Він зробив паузу й почув, як дзвенить тиша навколо. Люди, здавалося, перестали дихати.
— Я хочу, щоб ви зробили вибір. Я зараз піду в хату, побуду з Інженером. Він був мені за батька відтоді, як мій рідний батько помер. Я побуду з ним. А ви поки що вирішуйте. Або ви не хочете битися з вовкулаками, й тоді я піду геть із села. Це не означатиме, що в такому разі вони не нападуть. Раніше у них були тут вивідники — Люба і Пластун. Зараз їх немає. Тому якщо я піду, вовкулаки про це можуть і не довідатися; все одно нападуть на село. Це перша можливість. Друга — це якщо село вирішить битися з ними, щоб знати, що більше вони нам не загрожують, щоб ваші діти їх уже не боялися.
Мимоволі між людьми здійнявся гомін. Лисий почекав хвилинку, переконався, що тиші не дочекається й додав:
— Подумайте, порадьтеся, — він тепер говорив дуже голосно, щоб усі почули.
Але цього й не вимагалося. Щойно він заговорив, як усі замовкли.
— Я хочу ще сказати таке. Третьої можливості немає. І часу немає. Рішення мусить бути ухвалене. І не колись, а за півгодини. "Якось обійдеться" — такого не буде. Не обійдеться.
Схоже, люди нарешті зрозуміли, яке суворе завдання він перед ними поставив.
— Лисий, а звідки ти знаєш, що вони нападуть сьогодні чи завтра? — почулося з натовпу.
— Знаю, — похмуро, але твердо відповів він. — Звідки знаю, це я потім розповім усім, хто цікавиться. А зараз у нас на це немає часу. Якщо бути чесним, то у нас і цих півгодини немає. Розумієте? Якщо мені йти, то йти треба якомога швидше. Щоб вовкулаки якось устигли про це довідатися й, можливо, відмовитися нападати. Якщо ми будемо битися, то треба ще дуже багато приготувати до цієї битви. Вирішуйте. Я вийду через півгодини. Якщо ви будете тут, це означатиме, що ви погодилися битись із вовкулаками. Тоді почнемо готуватися до бою. Якщо вас не буде…
Лисий помовчав, потім розвернувся й пішов до хати.
Щойно він зник за дверима, всі обернулися до Лелі. Кілька запитань пролунало одночасно, вона й зрозуміти всього не змогла. Тому сказала так:
— Я не можу відповісти на всі ваші запитання. Бо так ми розмовлятимемо до ночі. Як і Лесик, я не все знаю. І часу в нас справді немає. Можу сказати тільки одне: якщо ви вирішите, що він повинен іти звідси, то з ним разом підемо й ми.
— Куди ж?.. — вихопилося в котроїсь із жінок.
Леля мовчки подивилася на неї й промовила:
— Вирішуйте. Куди ми підемо, це для вашого рішення не має ніякого значення.
Вона взяла за плечі Марічку й пішла геть. За нею відразу рушили діти. Леля зробила кілька кроків, коли ззаду долинув грізний голос Бороди:
— Ану стій!
Леля зупинилася й здивовано озирнулася.
— Ач яка! Розвернулася й пішла. А ви вирішуйте. Хто ви? Ти що, не з нашого села? Чи ці діти нам чужі? Ач яка! Поверніться й сядьте отут. Лисий сказав, щоб вирішували всі. ВСІ! Це тобі зрозуміло?
І вона повернулася.
— Всі сідайте! — не вгавав Борода. — Будемо сидіти й вирішувати.
Люди почали розгублено перезиратися. Дехто вже готовий був тихенько зникнути, а тут: сідайте. Як же можна тихенько зникнути, якщо ти сидиш?
Але щойно сам Борода, Вухань і ще кілька чоловіків опустилися на землю, почали сідати й інші. Коли всілися всі, запала тиша. Кожен дивився на Бороду й чекав, що той скаже. Борода мовчав. І якось само собою стало зрозуміло, що говорити зараз він не збирається. Це ще дужче посилило сум’яття й розгубленість. Більшість уже була готова перекласти обов’язок вирішувати на могутні плечі коваля. А він замовк!
— А як же це? — спитав невеличкий чоловічок, якого звали Мишею. Очі в нього весь час бігали й ні на кому не зупинялися. — А хіба ж у тому селі, в Лелиному, люди гірші були за нас? Он які гарні дітки в них. А й вони вовкулаків не подужали. Як же це? А ми… А як же це?
Борода мовчав, Леля й діти також мовчали.
— Та це ж скільки людей може загинути, людоньки, — вигукнула Мишина дружина Помидора. — Нащо ж це нам? Та хіба ж не шкода цих дітей? Шкода! Дуже шкода!! А наших? А нас із вами? Ходім, Мишо! — і вони почали підводитися.
— Ану сядьте! — гримнув на них Борода. — Ще встигнете в нірку шаснути. Півгодини лише почалися.
— Жалко мені тебе, Помидоро, — тихо сказала Дзвінка. — Справді жалко.
Це прозвучало так переконливо, що дехто захихотів. І щойно почувши цей сміх, Леля зрозуміла, що тепер вони переможуть. Хіба ж можуть вовкулаки подолати людей, які навіть у такій ситуації можуть сміятися! Далі вона вже майже не слухала. Брали слово то один, то другий односелець. Звучали слова і за перше рішення, і за друге, а вона все дивилася на Бороду й думала, як же їй спочатку не подобався цей велетенський і такий страшний волохатий чоловік! А який же брутальний! Ніколи від нього не почуєш слова доброго. І от, виявляється, він найдобріший і наймудріший у селі. Втім, вона могла й помилятися, бо зараз їй і самій не дуже була зрозуміла поведінка коваля. Він сидів і мовчав, ніби його й не стосувалося те, про що говорили люди.
Раптом вона почала прислухатися до слів дідка, з яким Леля майже не була знайома — так, віталась на вулиці, але імені й не знала. Дівчинка зрозуміла, що старий звертається до неї.
— І що виходить? — дуже спокійно и розважливо говорив він. — Тепер ці дітлахи нав’язують нам кровопролиття. Добре. Ваше діло молоду, хочете постріляти — це ми розуміємо. Самі були молодими. Так ні ж! Вони ще й ставлять нас у таке… у таку… Просто знущаються! Ми повинні їм сказати, щоб вони йшли з села. Щоб ми на себе все взяли. Та якщо ви такі чесні й відважні, то й підіть собі мовчки! Нащо ви все це влаштували? Ідіть, якщо ви справді знаєте, що нам через вас загрожує така небезпека. Ідіть! І припиніть ці бузувірські ігри. Ще не вистачало, щоб блохи собакою керували. А я зараз нікуди йти не хочу. Я от сяду й сидітиму! І не тому, що я боюся вас захищати від вовкулаків. Я вже стільки прожив, що нічого не боюсь. А тому, що я не хочу з вами в лялечки гратися. Нам вирішувати нічого. Ми вас прихистили, нагодували й обігріли, бо ви сироти. Якщо у вас є ще хоч крапля совісті, то віддячте нам. Розверніться й ідіть звідси. І не змушуйте нас, сивих людей, гратися в ваші забавки.