— Але спрацював, — стиха мовив Лисий.
Вони заглибилися в ліс і незабаром вийшли на крихітну галявинку — ледве змогли на ній розміститися. Дуже швидко перекусили, запили водою і лягли спати.
Вранці б, напевне, проспали світанок, якби не великий рудий собака, що, радісно гавкаючи, кинувся лизати Єгорове обличчя.
— Глина! Як ти мене знайшов? Хто тебе відпустив? — спросоння Єгор більше був здивований, ніж радий.
Втім, і ця радість була недовгою. За кілька хвилин стало зрозуміло, хто відпустив Глину.
Зарості розсунулися, й на галявинку вийшло троє воїнів з зарядженими арбалетами. Діти до такого візиту не були готові. Їхня зброя валялася на траві, незаряджена. Тільки пес із гавкотом кинувся на тих, кого легковажно привів за собою. Він не встиг добігти до найближчого з них, коли тенькнула стріла й собака, коротко заскавучавши, впав на землю.
— Думали, далеко втекли? — спитав один підземник, який, очевидно, був тут найстаршим — мав на плечах жовті нашивки. — Ви так собі вирішили, що раз Микити немає, то нікому ви вже не потрібні, правда?
Говорив він тихо, аж ніби лагідно, але в голосі його чулася при тому така погроза, що де вже там Микиті. Мабуть, так і повинно бути, подумав Лисий. Не міг один Микита тримати всіх у покорі, якби не було таких же, як і він сам. Як оцей жовтоплечий. Ці нашивки робили його трохи схожим на вужа, тільки ж така солодка отрута в голосі!..
Лисий глянув на Єгора. У того в очах стояв розпач. Він дивився на Глину й, здавалося, крім смерті собаки, не розумів і не бачив нічого. І цей стан ніби передався Лисому. Він також відчув повне спустошення й байдужість. Більше він нічого не міг зробити. Далі з цими підземниками воювати неможливо. Тепер вони будуть у десять разів обережніші, тож ніякими несподіванками їх не візьмеш. І ніякими словами більше не проймеш. Все.
— Дзядзю, відпусціць нас, — жалісним голосочком протягнув Василько. — Ми ж вам нічого не зробили… Дзядзю, будзь ласка…
"Вуж" весело подивився на них і розсміявся.
— Ги-ги-ги! Як жалісно співають! Якби не знати, скільки шкоди наробили, скільки людей погубили, можна було б повірити, правда, Василю?
Звертався він до іншого воїна, котрому все це зовсім не так подобалося, як йому самому. Лисий же здивувався, почувши, що того звуть так само, як і їхнього Василька. Треба ж, таке рідкісне ім'я, а тут одразу двоє на одній галявині! Так ніби тільки це й важило. Подолати байдужість до того, що діється, Лисий не мав сил.
— Василю, обійди їх і стань з того боку галявини. Ти, — "вуж" кивнув до другого воїна, — виходь і зустрічай їх там.
Другий воїн мав дуже придуркувате обличчя, на якому відбився дивний вираз: ніби він грається в війну. Йому все подобалося, все його тішило. Він слухняно кинувся в кущі, з яких перед тим воїни з'явилися.
Лисий уже зробив крок слідом за дурником, як раптом звідти долинув надзвичайно неприємний звук — ніби жабу кинули об дерево, тільки набагато гучніший і страшніший. Лисий відчув, що надія мимоволі повертається до нього.
"Не може бути! — не давав він собі зрадіти. — Невже ж знову так вчасно?"
— Що там у тебе таке? — крикнув жовтоплечий.
Відповіді не було.
— Гей, ти живий? — Вуж прислухався, витягнувши голову вперед і трохи вбік. Тільки роздвоєного язика не вистачало, щоб довершити подібність.
— Василю, стережи їх! Та пильно мені! — гаркнув "вуж" на свого підлеглого й кинувся туди, куди йому кидатися аж ніяк не можна було. Він іще навіть не зник за гілками, як щось тупо вдарило, і "вуж" задки повільно повернувся на галявину. Задкуючи, він перечепився через тіло собаки і впав горілиць на землю. З грудей його стриміла стріла з червоним оперенням.
Марічка радісно охнула, а Петрусь, скориставшись миттєвою розгубленістю Василя, метнув ніж, невідь звідки вихоплений. Ніж влучив у праву руку, тож воїн випустив арбалет і схопився за передпліччя.
Гребля
Цілу добу Леля не знаходила собі місця. Вона літала над лісом і навколо нього, видивлялася, де можуть бути інші виходи на поверхню. Вона бачила воїнів, які йшли через поле — з протилежного краю Орлиного лісу. Потім зрозуміла, що в дальньому лісі — село. Але підлітати близько до нього не наважувалася — собаки починали гавкати задовго до того, як вона могла їх бачити.
Леля цілий день нічого не їла й не відчувала голоду. "Так тобі й треба", — картала себе за те, що втекла.
Якби ж тільки знати, де вони, що з ними! Дівчинка уявляла собі різні жахи — як потім з'ясувалося, дуже недалекі від правди.
Потім ще той птах навіжений…
— Який птах? — перебив її Лисий.
— Пам'ятаєш, над лісом літав орел? Він довго крутився навколо, а як сонце почало хилицця, раптом ніби знавіснів — просто кидався на мене, наче хотів зі ступи викинуць. Я вже не знала, як ухиляцця від нього.
— Ти його підстрелила?
— Та як же я могла його підстрелиць, коли арбалет розряджений, а в руці мітла! Палашем зарубала. Він іще так пронизливо кричав, коли падав. Чисто як людина. Жах. Ну, не перебивай.
Вона розповідала далі. Залишити ступу й піти без неї не могла, а сидіти поруч і нічого не робити не могла й поготів. І вона знову летіла.
Аж під вечір видивилася димок ближче до південної частини лісу. Втім, Леля не була впевнена. Поки вона підлетіла, навіть запаху диму не лишилося. Сідати в ліс вона не наважувалася, а крізь соснові крони особливо нічого не роздивишся.
В самому центрі лісу вона знайшла старезний дуб — такий несподіваний у сосновому лісі. Посередині дуба так спліталося гілля, що можна було посадити ступу.
Дівчинка все ж таки вірила, що справді бачила дим, отже, здогадувалася, що діти рухаються на південь.
Ні на мить вона не допускала думки, що Лисий не зможе вирватися з підземелля.
— Я тільки боялася, шо ви не всі вирветеся…
— Як це? — не зрозуміла Марічка.
І ніхто не засміявся.
Ночувала вона на дереві, в ступі. Тільки вранці знайшла їх. Власне, й не їх самих, а воїнів, що бігли за собакою. Ну, а далі вони вже все знають.
Якийсь час усі мовчали. Першим заговорив Василь:
— Ти що, відьма?
— Ні, я не відьма, — відповіла Леля.
— Літати тільки відьми вміють.
— Я що, теж по-вашому відьма? — обурилася Марічка.