— Чому? — здивувалася Леля.
— Бо ти у мене найрозумніша.
До зустрічі з Лисим дівчинка постійно пересвідчувалася, що батько, як завжди, казав правду. Тому розум Лисого їй особливо подобався. Вони були рівні — і це також надзвичайно тішило Лелю. Тепер він враз обігнав її, став старшим і, як їй здавалося, мудрішим. Їй іще треба буде звикнути до цього, погодитися бачити в ньому старшого. Але вже й зараз Леля відчувала, що такий, яким він став, Лисий їй подобається ще більше.
Вона дивилась йому в вічі й відчувала, що він усе розуміє, кожну її думку, кожен відтінок її усмішки… Йому можна нічого не пояснювати. От тільки краще нічого від нього не приховувати.
Коні мирно скубли траву в кількох кроках від них. Глина ліг на землю, поклав нижню щелепу на витягнуті вперед лапи, дивився на Лелю й Лисого сумними очима й ледь чутно раз у раз скімлив.
— Ви так і будете в переглядини гратися, чи мене послухаєте? — звідкись іздалеку долинув до них Марійчин голос.
Обоє знітилися.
— Вибач, маленька, — лагідно промовила Леля. — Нам тре’ було подумати.
— Ага! — зухвало кинула Марічка. — Подумати! Бачила, як ви думали!
Лисий і Леля розсміялися. Глина скочив на чотири лапи й також подав голос.
І Марічка засміялася теж.
— То що там тобі розповідав цей твій друг? — крізь сміх поцікавився Лисий.
Марічка зайшлася сміхом:
— Друг! Який він мені друг! Спочатку схопити мене хотів, а потім — друг! "Ти, каже, така красива, така гарна, така вродлива!" — Мала намагалася повторювати інтонації й голос Лішака. Виходило не дуже подібно, але дуже смішно. — "Ти така талановита, така обдарована, така розумна!" А сам сидить на гілці й дивиться своїми величезними очами. Вони аж світяться в темряві. Сам хотів схопити, а сам каже, талановита. Ти, каже, з усіма вмієш порозумітися. Всіх, каже, розумієш, усі мови, каже. Вони, каже, всі загинуть, бо не такі гарні й обдаровані, як ти. Ходімо, каже, зі мною. Там ти будеш щаслива, каже. Тебе, каже, все одно ніхто в селі не розуміє й не цінує…
— А куди "ходімо"? — спитав Лисий.
— Ну, я не знаю, кудись, — безтурботно відповіла Марічка. — Я тебе навчу, каже. І мої друзі навчать. А я йому все одно не повірила. Навіть не визирала зі ступи!
— Це ти добре зробила, — сказала Леля. — Вірити можна тільки тим, хто завжди каже правду.
— Тільки своїм, — додав Лисий.
— Так він же теж казав правду, — не погодилася мала. — Хіба ж не правда, що я гарна й розумна й талановита?..
— Це так кожен про себе думає, — сказала Леля.
— Ага, — Марічка, схоже, вже почала не всім вірити. — А чому ж тоді всі мене люблять — і свої, й не свої?
Ніхто не любить Любу
Івась не міг зрозуміти, чому Люба замовкла. Він дивився на уламок каменя, що лежав біля Василькової ноги, й дивувався, що в ньому такого важливого чи навіть страшного. Роздивитися літери він із такої відстані не міг, а Люба раптом замовкла.
В очах її стояли сльози. Вона сіла на ослінчика й мовчки дивилася на камінь.
Ні говорити, ні — тим більше — діяти Борода й діти не могли. Просто сиділи й чекали, що буде далі.
Люба знову заговорила. Вона не плакала, хоч сльози й стояли в очах. Просто промовляла з якоюсь розпачливою втомою в голосі:
— Усе своє життя я намагалась її зрозуміти. Це було якесь божевілля. Як могла вона, така мудра, повірити цій дурній каменюці!? Як могла вона кинути мене, хату, все-все через таку дурницю!.. Ще й не вірила дідку, який усе їй розтлумачив…
— Ашчиш, — глибокодумно вставив слово Пластун. Помовчав і закінчив свою думку: — Ага!
