Зграя, як завжди, підхопила настрій вожака. Всі відчували його окриленість і рішучість, усі ставали такими ж. Сьогодні! Сьогодні під ранок вони прийдуть до села. А наступної ночі нападуть на нього. Їх ніщо й ніхто не спинить. Там не залишиться нічого живого. Вони впиватимуться кров’ю своїх ворогів, із шалом трощитимуть кістки!.. Зграя бігла швидше, ніж у попередні ночі. Навіть нахилитися й підібрати розчавлену звіринку — ні, сьогодні їм це не потрібно. Швидше вперед, швидше туди, де вожак гаркне одне, найголовніше, найкраще, найсмачніше слово: "Вперед!"
Вони знали, що до села ще далеко, але ж ціла ніч іще була попереду. Вони встигнуть. І горе тому, хто опиниться на їхньому шляху!..
Куди поділася Марічка?
Куди ж поділася Марічка? Що це взагалі за дитина така, яку постійно треба шукати! Тут стільки справ, стільки колотнечі в селі, а вона знову десь завіялася! Попереджав же її: замкнися й сиди вдома, нікуди ні ногою! Як навмисне. Наче заповзялася довести до сказу!
Івась не знав, куди себе подіти. Знову полізли в голову гидотні думки — що він ні на що не здатен, що даремно Лесик довірив йому бути тут старшим, що він не просто не впорався зі своїми обов’язками, а зробив усе гірше нікуди. Був би Лесик, була б Леля, виконував би те, що йому сказано, і все було б гаразд. А за Марічку, за комору, за вовкулаків відповідали б інші.
Сидів за столом, обхопивши голову руками й думав, думав. Василько дивився на нього співчутливо, а Петрусеві, здається, все було байдуже. Встав із-за столу, підійшов до дверей, щось обдивляється, тепер ось до комори пішов — що йому ті двері, що йому та комора! Хіба зараз до цього — коли до села дісталися вовкулачі вивідники!
— Івасю, тут нічого немає! — долинув із комори голос Петруся.
— А що ти там хотів знайти? — не зрозумів його Івась.
— Я нічого не хотів, — розважливо відповів хлопчик, — але тут усе пропало. Зникло.
— Що — все? — не підводячись із-за столу, спитав Івась.
— Усе — значить усе, — Петрусь не дратувався, відповідав так само статечно. — Ступа, мітла, казанок — усе зникло. Тільки рогач на місці, але ж це не той рогач.
— Який — не той? — спитав Івась, уже в дверях комори.
— Не самоносний. Самоносний вона забрала разом із усім іншим.
Мабуть, в Івася було якесь затемнення — чи то занадто багато відповідальності лягло на його плечі, чи то давався взнаки нічний час і жахливі враження від зустрічі з вовкулакою, чи то переживання за Лелю, Лесика, а тепер іще й за Марічку притупили кмітливість. Тільки він не зразу зрозумів.
— Хто — вона? Ти думаєш, тут знову була Люба?
Петрусь підніс свічку до Івасевого обличчя, щоб подивитися, чи той, бува, не жартує.
— До чого тут Люба? Ти що, не зрозумів? Марічка забрала.
— Марічка?!
— Звісно, Марічка! Вона полетіла рятувати Лелю й Лесика.
Івась зрозумів, що Петрусь має рацію. Тепер, коли він сказав це, стало цілком ясно, що саме так воно й було. Хлопцеві мурахи побігли по спині. Нічний політ на ступі — це не іграшки. А найгірше, що тут нічим не можна зарадити. Де її тепер шукати? Як її тепер спинити?..
Івась опустився на підлогу, притулився спиною до одвірка й так сидів, безпорадний і спорожнілий.
— Нічого з нею не станеться, — сказав Василько, аби щось сказати. — Ступа її слухається, літає вона добре…
Він замовк, розуміючи, що ці слова нічого не важать, що можна і вдесятеро краще літати й наразитися на таку небезпеку… Взяти хоча б лішака. Він також уміє літати. І ще невідомо, чи може ступа від нього втекти.
Найбільше всіх мучила невідомість. Вони не знали того, що вже знаємо ми, тож їх найдужче хвилювали події, які пройшли якраз без великих неприємностей. А що було справді страшним, про те вони нічого не знали.
Не знав, звісно, й Вухань, який прийшов поговорити про свої найбільш наболілі проблеми. Видно, він довго готувався до цієї розмови, продумав, що скаже, тому з першої фрази висловився дуже чітко:
— Ну, все одно так не… той…
— А як той? — в’їдливо спитав Івась, який, безперечно, зрозумів, про що йдеться.
— Треба поваляти, — здавалося, Вухань в’їдливості не помітив.
— Я тобі поваляю! Я тобі поваляю! — вибухнув Петрусь, узагалі не схильний до такого відкритого вияву своїх почуттів.
— А ти вважаєш, було б краще, якби це страховисько вночі прийшло до села й почало вбивати сонних людей? — Івась спробував перевести розмову в логічне русло.
Вухань пошкріб потилицю.
— Звісно, не краще. Чого ж його!.. Я ж не кажу! Тільки ж дуже воно… той.
— Дуже, — погодився Івась. — І все одно ми його ледве заспокоїли. А якби не дуже? Що б тоді було?
— Так хіба ж я що кажу! — Вухань мучився від того, що його не розуміють. — Я ж тобі людською мовою кажу: я ж не якийсь той… Тільки ж і так не можна! Він же висить, а ти той… Просто в серце. Він же ні втекти, ні той… От я про що!
— Ага-а! — здивовано промовив Івась. — Тобто хай би краще втік! Оце добре! Оце ти молодця придумав! Хай би втік. І розповів іншим вовкулакам, що тут на них пастки. Вони б тоді вже так обережно прийшли вдруге!..
— Та хіба ж я той!.. — спересердя кинув Вухань. — Та хай би вже краще вбило! А так висіти!.. Це ж просто… той!
— Як же ти його вб’єш! — Петрусь замислився. — Це ж сріблом треба. А у нас срібла майже немає. Тільки той уламок, який раніше в воді лежав. Скільки ж там його!..
— Так що ж сріблом… Можна й не сріблом…
— А чим? — з надією спитали Івась і Петрусь одночасно.
— Осикою, — незвично коротко відповів Вухань.
— Якою осикою?
— Звичайно якою, — відповів Вухань. — Кілками осиковими. Вони й упирів той… А що вже вовкулака!..
— А стріли осикові також можна? — поцікавився Петрусь.
— Так хіба ж я той… Так люди кажуть, що осикою можна. А я… що ж… Може, й той…
Петрусь їх уже не слухав. Він узяв із печі залежалу із зими вуглинку й почав щось малювати на підлозі.
— От повернеться мала, вона тобі помалює, — сказав Василько, який досі сидів тихо. Сказав, і прикусив язика.
— А де ж це вона? — стрепенувся Вухань. Він так любив розмовляти з Марічкою. Вона ніколи не знущалася з нього й точно розуміла все, що він намагався сказати.
— Та хто ж її знає, де вона, — швидко відповів Івась, щоб ніхто інший не сказав чогось іншого. Спробуй потім пояснити, як літає ступа й чому досі про це ніхто в селі не знає.