Варя зайшла до подружки, і та їй усе розповіла.
Німець оцей — звуть його Гейнц Таксвейлер — жив у сусідів. Недалеко від них є порожня, покинута хата, там він і оселився майже п'ять місяців тому. Сусідський хлопець — а він трохи знав німецьку — зайшов, розговорився. Німець спершу почав був пояснювати, що от, мовляв, відстав від частини, а потім признався, що просто не хоче воювати проти нас, і попросив дати йому щось із цивільного одягу.
З тиждень прожив німець у родині того хлопця, а потім перебрався до іншої сім'ї.
Гейнца "охрестили" Миколою. Гвинтівку і протигаз він закопав у погребі і в родині, і для сусідів скоро став зовсім як свій. Діти хазяйки добре грали на балалайці. Гейнц любив слухати.
Розповідав про себе. Син робітника, разом з батьком працював на фабриці. Перед самим нападом на Радянський Союз в їхній саперній роті прочитали наказ: брати росіян у полон забороняється, всіх червоноармійців і командирів розстрілювати.
Все це просто-таки приголомшило. І вже тоді Гейнц вирішив: це не його війна... В жовтні, коли рота стояла в Лубнах, втік.
Пішки йшов до Харкова. Два тижні йшов. Від усіх доводилося ховатися: для одних — дезертир, для других — солдат ворожої армії... В Харкові хотів примудриться, отримати талона на харчування. Не вдалось, ледве живий вискочив. Пішов навмання. На другий день примандрував до Безлюдівки.
Вертаючись з Підборівки, Варя довго роздумувала: хто він, отой Гейнц? Так, він німець, але він не ворог... Правий батько: не в націях, у класах суть...
Отже, німецькі солдати вороги не тому, що вони німці, а тому, що вони служать фашистам.
А хто ж такі фашисти?
В школі, ще до війни, учителі пояснювали: фашизм — це остання надія капіталізму.
Фашизм, капіталізм... Досі ці слова сприймала, як щось дуже абстрактне...
Досі... Ось він, на її вулиці, отой фашизм. Спершу — на вулиці, а потім — настав такий день — і у саме Варине життя ступив кованим чоботом. На собі відчула, що вони значать, оті терміни...
А все почалося знов же із тої солі. Пішла Варя на цей раз аж у Харків — солі купити і сірників. Вийшла вдосвіта. Поки добралася до Кінного ринку, а вже й світанок, уже й скінчилася комендантська година.
Була неділя, ранок був теплий, погожий. Листя ще не розпускалося, та свіжий квітневий вітерець так солодко, так запаморочливо пахнув весною, що все оте гнітюче, тяжке, яке з приходом окупантів не відступалось і на годину, ніби пригасло, подаленіло.
Базар — як море. Чого лише на ньому нема, але які ціни... Склянка пшона — двадцять п'ять карбованців, склянка солі — тридцять п'ять. Є навіть сало і м'ясо, і не лише конина, та до м'яса страшно і підходити.
Варя і не підходила. Їй би книжку... Заглянула у той куток, де на землі розкладені були просто-таки неймовірні багатства, стала, дивиться, а про ціну на ті книжки і не питає: все одно нічого купити не зможе, мама дала тільки на сіль та на сірники...
Скупилася, уже з базару виходити, а тут — поліцаї. Перегородили дорогу і всіх — крім хіба що зовсім ветхих дідів та бабусь — на грузовики.
— Пустіть!
— Ой боже!
— Куди ви нас?
Лемент, крик...
— Куди? — поліцаї всміхаються. — Там побачите...
Варя — назад. Може, де яку дірку знайде — ні... І назад уже дороги нема...
Повезли їх аж на ХТЗ — окопи рити. Фронт іще далеко, так от, значить, не певні вони вже в своїй силі, заздалегідь стелять соломку.
Соломка...
На підлозі у бараці солома аж чорна — брудна, стоптана. Спали всі покотом. Удосвіта — підйом, лопати в руки і: "Тафай, тафай! Рус, рапотай, рапотай!"
Варя — зуби зціпила: вона їм "нарапотає"! Хай чекають! Старалася: тільки наглядач одвернеться, а вона — навпаки, не риє, а засипає. На неї дивлячись, і всі так. А фашисти лютують...
За весь час Вариного перебування "на окопах" один день був найстрашніший — день народження Гітлера.
...Ізранку всі наглядачі — напідпитку. В обід їх уже хитало. А по обіді — почалося... Бігають понад краєм траншеї і строчать, строчать з автоматів — хто куди: хто вгору, хто вниз...
Люди — тікати, а вони — по людях... Хтозна, чим би воно все закінчилося, коли б саме в цю мить не виринула з-за весняної хмари малесенька срібна цяточка. Мить — і літак уже над землею. Просто в очі сяйнули величезні червоні зорі! Дух забило від шаленої несамовитої радості!
— Наші! Наші! — одним подихом вигукнули сотні голосів. Фашистів немов вітром здуло. Варя вихопилася на бруствер.
— Куди ти? Уб'ють! — закричала якась жінка.
Хай уб'ють! Як так жити!.. Аби хоч перед смертю побачити, як біжать, як спотикаються, як падають, як, випнувши зади, плазують у кущі недавно такі пихаті вороги.
— Наші! Наші!
Страшно почався цей день, а закінчився, бач, — радісно...
Що їх усіх чекає, чи відпустять їх, чи постріляють — ніхто не знав. І все ж таки найбільше гнітила думка: як там татко і мама?.. Не знають же вони, що з нею... Як їм хоч вісточку подать?
І били, і голодом морили, та все ж таки найгіркіше було попереду.
Батько й мати не знали, де ділася донька. Дізналися не одразу, разом з Варею на окопи потрапило ще кілька безлюдівських дівчат. А через тиждень одна з них зуміла передати на волю вісточку про себе і своїх подруг. Дізналися батьки, почали носити харчі, а згодом і виручити знайшли спосіб.
Недалеко від Безлюдівки на хуторі Логачівка жив колгоспник, що знав трохи німецьку мову. І тепер він згодився бути посередником у такій, як це вважали Варині мучителі, простій комерційній операції.
Йшлося про викуп. Так-так, саме про звичайний викуп. Раніше — тітка Горпина розповідала — зазівається пастушок, зайде бідняцька корова у шкоду до куркуля, а той уже й тут, як з-під землі вродиться — завертає корову на своє подвір'я, а з хазяїна править викуп.
Варя, коли дізналася, що її будуть викуповувати, спершу не повірила. Вчулося їй, чи що? Як це так — викуповувати людину? Не може такого бути! Могло... Так і було... Її справді викупили.
Білявий, голубоокий шарфюрер, син власника ковбасної крамнички, до війни у Боннському університеті штудіював політекономію — все це, у присутності Варі, він сам просто-таки оголосив логачівському дядькові. Шарфюрер чомусь і з ним, як і з усіма місцевими жителями, говорив російсько-українсько-польським суржиком. Висловившись, недовчений економ протер пенсне, надів, повільно, уважно оглянув товар, подумав і тільки після цього впевнено назвав ціну.