Накричить, а потім сяде та й плаче: ну як це так? Гірко плаче, і ніхто її горе не розрадить, ніхто, крім однієї людини.
Заходить ця людина на ферму завжди неквапно, говорить неголосно, а всі одразу немов підтягаються. І всі — до нього:
— Миколо Лаврентійовичу, а в мене...
— Миколо Лаврентійовичу, а я...
Миколу Лаврентійовича Перегона, колгоспного зоотехніка, усі поважають. Він ніколи не командує, не наказує, він радить, тільки радить, та не було ще випадку, щоб хтось не прислухався до його поради.
Фронтовик, командир батареї, тричі поранений, він і в мирній праці мужній, спокійний, впевнений у собі. Перший наставник у Варі, перший порадник. Розкаже йому про все, він вислухає, а потім і почне: це — слушно, це — правильно, а оце, бач, трохи погарячкувала. П'яниць він, як і Варя, теж не терпить.
До Миколи Лаврентійовича завжди зверталася з усім, що непокоїло. От і сьогодні, іде між рядами з кормачем, а думка — про наступну розмову. Давно вже збиралася поговорити з Перегоном, давно, з минулого року...
Поставили їй торік двадцять п'ять корів. Ніч перед тим не спала, так хвилювалася, а виявилося — надаремно. За рік їй треба було здати сто тонн, а вона надоїла сто вісім. Та ще й час залишався, в кіно ходила.
От з цього і почалося. Прогуляється, подивиться фільм — і гарно на душі, і водночас якось смутно. "Ну чого ти, — заспокоювала себе, — ну все ж у тебе гаразд, всі тебе хвалять".
Так, хвалять, навіть орденом "Знак Пошани" нагородили...
Хвалять, та від хвали отієї смуток у серці іще наче гострішає. Давня її невтолима спрага знов оживає. От про неї і поговорить вона сьогодні із Миколою Лаврентійовичем, тільки він її зрозуміє...
І він зрозумів.
Все зрозумів. І ось уже у Варі не двадцять п'ять корів, а цілих сорок...
Сорок корів... Кожна — то ціла повість, кожна — у пам'яті. Та одна особливо запам'яталася...
Вітряного морозного ранку привезли на машині трьох нетелів. Двох кращих доярки одразу ж розібрали, а на третю хто не подивиться — відходить. Глянула на неї і Варя — і справді корівка незавидна, маленька, худюща, шкіра й кості. Стоїть Варя, роздумує, а Микола Лаврентійович і каже:
— Візьми ти її... Візьми... Складемо раціон, будеш годувати маленькими порціями, але часто, і виправиш. От побачиш, буде гарна корова...
Взяла.
Годувала її сім разів на добу і не тільки вдень.
Назавжди запам'яталася; глупа ніч, а вона навіть будильника не заводить, сама прокидається точно в той час, коли треба бігти годувати.
— Ну й дитина в тебе завелася... — жартувала мати.
— А що? І справді — дитина...
Тихо-тихо на колгоспному подвір'ї... Все наче скам'яніло. І замети під деревами, і самі дерева — безлисті, чорні у білому сніговому мареві, і будівлі — темні на білому тлі, — усе ніби заснуло. І в корівнику всі її "дівчата" ТЕЖ сплять. Всі, крім одної, — стоїть, чекає на свою годувальницю...
Найгірша була корівка, а стала чи не найкращою.
Скільки розмов було про оту Галку. Микола Лаврентійович усім дояркам казав:
— Бачили, яка корова була?
— Та бачили...
— А чого ж вона у Савельєвої стала давати стільки молока?
Мовчать, руками розводять.
А втім, не тільки Галка добре доїлася — всі сорок... На наступний рік вирішила взяти п'ятдесят корів.
Ідуть Варя з кормачем уздовж рядів, роздають силос, а хлопець ні-ні та й погляне їй в обличчя. Нарешті озвався:
— Що це з вами, Варваро Федорівно?
— А що?
— Та очі у вас якісь нездорові. Знову — серце?
Так. Він угадав, серце боліло знову і на цей раз не на жарт. Не просто боліло. Боліло, бо знало: завтра для нього тяжкий день. Завтра вона, Варя, прощатиметься з цією корівкою, і з тією...
Вибраковка... Яке рипуче, хрипке слово. Від самої думки про ту вибраковку Варя уже сьогодні не може їсти. А завтра...
Іде Варя поміж рядів, роздає корм, а думка — про завтра. Її світ, її таємничий і прекрасний, як пісня, Живий Світ і... вибраковка,
А втім, серце у Варі болить не тільки перед останнім прощанням із коровами. Болить і так, без усякої на те причини.
Звичайно, то тільки здається, що без причини. Причин більше ніж досить: і війна, і голод під час окупації, і смерть татка, і розлучення з чоловіком, і постійне недосипання — щодня, день у день підводиться вона о третій годині ночі...
Болить серце.
Не береже вона його, правду мама каже, зовсім не береже. Не раз, було, захворіє, часом уже і на ногах ледве тримається, а все одно встає вдосвіта і прямує до своїх "дівчат": на кого вона їх покине? Як вона може хворіти?
Іде поміж рядів, розмовляє із своїми підопічними, пестить і словом, і рукою. Туманець у корівнику із сивого став синім: у срібні морозяні віконця заглядає сонечко.
Корови мирно жують, горобець під стелею — учора залетів — цвірінькає, сонце вітає. А серце...
А серце — болить.
2
Болить серце. Прокинулася від болю — де ж це вона?
Ліжка, ліжка... Самі жінки. Та стогне, сниться, напевне, щось болюче, та уві сні з кимось розмовляє... Всі сплять. А Варю сон розбудив. Такий сон — забула, що й не вдома...
Чого лишень не сниться їй тут, у лікарні: і усміхнені кози, і квіти її дитинства, а головне, корови.
Корови, корови...
То вона їх доїть, то розбирає й чистить доїльний апарат і все показує комусь, пояснює, як треба розбирати (то не доярка, що не вміє цього робити), почистивши, починає годувати своїх "дівчат" і все розмовляє, розмовляє з ними...
Третя ніч, як Варя в лікарні, а щоночі — у кожному сні — корови, корови, корови...
Три ночі — корови. І цієї, четвертої, те ж саме, але як... Згадає, і аж під серцем холоне: приснилося — вибраковують Білку...
Варя виходить із палати і навшпиньки, застібаючи на ходу халатика, прямує до холу — все одно вже не засне. У холі не темно — місяць у широчезнім вікні. Варя вмощується у глибокому фотелі, розглядає малюнок на стіні. Малюнок великий, від підлоги до стелі — ліс, берізки. І хтозна, чи то від місячного серпанку, чи просто настрій у неї такий, але мальований на усю стіну ліс раптом здався Варі живим справжнім гаєм. Наче аж грибами запахло.
Відкинулася на спинку, заплющила очі і — одразу ж постав перед нею рідний її Безлюдівський ліс...
Безлюдівський ліс...