревом, заплющитися і отак, як зараз, слухати, слухати...

Триста тонн...

А корови — майже ніяких змін — бояться тандема і квит. Коли вони звикнуть?..

Триста... Чи справиться? Чи зможе вона?

Варя розплющує очі, дивиться на дерево — на крону, на стовбур. Тополя...

Тополя!

Леле! Головою струснула, очі протерла. Та це ж!.. Так це ж та — її, Варина, тополя! Комунівська, комунарська...

На крутому узвозі, перед самою вершиною свого життя згадала Варя свою клятву, клятву бути гідною подвигу комунарів. Впізнала свою подругу — бач, як виросла. Висока-висока...

Стоїть Варя, дивиться, а на думці все одне й одне.

Триста тонн.

І раптом аж злість узяла: та як же вона могла сумніватися? Як це вона ще роздумує: "зможу" — "не зможу". Комунари — роздумували? Ото ж то й воно!

Пізно увечері, тяжко стомлена, але просвітліла душею, Варя, помившись, застелила стіл чистою скатертиною — старою, ще тою, що дівчиною сама вишивала... — зняла з полиці три заповітні томики і довго сиділа, читала, згадувала і думала, думала...

В кінці третього тому знайшла список делегатів з ухвальним голосом — великий, майже на двісті сторінок. Відомі, уславлені на весь світ імена — полководці, державні діячі, митці, вчені... На одній із сторінок прочитала: "ГАГАРІН Юрій Олексійович. Парторганізація — Московська, міська. Посада, професія — льотчик-космонавт".

А далі, в тому ж списку:

"САВЕЛЬЄВА Варвара Федорівна. Парторганізація — Харківська. Професія — доярка колгоспу "Перемога" Харківського району..."

Доярка і космонавт...

Комуністи...

ПІСНЯ ДЕВ'ЯТА

1

Минуло три роки. Багато подій відбулося за цей час. Колгосп їхній став радгоспом. Микола Данилович уже не голова, а директор. Запроваджено і зовсім нові, досі ще не знані посади.

Свіжого листопадового ранку ввічлива молода жінка завітала на Варину ферму. Відрекомендувалася:

— Інженер по труду й зарплаті. Маю завдання провести хронометраж.

— Для чого?

— Досвід передовиків треба вивчати і пропагувати. Попросила маленький стільчик, вмостила його просто на бетонованій сходинці. "Тут,— каже,— зручніше: і корів, і траншею видно" — присіла, розгорнула блокнота.

Варя спершу з цікавістю поглядала на гостю, та потім захопилася роботою й забула про неї, а тій цього й треба: кожен крок доярки, кожен її рух — все це тепер немов на екрані...

Гостя дивиться, а про блокнот і забула. Рухи доярчиних рук просто-таки вражають граничною точністю, швидкістю, особливою граціозністю, справжнім артистизмом. Інженерша зітхає та усміхається.

Усміхається і одразу ж смутніє. Саме в цю мить Варя і поглянула на неї:

— Щось наче ви засумували?

— Та от... Не виконую своє завдання, нічого не записую...

— А чого ж це ви?

— Та... — і знову засміялася. — Хіба встигнеш за вами! Тепер уже засміялася й Варя.

— Оце лихо! Доведеться мені для вас працювати повільніше!

Розговорилися. Варя розповідала про роботу, а руки її ні на мить не спинялися — все чаклували, продовжували жити у тому ж нестримному і чіткому, у тому ж дивному, просто-таки музичному ритмі...

Інженерша давно вже поклала блокнота й олівця і захопленими, зачудованими очима дивилася, дивилася... "Швидкі і невтомні... Вродливі і вишукані..." — так, здається, писали в газеті про руки цієї людини?

— Варваро Федорівно... — і знітилася, замовкла.

— Ви щось хочете запитати?

— Та ні... Я просто сказати хочу... Коли б це залежало від мене, то я б вам... Я б вам дала зірку — зірку Героя...

— За що?!

— Ну... — аж зітхнула. — Невже ви самі не розумієте!.. Зірка...

Давно вже пішла та інженерша, так майже нічого й не записавши, давно вже Варя і здоїла, і молоко злила у бідони, і оце вже миє свій тандем, а розмова ота не виходить і не виходить із голови.

Про зірку Героя Варя уже не вперше чує. З місяць тому викликали до райкому партії, попросили автобіографію, сфотографуватися і все це одвезти до облвиконкому. Не втрималася й запитала:

— Для чого це?

— Потім скажемо...

І всміхаються. Запитала у себе в партбюро — і там нічого не пояснили. А в облвиконкомі сказали:

— Висуваємо вас... Готуйтеся... Готуйте місце для Золотої Зірки...

"Готуйтеся..."

Слова про можливу нагороду, звичайно ж, бентежили не на жарт. Весь той день ходила, як у сні. Та все ж таки навіть у ті хвилини ясно усвідомлювала: не за нагороди працює. Коли б склалося так, що не то що нагороди, але й просто, коли б за усе життя ніхто навіть і не похвалив ні разу, все одно б трудилася точнісінько так, як зараз.

2

— Савельєва Варвара Федорівна!

— Я...

Іде до стола президії, зал затихає, ані шереху. Ось уже, ось уже він, стіл під червоним сукном.

Серце — от-от вискочить... Здалеку звідкись — голос... Аж озирнулася. Де там, ось він, поруч, голова облвиконкому — не здалеку, зблизька звучать, наростають, у серці відлунюють слова:

— Оператор машинного доїння радгоспу "Безлюдівський" Савельєва Варвара Федорівна...

Варя слухає, слухає, а серце — серце наче аж бринить у грудях. Голова облвиконкому довго говорить про її досягнення, а потім нахиляється, прикріплює до Вариної кофтини орден Леніна і медаль Золотої Зірки, подає диплом, посвідчення і золоту медаль ВДНГ.

Рукостискання, цілунки, привітання...

Крім неї, ще кілька чоловік отримали високі нагороди. Потім усі гуртом святкували...

А день був — дзвеніло усе на вулиці: і струмки після щедрої квітневої зливи, і п'яні од сонця горобці, і небо — вимите, сліпучо-блакитне, і трамваї — теж вимиті, аж сяючі, голубі та оранжеві, і голоси дітлахів на алеях Шевченківського саду, куди Варя разом з усіма зайшла...

День квітневий — як рік. Повернулася до Безлюдівки, за годинником уже й вечір, а сонечко не сідає.

Вийшла з машини, попрощалася, уже й шум мотора затих за рогом. Куди піти? Додому? Там її уже давно ждуть не діждуться. Мама ще звечора чаклувала над діжею, цілу ніч з кухні запоморочливо-прекрасно пахло дитинством...