Опанувати... Легко сказати...
Віками усталювалося: залізо добре там, де камінь, де земля, дерево. Корові ж — теплому і ніжному вим'ячку — потрібні ніжні і теплі жіночі руки. А від отих залізяк ще, гляди, почнеться запалення вим'я, або, як бабусі кажуть, "осовище".
Та й лякалися корови, дуже лякалися. Спершу треба було призвичаїти їх до самого вигляду апарата. Потім починати потроху, неподовгу... Коли корови молоді, вони швидше звикають. У Варі ж більшість — старі.
— Ну, рибонько, ну, сонечко... Не бійся... Я ж тобі нічого лихого не зроблю...
Перше пробне доїння.
Два світи зійшлися. І радісно Варі, і страшно: а що, як не зуміє, не зможе? А що, як не піде молоко?
Пішло... Варя подивилася в оглядове скло і раптом такою щасливою себе відчула.
Видоїла одну, до другої перенесла апарат.
— Рибонько моя... Сонечко...
Гладить, говорить, заспокоює. Наче заспокоїла трохи, починає теплою водою підмивати вим'я. І все розмовляє, розмовляє. Корова нашорошує вуха, повертає голову — уважно слухає, боїться вона вже менше, та все одно ще боїться.
А Варя щаслива — виходить у неї! Виходить!
Підмиє, витре сухим рушничком. Після цього, якщо навіть і просто доїти — руками, не апаратом,— вим'я треба добре помасажувати. Перед тим, як насунути на дійки доїльні стакани, Варя не просто масажувала,— пестила. І все умовляла, умовляла. Перевіряла руками, чи з кожного соска молоко біжить. М'які, ніжні дотики ще більше заспокоювали корову.
Всього бувало: і брикалися оті Рибоньки й Сонечки ("дзигались", як казала Варя), і скоса, зі злістю поглядали на химерну оту — звідки вона, мовляв, клята, взялася?! — схожу на бідон посудину з кришкою й шлангами, що теж називалася доїльним відром. Поглядали і все намагалися перекинути оте несправжнє відро.
— Дурненькі мої, — зітхала Варя, — ну як вам пояснити? Вас же більше й більше стає, руками ж доїти я вже не встигну. Машиною треба... Звикайте, голубоньки. Я — обережненько, лагідно... Ось я ще й руками після апарата додою... Звикайте.
І "голубоньки" теж зітхали — шумно, по-коров'ячому. Голубоньки починали звикати.
За турботами цими і літо відшуміло, і вересень одзвенів першими у житті її Павлика шкільними дзвониками. Пішли дощі. Рано захолодало. Тепер не тільки вим'я треба було підмивати теплою водою, але й доїльні стакани підігрівати...
Багато днів у житті минає безслідно. Та багато й таких, що наче й зовсім не минають, лишаються в пам'яті назавжди. Запам'ятався Варі один звичайний жовтневий день...
Ще по дорозі на ферму наздогнала подруг-доярок. Зайшла до корівника не одна. Молодиці щось щебетали, вона слухала. А потім і сама щось казала...
Все, що сталося далі, бувало вже не раз і не двічі. Дивно, чому ж вона раніше не звертала на це уваги? А сталося таке: поки вона мовчала, поки говорили інші, її, Варині, корови і голів не підводили. Та й інші всі теж стояли собі й ремигали. Та тільки Варя озвалася, як усі п'ятнадцять рогатих голів, мов соняхи до сонечка, повернулися до неї. Замукали, заревіли кожна по-своєму, кожна наче оповідала про щось своє...
— Мої ви голубоньки, лапоньки мої... Ну, прийшла вже... Прийшла, ну, заспокойтесь...
Доярки тільки ззирнулися: отаке, бач... Чи вона слово яке знає?
Почистила, роздала корми, заходилася доїти. Поставила два апарати, дві дояться, а Варя тим часом підмиває, масажує — готує ще двох, і дивиться, стежить крізь оглядове скло, чи йде молоко, чи, може, й час уже виключати й переносити апарати. Недосконалі вони, дуже ще недосконалі, підв'язувати їх доводиться. А тут треба вгадати — і надмірно підтягувати не можна, і дуже попускати не слід,— і те, і те шкодить.
О, ця уже подоїлася, можна апарат переносити далі. Підключила до третьої, а вже і в другої все готово.
Незчулася, як і впоралася. Вийшла на вулицю, — поки доїла, а тут підморозило, сонечко визирнуло. Гарно на вулиці. І на душі гарно. Наче свято якесь...
Яке? Може, вона чекає чогось а чи когось? Ні, наче не чекає... Яке ж свято? Подумала і раптом аж засяяла від щастя: та це ж у неї сьогодні перший такий день, коли і здоїла швидко, і апарати працювали добре, і молока більше, ніж учора, і — головне — корівки її стояли так спокійно, наче не кілька місяців, а вже кілька років доїть їх вона оцим ДА-3...
Це справді свято. Це значить, вона перемогла.
Так само гарно — спокійно й весело — пройшло й друге, обіднє доїння. А на третє, тільки вона на ферму, а в неї... гість! Та ще який дорогий... Синок... Просто зі школи, і додому не заходив. Прийшов мамі допомогти, хапається за вила, гній хоче вичищати.
Щасливо усміхаючись, забрала вила: малий ще. Дала молоток, хай б'є макуху.
Павлик узявся до роботи з усією серйозністю. Поклав під стіну портфельчика, засукав рукава і ретельно, не поспішаючи, почав розбивати сірі, тверді, як камінь, кружала. Подрібнену макуху зсипали у вагонетку, залили теплою водою.
Потім Павлик ще й тирси наносив сапеткою, і сам же й потрусив під кожну корову.
Додому йшли удвох, мама й син, два трудівники, двоє друзів, обоє і стомлені, і радісні.
Син так і світиться від щастя. І мама...
— Варваро Федорівно!
Спішилася: хто це? Озирнулася — секретарка з контори.
— Варваро Федорівно! — засапалася, аж за серце хапається. — Ну та й швидко ви з сином крокуєте. Насилу наздогнала.
— Щось трапилося?
— Та ні... Не знаю... Голова чогось вас кличе. Терміново кличе. Усе, — каже, — нехай кидає і біжить.
— Ну так що, що там сталося?
— Не знаю...
4
Спинилася перед порогом, поправила хусточку на голові. Чого вона так хвилюється? Чи вперше в конторі? Ось вони, двері... Табличка: "Голова колгоспу "Перемога" Войтенко С. О." Чує серце: неспроста, ой неспроста її викликають...
— Можна, Сергію Олексійовичу?
— А, Савельєва! Заходь, заходь... — високий, кремезний, добродушний здоровань важко підвівся з-за столу, пішов Варі назустріч
— Щось трапилось, Сергію Олексійовичу?
— А трапилось... Що трапилось, то трапилось... Сама винна...
Повільно, наче роздумуючи, підійшов до стіни з діаграмами та графіками, подивився, поводив пальцем по рядках літер, вдоволено крекнув і неквапно опустився на стілець, що стояв під стіною.