Ось вони, двері кабінету. Вкотре вона вже сюди йде, а рішуче поговорити, поставити категоричну вимогу все якось не вистачає духу. Просить, а їй відмовляють, просить — відмовляють. І все одно вона піде. Знову піде...
— Можна?
— Заходь-заходь... З чим прийшла? Якщо у доярки проситися, то ми з тобою уже про це балакали.
Мовчки кивнула, опустила очі.
— Слухай, дівчино, — голова аж устав. — Не розумію я тебе й квит! Ну чим, чим тобі погано зараз? Сама ж просилася? Просилася. Що ти за людина... Все тобі треба чогось і треба... Працюєш добре, на правлінні ми тебе відмічаємо, в районі на нарадах перший секретар завжди про тебе згадує, у приклад тебе ставить. Мало тобі цього?! Ну чого, чого ти ще хочеш?!
Глянула спідлоба, нахмурилася і, знову опустивши очі, проказала тихо, ледь чутно:
— Багато чого...
Так і пішла — знову ні з чим.
Весь день працювала, а подумки все говорила і говорила з головою. Переконувала його, доводила: їй треба, їй просто необхідно стати дояркою. Телятницею їй подобається працювати, але ж вона може більше, набагато більше зробити...
Ні, вона таки ще не раз поговорить з головою і поставить нарешті питання руба.
Вийшла з телятника — поночі. Надворі вже холодніє. Осінь... Уже осінь. За роботою не помітила, як і літо минуло. Роботи — море: уже в неї не двадцять п'ять теляток, як було на початку року, а сімдесят чотири.
Осінь. А вітер уже сніжком пахне. Ще день минув, ще один вечір...
Сніжок, сніжок за вікнами... Та й ранній він цього року. Від першого снігу завжди у Варі святково на душі, а от сьогодні — не лише від нього. Сьогодні — оце тільки-тільки — зважилася-таки на рішучу, вирішальну розмову. Ні, вона вже не пішла до голови, говорила із зоотехніком.
Розмова була коротка, дуже коротка: не переведете в доярки — розрахуюся зовсім. Зоотехнік спершу і слухати не хотіла, довго пояснювала, що вона, Варя Савельєва, природжена телятниця, що у неї неабиякий талант саме до цієї роботи. Багато говорила. Варя слухала уважно. Та, вислухавши, повторила те ж саме, чим і почала розмову: не переведете — зовсім піду.
І зоотехнік здалася, пообіцяла умовити голову і перевести.
Пішла кожна у своїх справах, зоотехнік — до контори, Варя — в телятник. Дивно, спокійно і навіть радісно було на душі — ні, Варя не дуже вірила, що зоотехніку вдасться умовити голову, не чекала легкої перемоги, то уже врешті не так важливо — рано чи пізно, а все одно голова згодиться; важливо було інше — сама Варя уже вирішила, зважилася: або—або. І ніяких доріг назад. От так.
Увечері до телятника зазирнула зоотехнік:
— Ну, все. Вітаю з новою посадою. Буде у тебе, красуне, аж дванадцять корів. Справишся?
Варя нічого не відповіла.
ПІСНЯ П'ЯТА
1
І знову покотилися дні за днями. Третій рік минає, а Варі здається, наче усе життя ходить і ходить на вранішнє, денне та вечірнє доїння.
Дванадцять корів дали їй одразу: чотири в одної доярки взяли, чотири в другої та ще й чотирьох нетелів привели. Прийде додому — і одразу спати. Вставати рано... Влітку нічого, іде разом із сонечком, а взимку — темно, глухо...
Важко було? І важко, і водночас легко — уперше в житті відчула: оце вже вона і на своєму місці. А потім і втомлюватись стала менше, і не самі вже труднощі були, а й радощі. Її одразу ж помітили, все частіше й частіше хвалили. Першого ж року восени на перевиборних зборах голова відзначив: Савельєва надоїла більше од усіх доярок. А втім, хвалили не тільки керівники.
— Трудима... — оце чисто безлюдівське "трудима" (працьовита) мов приросло до неї: — Трудима... Що трудима, то вже трудима...
Говорилося це, ясна річ, так, щоб Варя не чула, але те, що люди люблять її, знала добре.
Наче усе гаразд, мета досягнута. Можна ніби й заспокоїтися. Якби ж то... Глибоко-глибоко, десь у найпотаємнішому закапелку єства, жила, не вгамовувалася давня ота спрага, вічна її жага.
"Ну чого? — заспокоювала сама себе. — Ну чого тобі ще треба? Все ж у тебе е. Все..."
Все?
Ех, якби ж то усе...
Багато чого їй треба, дуже й дуже багато. Їй треба, щоб у роботі своїй не просто труднощі зустрічала, не просто супротивні вітри, а хуги, хуртечі. Їй треба, їй потрібне таке, щоб не самі м'язи, — вся її душа, все єство бриніло — співало! — у граничній напрузі. А головне, їй треба, щоб не тільки мамі й таткові ставало від її роботи легше й світліше...
Лише кілька років, як про війну говорять "була". Скільки іще ран незагоєних. Бачила недавно у Харкові: руїни ще й досі не всі розібрали. Ніхто уже в чунях не чалапає, ватянки побачиш не часто, та все ж таки як ще бідно, як убого зодягнені дівчата й хлопці. Особливо дівчаток жаль...
А на селі? Скільки отих рук треба, скільки сил, скільки коштів, щоб — хай не усе, хай найважливіше — відновити, підвести з попелу. В колгоспі іще такі нестатки: людей багато, кожен рветься до роботи, але чи усе зробиш голими руками. Кошти, кошти і кошти потрібні. Кожен повинен не просто працювати, кожен мусить.
Мусить? І згадалася ота, читана іще при каганці, перша радянська газета. Разів із десять від початку до кінця читав її татко вечорами уголос, тож і не дивно, що хоч і стільки вже років минуло, а деякі місця пам'ятає слово в слово.
"Кожна радянська людина на визволеній землі прагне знову бути у колективі, кожен вважає за щастя віддати всі сили відбудові..."
"Прагне"... "Вважає за щастя"... Так! Саме так — прагне, а не мусить!.. Прагне віддати всі сили!
А вона, Варя Савельєва, віддає? Чи все вона робить, що може, що здатна робити?
В газетах читала, чула по радіо: "Техніка... наука..." Перед Наукою вона з дитинства схиляється, ще з тих часів, як, просто-таки холонучи, завмираючи, вперше читала Жюля Берна. І от тепер з не меншим хвилюванням вчитується в газетні повідомлення про те, як на колгоспних молочнотоварних фермах починають застосовувати апарати для машинного доїння.
Апарати на молочній фермі... І бентежила ця звістка, і не на жарт лякала, і — аж дивно дівчині — тривожною незрозумілою радістю стискала серце.
От якби змогла, зуміла...
Відтоді, як почула про машинне доїння, тільки й думала про це. Та хіба тільки про це? В газетах пишуть, по радіо говорять: в сільській праці впроваджується механізація — підвісні дороги, автопоїлки. А в них?