Лісом, небом, водою. Частина 2: Леля

Сторінка 46 з 105

Оксеник Сергій

Мабуть, була рація в тому, що він казав. Та Леля зараз не могла мислити логічно. Зірваний з ноги Лисого черевик був останньою краплею, що переповнила глечик самовладання. Не підводячись на ноги, вона кивала, ніби погоджувалася, не дуже заглиблюючись у сказане.

— Вставай! — сказав їй Лисий.

Вона кивнула й не поворухнулася.

— Вставай, а то русалкам віддам!

Леля здивовано звела на нього очі — ніби прокинулася.

— Звідки ти знаєш?

— А що тут знати! Раз ти з ними так довго розмовляла, а нам не кажеш, значить вони тебе звали до себе під воду, казали, що як не підеш до них, то всі ми загинемо…

— Ти чув?! Ти підслуховував?!!

— Я б, звісно, підслуховував, якби міг, — Лисий стенув плечима. — Але ми ні звуку не чули. Тільки бачили, що ти з нею розмовляєш. Ну, а про що… Кажу тобі, я здогадався.

Леля думала, чи справді таке можливо, однак Лисий перебив її думки:

— Вставай. Якщо ми до ночі не повернемося в село, сама знаєш, скільки лиха може трапитися.

Леля згадала, що сказала русалка про Марічку, і рештки заціпеніння злетіли з неї, немов горобці з дерева — миттєво й галасливо. Дівчинка звелася на ноги, обтрусила пісок із колін. Подивилася на хлопців і на Глину.

— Як підемо? — вона була готова.

— Поки що підемо так само, — відповів Лисий.

Вони повернулися майже на те місце, де Лисого збила з ніг несподівана хвиля води. До місця лишалося ще кроків тридцять, коли вони побачили таке, що дуже їх усіх збентежило. Дивна гадюка, яка нещодавно їх зупинила на цьому березі, мирно лежала на тому самому місці, де й минулого разу. Такий потужний струмінь води не змив її у воду, не завдав ніякої шкоди, схоже, навіть не збудив.

— Притисніться до стіни й щосили упріться ногами в землю, — скомандував Лисий.

Сам він прицілився з арбалета в гадюку й вистрілив, після чого теж притиснувся до стіни. Коли стріла ввійшла в гадюче тіло, плазун не смикнувся від болю, не вхопив стрілу отруйним зубом. Змія так само повільно поводила головою: праворуч, ліворуч, праворуч… Але не довго, бо з річки вирвався довжелезний струмінь води, який накрив гадюку, вдарив у стіну піску й разом із піском скотився в річку. До дітей не долетіло жодної бризки.

А гадюка знову так і лишилася на своєму місці. Лисий тут же пустив у неї ще одну стрілу й почав непорушно чекати, тільки губами беззвучно ворушив. Друга хвиля була не такою потужною, як перша, хоча й достатньо сильною, щоб змити їх усіх у річку, якби вони стояли перед гадюкою.

— Дванадцять, — промовив Лисий. — Без напруги встигаємо. Тільки через цю погань перестрибуйте, бо хто його знає, що то за така гадюка… Підійдемо ближче.

Вони зупинилися кроків за десять від гадюки.

— Приготувалися, — пошепки сказав Лисий. — Починаємо бігти, коли вода ще буде на землі.

Він пустив іще одну стрілу в гадюку, тут же вдарив потужний струмінь води, і діти кинулися вперед — йому назустріч.

Глині це не сподобалося, й довелося його прямо тягти на мотузці. І такий собачий опір дуже затримав усю валку. Пес відмовився перестрибувати через гадюку, рвонув праворуч і оббіг її майже по вертикальній стіні. Мокра глина з піском посунулася вниз, Глина мало не з’їхав на гадюку, вискнув, відчайдушно кинувся вперед, під ноги Лисому. Той не встояв на ногах, і вони вдвох повалилися на пісок. Тут наспіли Василько з Лелею. Вони, на щастя не впали, але мусили зупинитися, бо ж усі були зв’язані однією мотузкою.

— Десять, — сказав Лисий. Через дві секунди хвиля змиє всіх.

Він встиг підвестися, але не встиг виплутатися з мотузки, що з’єднувала його і Глину. Падаючи, він дуже вже химерно заплутав собі ноги.

Намагаючись допомогти, Леля з Васильком сильно потягли мотузку на себе й знову повалили Лисого на пісок. Він знову скочив на ноги, але цієї миті в нього за спиною — близько, занадто близько! — в піщано-глиняну стіну вдарив струмінь води.

Мабуть, пройшло занадто мало часу після попередньої хвилі, тому Чата не спромігся на такий же сильний струмінь, як тоді, коли Лисого змило в річку. Цього разу вода також збила його з ніг, але Василько з Лелею змогли втримати мотузку. Геть мокрий, Лисий навкарачки підповз до них, підвівся, й вони побігли. Бігти, власне, було вже нічого, вони це розуміли, однак тікали й тікали від клятого місця, скільки вистачило дихання.

Розділ 4. Вождеві наречена

Роги й копита

І цього вечора, прокинувшись, вожак підвівся й гаркнув, що треба вирушати. Але зробив він це без особливого бажання. Не відчував люті, яку попередні вечори. Та й бігти чогось не хотілося. Вони бігли, може, з годину, але якось повільно, навіть дорогу вибирали. А потім вожак зупинився й зграя розгублено завмерла на місці. Що робити далі? Куди бігти? Навіщо? Вожак намагався згадати, якою була ’іхня мета, і не міг. Здається, когось треба було ловити… Кого? Якихось трьох… Людей? Мабуть, людей, бо вони завжди ловили людей.

У кущах щось шелеснуло. А потім — тупіт копит.

Вожак першим рвонув навздогін. Зграя — за ним. Уже в гонитві прокинувся мисливський інстинкт. Зграя, мов за командою, почала розсипатися віялом, охоплювати з боків жертву, яку ще не бачила, але вже чула — не лише стукіт копит, а й запах. Запах лося. Вони давно не їли досхочу. І зараз зрозуміли це. А тут цілий лось. Ні, він не втече.

Як і годиться, першим наздогнав його вожак. Він уже бачив тварину, між ними лишалася зовсім невелика відстань, коли вожак помітив попереду улоговину. Лось туди, в яр, не побіжить. Він побіжить праворуч. Але засліплений страхом, звір цього ще не зрозумів. А коли зрозумів і різко сахнувся самим гребенем яру, на спину йому з лютим гарчанням кинувся вожак.

Лось був сильний і дорослий. Він крутнувся на місці, щоб скинути смертельну ношу. І якби це йому вдалося, вожакові було б сутужно. Потрапити лосеві на роги — це вам не ожинові колючки. Вожак ухопився зубами за шкіру на спині лося, а рукою зачепився за ріг. Це не назвеш порятунком, але тут на загнану тварину кинулося ще троє зі зграї.

Лося повалили на землю й, ще живого, роздирали на шматки, впиваючись свіжою кров’ю, гарчали одне на одного, намагалися відбатувати найкращі кусні м’яса…

За півгодини лиш білі кістки й сіро-коричневі роги та копита валялися на витовченій траві. Навколо сиділа сита зграя й ліниво дивилася на свого ситого вожака. Вони чекали команди, але вожак не знав, що їм наказати. Так і сиділи. А до ранку було ще далеко.