Це ж відчула сьогодні і Варя, прямуючи до контори. Різні люди її оточували у цей час на вулиці, знайомі і незнайомі, і всі вони їй були такі зрозумілі, такі близькі...
Біля контори — людно. Сиділи на колодках, на лавах, походжали, юрмилися навкруг бригадирів, і всі — говорили, говорили, говорили.
До війни, після того, як учителька привела Варин клас у телятник, часто і вдень, і в такий же ранковий час приходила Варя на колгоспне подвір'я, до контори, і ніколи туї не бувало так людно. Контора давно вже відчинена, та голова (ще поночі) поїхав кудись, от-от мав з'явитися. І Варя, очікуючи його, підійшла до великого диктового щита з учорашньою газетою.
Багато чого змінилося у житті. Раніше — до війни — Варя не раз помічала: газету спершу проглядають, пробігають очима заголовки, а тоді вже, вибравши щось найцікавіше, читають. Тепер — інакше.
Десь на сьомий а чи на восьмий день по визволенню приніс батько додому свіжий номер "Правды". Читали її разів із десять, уже й потерлася, уже й дірочки на ріжечках світяться, а, як трапляється вільний вечір, татко знову і знову розкладає газету і, присунувши каганця, довго й уважно читає уголос.
Починає з передовиці. На все життя запам'ятався її зміст. Саме цими думками і почуттями жила Варя, її сім'я, її родичі і сусіди, її село, усі люди на щойно визволеній землі. Батько читав урочисто, повільно. Остання фраза — скільки не повторював оту передовицю — завжди в його устах звучала, як поетичний рядок:
"...Колгоспи відроджуються, всім серцем тягнуться люди до колективної праці..."
Це була сама правда, саме життя. За роки окупації не так за хлібом, як за усім радянським, усім істинно колективним зголодніли люди.
Дочитавши все. до останнього рядка на останній сторінці, батько обережно згортав газету і ховав її до тої — найголовнішої — шухляди, де зберігалися фотографії дітей, їхні листи з фронту. Листи оці — потерті, як і газета, — читав ТЕЖ вечорами при світлі блимочка, читав урочисто, повільно...
— ...Голова ...голова приїхав!
Усі посунули до дверей контори.
У кабінеті накурено. Людей — насилу протовпилася до столу.
— Чого тобі, доню? — великі задумливі очі сумно всміхалися.
— Та от... Заява... — і тремтячою неслухняною рукою поклала на стіл аркушик із шкільного зошита.
— Заява, значить... — голова пробіг очима оті Варині, п'ять разів учора переписані, чіткі й акуратні кілька рядків, зітхнув, розвів руками: — Не можу, доню... Де ж ти була раніше? Стільки людей уже прийняли... Не можу.
Вийшла на вулицю, іде, за слізьми світу не бачить. Постояла-постояла — куди ж тепер? Може, до колгоспу імені Будьонного? Там на трудодень більше дають. Далеченько, правда, чотири кілометри, та що вдієш... Подумала-подумала та й пішла.
Чого тільки не надивилась, поки дісталася до того, другого колгоспу. Не дуже їй досі випадало бродити по селу — влітку у лісорозсаднику працювала, взимку — до школи, та й удома роботи вистачало. Оце вперше за кілька років пройшлася Безлюдівкою.
Скільки нового... Майже на кожному подвір'ї щось будують — браві засмаглі хлопці у вицвілих гімнастерках хвацько зблискують сокирами. Зводять нові хати, ремонтують, підновлюють ті, що вціліли. На вулицях вкопують нові стовпи. На колгоспні ферми електрика вже проведена, тепер тягнуть лінії на сільські подвір'я, в першу чергу до удовиних хатин. Не вистачає дроту, в діло іде навіть колючий дріт — концтабірний, круппівський. Служив чорній справі, хай послужить і світлій...
Проходила через колгоспні городи. Зупинилася, роздивилась, розпитала: може, і їй тут випаде працювати... Важко трудяться люди. Ось помідори садять — усе руками... Тисячу ямок лопатою викопай, гною сапеткою наноси у ті ямки, посади та ще й полий.
Варя проходила якраз під обідню пору, ланка поспішала, руки жіночі так і миготіли, худі засмаглі обличчя заливав піт. Жінки ще не помітили Варі, а та все стояла, дивилася.
"Нелегко, дуже нелегко... — та тут же подумала інше: — Важко, і все ж таки, яке це щастя — отак з усіма... Вільно, без отого тричі проклятого "ком-ком", "шнель-шнель"... Вільно... На вільній землі..."
А молодиці ще й заспівали — давньої, довоєнної:
Спят курганы темные,
Солнцем опаленные...
Про любов заспівали, про свою юність...
— Обід! — дзвінко гукнула ланкова. Покидали лопати, збилися до гурту і аж тут тільки побачили Варю. Знайшлися і знайомі, дві навіть з її класу.
— Варю! — загукали. — Ходи до нас!
Підійшла. Присіла. Молодиці подіставали все, що в кого було, поскладали докупи на ряднину — картоплини, печені буряки, макуху, молоко в пляшках, а одна уже літня жінка розгорнула вишиваного рушничка і поклала на купу велику рум'яну перепічку.
— Ого! — вихопилося у кількох. — Багато живеш!
— Та... — і зашарілася, засвітилася щастям: — Іван... син жениться...
Посиділа-посиділа Варя — така заздрість у неї до цих жінок... Попрощалася, підвелася, пішла.
Всього чекала Варя: і що голови не застане, і що коли й застане, то не прийме на роботу, а все вийшло навпаки — і голова був на місці, і заяву Варину взяв.
Про ферму і говорити не захотів, а до рільничої бригади записав.
— А на роботу коли? — боязко запитала.
— А коли б ти хотіла?
— Сьогодні можна?
— Можна! — сміється. — Хоч зараз!
І розповів, до кого звернутися, куди йти. Поле, де Варі сьогодні працювати — розкидати гній,— не так і далеко від її домівки.
Вийшла з контори — землі під собою не чує. Ет, якби можна було не йти, не бігти, а, як у сні, відштовхнутися від стежки і — навпростець. Сказати мамі, порадувати, а потім — вила на плече і — в поле.
Вона таки не йшла — бігла. Уже недалеко від своєї хвіртки стрілася знайома доярка:
— Куди це ти так?
Похапцем, ковтаючи слова, розповіла про все. Хотіла вже прощатись — нащо час марнувати — та доярка спинила:
— Ну й гаряча... Зажди. Скажи мені, ти і справді дуже хочеш працювати на фермі?
Варя аж розсердилася: питає таке!
— Ну, добре, добре, не гарячкуй. От що я тобі скажу: голова наш іще не знає, що нам потрібна буде нова телятниця. Підеш?
— Телятницею? Боже... Та я...— поглянула недовірливо, зітхнула. — Жартуєш. А я й повірила.
Та доярка і не збиралася жартувати. Не минуло й години, як вона й Варя говорили з бригадиром...