— Бачу, — відповіла Люба. — Звісно, що тепер бачу. Тепер я зрозуміла, що й тут бабуся була мудра. Вона побачила в цьому камені те, чого ніхто інший не побачив. Навіть Інженер. Прочитав, покрутив у руках, як розповідала бабуся, й сказав, що це дурниця, не варта виїденого яйця. А вийшло он як. Вийшло, що дідок єдиний мав рацію… І бабуся мала рацію, що йому повірила.
Івась нічого не розумів і з подивом дивився на широко розплющені очі Василька. Схоже, тому все було зрозуміло. А може, це йому просто зв’язані руки затерпли… Справді, що ж тут можна зрозуміти? Втім, ця каменюка мало його цікавила. Більше хвилювало нерозуміння того, що затіяли Пластун і Люба. Невже вони думають, що їм це так минеться? Що оце позв’язували людей. Позатикали роти, й ніхто не довідається, нічого їм за це не буде? Навіть якщо намірилися нас убити, думав Івась, хоча це й не дуже схоже на правду. Якби хотіли вбити, то могли це зразу зробити. Навіщо всі ці ігри й балачки?
Іще йому дуже не сподобалося те, що вони говорили про Лисого й Лелю.
— Тепер і мені зрозуміло, що бабуся, як завжди, мала рацію. Вона його прийняла від матері при пологах, а він потім прошив її стрілою. От і вся правда. От і вся справедливість. І втеча світ за очі не допомогла. І старенький друг її не допоміг. Ніхто й ніщо. І я їй не вірила, — в Любиних очах знову з’явилися сльози. Без сумніву, то було щире каяття. — Мабуть, я все одно її не врятувала б, але наскільки мені було б легше зараз, якби тоді я їй повірила…
До хати повільно вповзали сутінки. Скоро ніч, і тоді знайти й визволити нас буде значно важче, думав Івась. А може, вона хоче нас використати як заручників, щоб заманити сюди й убити Лесика? О. Це більше схоже на правду. Тільки от… Вона щось таке казала, ніби знає, що Лисий і Леля пропали. Як це розуміти — пропали? Заблукали? Чи загинули? І звідки вона може таке знати? А якщо справді знає, тоді кого ж вона сподівається заманити? Коло замкнулося. Знову нічого не сходилося.
Якби ж вони хоч могли говорити! Івась був переконаний, що тоді б Василько точно їх забалакав. Принаймні щось вивідав би про їхні плани. Івась подивився з надією на друга. Той показав очима, що розуміє, але ж…
— … І тоді не треба було б усього цього, — у Люби знову був утомлений голос. Здавалося, вона більше нічого не скаже. Але вона не замовкла; обвела довгим поглядом незваних гостей, що сиділи на підлозі її хати й повела далі: — То що ж ви тут робите? Чого вломилися в чужу хату? Що вам від мене треба?
Звісно, ніхто не міг їй відповісти, але вона й не чекала відповіді.
— Все винюхують, нишпорять! Хто ви такі в цьому селі, щоб нишпорити? А ти!.. — Люба обернулася до Бороди. — Я думала, ти любиш мене. Я думала, ти друг! А ти… Геть змалився. З дітьми граєшся в іграшки. Ти хоч подумав, що з тобою буде, коли вовкулаки прийдуть? Чим ти їх зустрінеш? Кувалдою своєю? Немає в селі срібла, нічим їх зупинити. Нічим! Усім вам тут буде кінець! І так вам і треба. Все своє життя я прожила в цьому селі. І бабуся моя тут жила все життя. І що? Хто мене любив тут? Хто мене любить? Мене мати Любою назвала, а ви всі відвернулися від мене. От за це й буде вам розплата. От за це й знищать вас вовкулаки, як вони вже знищили не одне село. Тільки пацюки й черва тут житимуть після вас… І ніхто вас не врятує. Бо тільки він — цей капловухий убивця моєї бабусі, тільки він один. Ну, і ще його відьмачка зеленоока. Вона що, вродливіша за мене? Чому її всі люблять, а… Але вони вас не врятують, бо їх самих уже немає на світі!