Ось нарешті й дістався. Останній рух — і…
У селі верещали пацюки й крякали круки. Вони навіть билися між собою. Ними кишів увесь майдан між хатами. Де ж люди? Що сталося?
А потім він побачив і людей. І нічого страшнішого в своєму житті Василь не бачив. Бо круки й пацюки билися й верещали не самі по собі. Вони билися за рештки людських тіл, що безладно валялися, закривавлені, по всьому майдану. Стояв страшний сморід. Під ногами щось ворушилося, й Василь з огидою побачив, що це черви. Коли ж вони встигли налізти сюди в такій кількості?
І тут він згадав: "неміряна черва". Ось вона, значить, яка.
Особливо багато було її чомусь на беззахисній кам’яній брилі. Черва такого ж кольору, як камінь, вкривала майже всю її поверхню. Дрібні черв’ячки ліниво ворушилися, ніби вигріваючись на теплому камені. Тільки в заглибинах літер відбувався швидкий рух — ніби літери самі ворушилися, ніби зловтішалися: чи ми не попереджали тебе, Василю?
Лишатися в селі було безглуздо. Та й небезпечно. Тут нікого живого й нічого доброго вже не могло бути. Василь так і не зрозумів, хто міг таке накоїти. Невже той пуголовок зі своїми двома відьмачками? Ох, навряд.
Він пішов колом, обходячи село з півдня, тримаючись біля самого краю яруги, щоб не наближатися до пацючого бенкету.
Аж раптом шлях його перетнула широка просіка, що йшла від села на південь. Звідки вона взялася? Нічого подібного тут ніколи не було. Василь підійшов ближче й раптом зрозумів, що це. Він ніколи такого не бачив. Але, раз побачивши, зразу впізнав: слід вовкулаків.
Єдине, чого він не міг зрозуміти: як же черва, навіть якщо вона нелічена, може наслати на село вовкулаків?
Самотність, вина, відсутність будь-якого майбутнього, неможливість щось змінити, виправити — з суміші всіх цих почуттів народжувався безпросвітний розпач. У нього немає нічого, йому нікуди йти, йому нема для чого жити. Василь згадав усі свої помилки. Він убив лисого пуголовка. Хоча знав, що цього робити не можна. Він знав, що не можна його вбивати, але не міг зрозуміти, чому не можна вбити. Що означає "непіддатний смерті"? Він і зараз цього не розумів. Он же навіть вічний вождь — і той виявився піддатний.
Потім Василь бачив сліди вовкулаків у лісі й не зрозумів, що це саме вовкулаки. Засліплений ненавистю, він не повернув додому, щоб попередити односельців, а пішов далі, залишивши село на погибель. І його самого там не було, коли ці безжальні потвори вбивали все живе — людей, коней, курей, свиней, корів… Василь уявив собі, як нажахано й беззахисно ревіли перед смертю корови, і йому самому стало боляче. Аж заточився.
Василь розумів свою вину. Але прийняти її не міг. Не могло бути так, щоб це через нього загинуло його село, загинув його світ! Ні! Воно справді так виглядає, але… Але винен інший. І він знав цього іншого. Він знав, де той інший живе.
Долаючи огиду, Василь перетнув слід вовкулаків і пішов до саду. Там він поїсть, візьме собі в дорогу фруктів, на городі — моркви, картоплі, буряків… А потім він усе одно вб’є цього малого негідника, що приніс йому, Василеві, стільки горя й болю.
Заговорені двері
У Лелі вже просто боліли ноги, коли вона прибігла до Любиного обійстя. Там було порожньо. Хата стояла сліпа й непривітна. Якби не Марічка, Леля вирішила б, що даремно прийшла сюди. Про всяк випадок вона смикнула вхідні двері, й за ними пролунав дивний звук: ніби горох висипали в металеві ночви. Дівчинка прислухалася. Нічого. Двері не відчинялися й нічого схожого на клямку чи замок вона в них не знайшла. Тільки щось підказало їй, що вхід заговорений і що звичайна людина нічого з цими дверима не зробить.
Вона підійшла до вікна й спробувала зазирнути в нього. Надворі була місячна ніч, а в хаті нічого не світилося, тож роздивитися щось крізь шибку не вдалося. Не схоже, щоб хтось там був. Мабуть, треба бігти до Пластунової хати.
Наталка до вікна не діставала, тож і не зазирала в нього зовсім. Тільки Глина поводився дуже дивно. Він почав дряпатися в двері, гавкати на них, присідати на передні лапи.
— Це ж не двері! — кричав він серед ночі. — Це казна-що, а не двері. Хіба ж двері бувають такими? Ох, не подобається мені все це. Лелю, ану відчини їх!
— Не відчиняються вони, Глино. І нікого там немає. Якби були, то вже якось подали б голос.
Леля обійшла навколо хати. Може, світлим днем вона й помітила б щось, але зараз, серед ночі, жодного сліду не знайшла. Знову підійшла до дверей і побачила, що Глина вже гавкає не на двері, а на кущ аґрусу перед ґанком. Леля уважно придивилася до куща й побачила, що чимало його гілок зламано, а на гострих колючках темніють якісь краплі. Вона нахилилася й понюхала їх. І різко випросталася. Потім взяла ще одну краплю на палець і понюхала знову. Так. Це, безперечно, кров.
Холод пішов їй по спині. Чия це кров? Уява малювала одну картину страшнішу за іншу. Леля струснула головою, і її довге незаплетене волосся хитнулося в місячному сяйві важким сріблом. Що робити? Куди бігти? Кого кликати?
Вона піднялася на ґанок і почала шалено дубасити кулаками в двері. Потім опустилася на сходинку й заплакала — від безсилля й невідомості.
Отак вона й сиділа на сходинках, плачучи, пригорнувши до себе Наталочку, яка теж плакала, коли прибіг Вухань..
Він нічого не спитав і не піднявся на ґанок. Просто приклав своє величезне вухо до холодної, вогкої від моху дерев’яної стіни й завмер, показавши рукою, щоб вони замовкли. Замовкли не лише дівчатка, а й Глина відчув відповідальність моменту. Він ліг на доріжку, поклав писок на передні лапи й, скосивши очі, з болем і співчуттям дивився на Лелю.
Вухань довго стояв, притиснувши вухо до хати, а потім повідомив:
— Там хтось… той.
— Живий? — вихопилося в Лелі.
— Ну, та ж кажу… той.
— Вуханчику, милий, ну скажи по-людськи!
Вухань образився.
— Не подобається, можу взагалі не той! — і відвернувся. — Серед ночі піднімуть, так іще й той… А що я? Хіба ж це?.. Ні-і! Не хочеш, не той!
— Говори, Вуханю! — додав Глина свій голос.
— Так хата ж заговорена! Що його… той!
— Але ти точно знаєш, що хтось там є? — не заспокоювалася Леля.
— Та хіба ж я той! Кажу ж, там хтось… той.