Люта буря налетіла, одірвала дубовий листок, і Улянка-мушка відчула, що летить над лісом, летить над полем, над телеграфними стовпами край битого шляху, і співають їй, гудуть проводи. Стривай, щось-чути таке рідне, як татків голос? Та як не дослухалась — не збагнула тієї пісні, бо впав листок дубовий з горішком у Дніпро й захитався на хвилях. Улянка-мушка дуже злякалась, та вітер прибив листок до берега, і чиясь рука підняла його й розломила надвоє горішок. І світло блиснуло дівчинці-мушці у вічі, і вона побачила в солдатській землянці свого батька. Татусь сидів на пеньку біля віконця й писав листа.
Улянка розправила крильця й злетіла на батькову руку.
— Тату! — гукнула вона і з жахом почула, що не гукає вона, а кряче, як ворон.
...З гущавини вийшов вовк і здивовано зупинився. На пеньку, схиливши голову на груди, спала дівчинка. Біля неї лежав заступ, а навколо чорніли горбочки свіжої землі. Це був старий вовк, сірий, з рудуватою шерстю на худих ногах. Він недавно линяв і вдягся на зиму в новий теплий кожух. Тільки на хвості, як шматок повсті, повиснуло пасмо старої шерсті.
Звір нерухомо дивився на дівчинку. В житті й поведінці цих небезпечних двоногих істот було багато загадкового Для вовка. Що робить отут, у лісі, ця дівчинка, як вона насмілилась заснути серед білого дня, незважаючи на його вовчі гострі зуби?
Вовк сів, відкинувши пухнастий хвіст і схиливши набік голову. Дівчинка не ворушилась. Звір позіхнув, і в пащі, як червона хусточка, майнув язик. Вовкові було скучно. Ситий живіт тягнув усе тіло до землі — недавно звір поживився ягням. Він устав і, не наближаючись, обійшов навколо галявину із сплячою Улянкою. На верховині береста крикнув самітний ворон-крумкач. Вовк недоброзичливо позирнув на нього, звівши вгору гостру морду, так що на світ глянула смуга ситого хутра під шиєю.
Ворон крумкнув удруге. Уляика проснулась, та вовка не побачила, бо він у цей час уже спокійно трухикав широкою лісовою просікою.
Удома зустрів Улянку на порозі дід Маврикій.
— А ти, дівко, до курей навідувалась уранці?
— Ні, діду. Я тільки здоїла козу та й пішла. А що таке?
— Кури покрадено! Усі троє, ще й півня в додачу забрано.
Улянка розгублено мовчить. А в уяві несподівано виникає волохате обличчя, приплюснути до шибки ніс і шапка-ушанка.
— Не припізнюйся в лісі,— каже дід.— Народ тепер усякий вештається. У-у, ліс густий. Густішого, мабуть, і на світі немає — куди там! А лихий чоловік страшніший за вовка.
Розділ шостий
СИНІЙ ЗОШИТ
Улянці здається, що сині Мартині оченята схожі на проліски. І вії в неї такі, мов пелюстки у пролісків — кінчики гострі, як стріли. Та пролісок тихий, незлобивий, а Марта — у, злюща! За подружку свою, Улянку, очі видряпає.
— Я йому таке зроблю,— сказала Улянці,— що довіку не забуде.
— Кому, Марточко?
— Жукові тому чорному, Демкові! За твій зошит, Улянко-кульбабко! —І пошепки на вухо: — Я йому в кишеню пальта повну чорнильницю виллю. Тільки чорнила шкода: піволівця чорнильного зістругала.
— А хіба то його пальто? — похмурніла Улянка.— Він не сам його пошив, а батько йому справив. Макар Макарович.
— Ну, то й що?
— А те, що не роби цього, бо Макар Макарович такий чоловік... на весь ліс...
Марта відвернулась розчарована: учора скільки думала над цим планом помсти, а Улянка все зруйнувала одним словом.
Та ще більша несподіванка для Марти трапилась на уроці.
Тільки-но увійшла в клас Людмила Степанівна, то відразу і викликала Улянку Голуб. І з купи зошитів витягла один зошит, дбайливо загорнутий у газету. Улянка впізнала його й похнюпилась. Мимохіть позирнула на Демка, а він, мабуть, теж уже догадався, що зараз буде, і, вдаючи байдужого, надував рум'яні щоки.
Людмила Степанівна голосно й суворо спитала:
— Голуб, як ти наважилась подати вчительці такий зошит?
І вона показала так, щоб бачили всі учні залляті чорнилом сторінки.
Улянка мовчала, тільки обличчя в неї зашарілось, а думки так і билися в голові. Що відповісти Людмилі Степанівні? Ще сьогодні дівчинка лагодилась сказати вчительці, що це зробив Демко. Та тільки зараз їй спало на думку, що, виказавши школяра, вона для всього класу стане ябедою. Дві клички вважались найганебнішими в школі: "підлабуза" і "ябеда". Улянку вже кликали підлабузою. Невже ж вона хоче ще стати ябедою?
— Голуб, я не думала, що ти така неохайна. Подати такий зошит — це неповага до вчительки. Ти це розумієш?
Улянка, не підводячи голови і не дивлячись у вічі Людмилі Степанівні, промовила:
— Я ненавмисне... Пробачте...
Чула, як неспокійно завовтузилась Марта, як засопів Демко — і чому він так голосно сопе?
Буває так, що з усієї сили надувають діти повітряний м'яч, який ось-ось лусне з тріском, як постріл. І всі напружено чекають і бояться цієї хвилини. Та несподівано повітря з м'яча виходить з легким сичанням, і ніякого пострілу не вийшло. І тоді на дитячих личках з'являється розчарування, але напруженість минає, і всі легко зітхають. Так зітхнув з полегкістю, здалося Улянці, весь клас.
— Щоб це було востаннє,— вимовила Людмила Степанівна, і її голос уже звучав спокійно.
Вона почала роздавати школярам їхні зошити.
Те, що Улянка взяла на себе чужу провину, страшенно вразило Демка. Він ледве досидів до закінчення уроку: так йому хотілося дізнатись у Улянки, навіщо вона так зробила. Ще й пробачення попросила в учительки. А Демкові, звичайно, найпевніше відомо, що зошит залив чорнилом він сам, Демко Рогоза, і навіть і досі ще не зійшли з його пучок чорнильні плями після цього вчинку. Він уже приготувався до того, що Улянка скаже на нього Людмилі Степанівні.
Проте, коли закінчився урок, він не підійшов до Улянки: було ніяково. І Демко взявся сам собі пояснити Улянчину поведінку. Та що тут і пояснювати, коли кожному видно, в чому справа. Злякалась Улянка, і все. Атож, злякалась твердих кулаків його, Демка Рогози. Ого, дарма що йому тринадцять років, а не тридцять. Дарма! Хіба не він бився недавно навкулачки з отим здоровилом Омельком Чичибабою, котрий у кожному класі сидить по два роки? А хіба не він спинив на вулиці норовистого білого коня Фріца, який утік із стайні.