Останній подарунок Інженера
Знову пішов дощ. Він дуже затримував роботу, хоча в чомусь був і корисний. Так, дощ піднімав траву на тих клаптях дерну, що прикривали вже готові пастки, й змивав запахи.
Борода намагався як найощадливіше поводитися зі сріблом, але дедалі очевидніше ставало, що стріл вийде дуже мало. Прийшла Каченя. Тихо стала в дверях і не наважувалася зайти, доки Борода щось чаклував над кувалдою, стоячи до неї спиною. Коли велетень нарешті озирнувся, дівчина несміливо всміхнулася йому.
— Що ж це буде, Бородо?
— Ти, якщо прийшла дурні питання ставити, то вже йди, — в устах Бороди це було вишукано чемною фразою. Борода любив Каченю. Але одружуватися з нею не збирався, тож завжди розмовляв із дівчиною так, ніби щось вона не так зробила.
Каченя не йшла, сором’язливо опустивши очі долу.
— То що ще? — спитав Борода.
Дівчина спалахнула. А може, то просто майнув по обличчю відблиск вогню в горнилі.
— Я ось… Принесла. Не знаю, що воно таке, але… Мені здається, це також срібло.
— А де це ти взяла? — поцікавився Борода, роздивляючись маленьку незрозумілу річ, трохи схожу на чотирилисту квітку бузку. Тільки одна з пелюсток довша за решту.
— Це у нас іще від бабуні. А звідки вона взяла, я й не знаю, — знову впали на обличчя Качені маленькі яскраві заграви.
— А що бабуня з ним робила? — Борода не міг збагнути призначення такої маленької і, схоже, зовсім непотрібної речі, яку Каченина бабуня навіщось берегла.
— Нічого не робила. Воно собі лежало в її скриньці. Скринька вже зовсім стара, розсипатися почала, а колись дуже гарна була.
— Принеси, подивлюся. Може, щось зроблю, якось полагоджу, — Борода сам себе не впізнавав.
— Гаразд, — тихо відповіла дівчина.
— Ну, то й гаразд, якщо гаразд. Іди вже. Роботи багато.
Каченя мовчки розвернулася й пішла геть, а Борода стояв і дивився, як вона перевалюється з ноги на ногу. Качка, та й годі. І чому краса — Любі, а вдача — Качені?
Борода кинув срібний хрестик у чашку і спересердя сильно вдарив молотком по ковадлу. Сипонули іскри.
У Вуханя робота йшла через пень-колоду. Коли Петрусь пояснював йому свій задум, Вухань радісно сміявся, щасливий, що хлопчина так дотепно придумав. А потім ураз похмурнів і починав говорити.
— Нє, ну, воно, звісно, той… Тільки ж… Ох, не знаю!..
Більш змістовних висловів, як правило, не було. Він і сам розумів, що зараз не до розмов. Брався до роботи, і все ж не міг прогнати думки про те, яких же мук зазнають у цих пастках бідні вовкулаченьки. Тож і робота не дуже рухалась.
А Петрусь, залишивши Вуханя керувати чоловіками, які йому допомагають, біг до своїх арбалетів. Справ у нього вистачало.
Та найбільш заклопотаний був Івась. Збігав до дуба, де Василько сидів на зрізі верхівки, й допоміг пояснити трьом чоловікам, які гілки треба зрубати, аби не затуляли галявин, що ними можуть бігти вовкулаки. Потім з одним із чоловіків мчав до яруги, в яку треба позносити зрубане гілля, щоб перегородити їм шлях, — яругу з жодного дерева не було видно. Звідти до жінок, які копали вовчі ями на зібраних городах, до теслі, що гострив осикові кілки для цих ям та інших пасток, придуманих Петрусем і Вуханем. По дорозі висвистав із засідки Наталку, й та розповіла, що Люба з хати не виходить, але вона там, бо на вікні фіранки спочатку були розсунуті, а потім запнулися. Тобто Люба ж їх запнула, хто ж іще? Пластун також до неї не приходив, ані Інженер. Ніхто не приходив.
Івась побіг до кузні, щоб з’ясувати, скільки наконечників зі сріблом виходить у Бороди, й по дорозі нагнав Інженера.
Першим бажанням було звернути на іншу вулицю й піти до якогось іншого місця, пізніше зайти до кузні. Але стало соромно. Невже він боїться? Он як тяжко людина пересувається, човпе ногами, здіймаючи куряву, спина зігнута — зовсім старий чоловік. Навіть шкода його стало.
Івась порівнявся з Інженером і спокійно з ним привітався.
— Добре, що я тебе зустрів, — втомлено й захекано промовив Інженер.
— Не гнівайтеся, — несподівано для себе самого сказав Івась. — Я так із вами розмовляв… Просто…
— Я знаю, — перебив його Інженер і, трохи віддихавшись, додав: — Не вибачайся. Я все ставлюся до вас як до дітей, а ви… Ви, звичайно, і справді ще діти. Тільки от занадто багато недитячих клопотів у вас. Тому вам і здається, що ви вже дорослі… Втім… Ви справді доросліші, ніж інші діти вашого віку.
— То, може, ми вже заслуговуємо на те, щоб знати правду? — обережно спитав його хлопчик.
— Правду? — здивувавсь Інженер. — Яку правду ви хочете знати?
Івась миттю роздратувався.
— Ви добре знаєте, що я маю на увазі!
— Можливо, — нібито погодився старий. — Може, я й знаю. Але я знаю все ж таки не те, що ти маєш на увазі…
— Правда одна! — тепер уже Івась перебив Інженера. — І саме її я маю на увазі!
— Ти гарячий, — Інженер замислився. Потім знову заговорив: — Таким же гарячим був і Довгоногий… Я любив його. Я знав, що він довго не проживе. Знав, що для походу в Руїну більше годиться Лисий… Але я любив Довгоногого. Саме тому, що він був гарячий і нерозважливий. Навіть ти ще не встиг наговорити мені стільки зухвалого й нахабного, як устиг за своє коротке життя Довгоногий. Бач, як воно виходить… Давай сядемо, якщо хочеш далі розмовляти.
Івась не знав, що відповісти. Він хотів розмовляти. Він таки сподівався, що Інженер скаже йому те головне, що мусить сказати. Але ж там було стільки справ! Хвилинки вільної він не мав.
— Сідай, сідай, — заохотив старий, важко опускаючись на колоду під чиїмось зеленим від моху тином. — Часу в тебе вистачить. Вовкулаки сьогодні не прийдуть.
— Звідки ви знаєте?
— Це, друже, найстрашніше дитяче запитання: звідки ви знаєте? На нього завжди найважче відповідати. Бо я й сам часом не пам’ятаю, звідки які в мене знання. А тим більше, коли йдеться не так про знання, як про висновки… З життя знаю — от звідки. Вовкулакам ми не потрібні. Їм потрібен Лисий. А Лисого тут немає. Тому, я гадаю, вони й не нападатимуть на нас, доки Лисий не повернеться до села. Може, й зовсім не нападатимуть, якщо перехоплять його десь по дорозі…
— Не перехоплять, — упевнено мовив Івась. — Його ніхто не перехопить. Тим більше, що він завжди може залізти на дерево, а вони по деревах не лазять.