Мабуть, здалека йшла людина, бо чоботи її вкривав густий пил, гімнастьорка на спині потемніла від поту.
Ворон стривожився: чи не загрожує небезпека рідному гнізду? "Крумк, крумк! Стережися! — гукнув він, пролітаючи над незнайомим.— Я тут! Я завжди на варті!"
Та незнайомий не звернув на птаха ніякої уваги. Мабуть, дуже поспішав він до своєї оселі, яку залишив давним-давно. Він упізнав знайомі місця: і ручай з кладкою, і горби, вкриті густим лісом, і глибокий яр, звідки війнуло відрадною прохолодою.
Ось зараз буде лісникова хатина. Неспокій і заклопотаність майнули на обличчі в незнайомого. Важку звістку він ніс у цю хатину...
Був у нього давній приятель Андрій Голуб. Вкупі з ним лісникував, разом з ним на фронті бив німців. У бою було тяжко поранено Андрія. Взяли його в госпіталь, там він і помер. Десь далеко в лубенських лісах залишилась у Голуба сім'я: дружина, дочка Улянка та дід Маврикій.
Не знав Андрій, що дружини в нього вже немає. Не знав цього й незнайомий. Звали його Федір Корсак. Тепер він повертався додому, виписавшись із госпіталю. Шлях йому лежав мимо лісникової хати Голуба, то не міг же він не зайти по дорозі до сім'ї свого товариша.
Федора Корсака мучила думка: як він скаже лісничисі та дівчинці про смерть Андрія? А може... може, вони вже знають?..
Зайшовши до хати, він побачив біляву дівчинку, яка поралась біля печі. "Оце ж, мабуть, і є Улянка,— подумав він.— Як же вона виросла за п'ять років! Мабуть, мене зовсім забула".
— Здрастуйте, хто в цій хаті,— привітався.— Можна відпочити?
Він поклав на лаву клунок і шинелю, витер хусткою лоба.
— Сідайте,—запросила Улянка.—Звідки ви, дядю?
Упіймала його погляд, яким він глянув на цебро з водою, і хутко подала йому кухоль. Він пив і стежив за дівчинкою.
—— Спасибі, голубко. Холодна та смачна. Рідна водиця. А де ж це твоя мати?
Дівчинка пильно дивилась на нього.
— Німці вбили матір. Дядю, а ви, може, з фронту? Він побачив, як у розширених її очах запалала промениста надія.
— Хіба забула, Улянко, дядька Федора? — спитав він.— Удвох же з твоїм батьком ішов на фронт. І… звістку приніс...
"Ось як, і матір убили бузувіри".
Не встиг він подумати, як Улянка вихором налетіла на нього.
— Дядьку Федір! Дядьку Федір! — вигукувала вона, почепившись Корсакові на шию.— Звістка від батька! Тато знайшлися! Діду Маврикію!
З закутка за піччю, звідки виглядало дерев'яне ліжко, спочатку з'явилися ноги, взуті в шкарбани, потім висунувся і сам дід Маврикій.
— Здоров, Федоре!—пішов він до гостя з розпростертими для обіймів руками.— Недарма мені сон такий снився: пташка у вікно стукала — на звістку. І кіт умивався цілісінький день. Ну, думаю, гості будуть. Аж ось і гість, і звістка. Я ж казав, що живий-живісінький Андрій...
"Не знають вони, не знають",— вистукувала у Федора важка думка.
Дід Маврикій заметушився:
— Яєчню спряж, онуко, та меду постав. У нас свої кури несуться. Меду передав Макар Макарович. Балує Улянку. А в мене й чарчина знайдеться. Ось вона. Аякже, на деревії настояна. Від ломоти, від сухоти" У, куди там! Довголіття дає. От за здоров'я Андрійове й вип'ємо.
— Дядьку Федоре,—схопила Улянка гостя за рукав.— Коли ж тато повернуться додому? Чи скоро? А що вони переказували мені?
Федір глянув у глибочінь цих дитячих очей і відчув, що він не має сили сказати правду. Ця дівчинка ні на одну мить не припускає, що звістка про батька — звістка про його смерть. Як може спасти їй таке на думку, коли надворі чарівний сонячний день, п'янить дух розквітлої липи, і зозулі в усіх лісових закутках навперебій віщують щасливі роки... Ось уже повернувся додому приятель і товариш батьків дядько Федір. Немає сумніву, що не сьогодні-завтра прийде й батько"
— Батько переказав...— Федір запнувся.— Усім привіт переказав. Щоб не скучали. Щоб ти, Улянко, вчилася. В люди вийшла. Може, й його скоро відпустять...
Він нашвидку випив чарку горілки, .настояної на деревії, закусив яєчнею і почав збиратися.
— Спасибі за хліб-сіль. Хочу до вечора своїх побачити. Звиняйте, що про Андрія мало розказав. Хай удруге колись.
— Я проведу вас, дядьку,— метнулась Улянка. Допомогла почепити торбу, а шинелю нізащо не схотіла віддати.
— Я вам піднесу. Ви в цій шинелі воювали, дядьку? І батько вас у цій шинелі бачив?
Вони вийшли з хати. Дід Маврикій стояв на порозі.
— Ти, Федоре, ліворуч від яру забирай, бо там такий чагарник поріс, що не пройдеш. Ліворуч тобі навпростець буде,— якраз мимо старого вуглища підеш, де колись вугілля випалювали.
Улянка непомітно гладила долонею й притискувала до серця незграбний суверток шинелі. Але дядько Федір помітив це.
— Ти навіщо її так голубиш?
— Ні, це я пляму витираю. І пилюки на ній багато. А осьдечки дірка прогоріла.
Біля густого осичняку, де завжди сполохано тріпотіло листя, дівчинка попрощалася з гостем.
— Тут уже скоро й просіка,— сказала.— Тільки як над проваллям будете йти, не оступіться.
Вона враз нагнулась і, перш ніж дядько Федір зрозумів у чому річ, хутко поцілувала його в руку.
— Уляночко! — скрикнув він.
Але дівчинки вже не було. Тільки кущі зашелестіли, і все стихло.
"За віщо вона? — думав Федір.— За звістку про батька".
Він витер пальцем око.
— Отакої! Взяло та й запорошило.
Розділ вісімнадцятий
У МАКАРА МАКАРОВИЧА
Наступного дня Улянка встала дуже рано, посипала проса курчатам, зварила дідові Маврикію зеленого борщу.
— Хазяйнуйте, діду, сьогодні самі,— сказала,— а я піду до Макара Макаровича. Може, він і досі не знає, що мій батько живий.
Ополудні Улянка була вже біля дерев'яної хати, критої червоною черепицею. Тут містилась контора лісництва, але Макар Макарович тут не жив, він збудував собі будиночок трохи далі, на узгір'ї, яке обривалось прямовисною кручею. Звідси з високого урвища, очам відкривався безмежний краєвид на кучеряві горби та яри, звідки тяглися вгору верхівки беріз і осик. Крізь могутню зелень блищала вдалині Сула.
Макара Макаровича Улянка зустріла біля парні, де гнули обіддя для коліс. У просторій землянці стояло два величезних казани з водою, і під ними гоготіло полум'я. Коли дівчинка зазирнула в землянку, її так і обдало жаром. Із казанів по трубах ішла пара в іншу, сусідню землянку. Дверцята до цієї землянки були щільно зачинені й обмазані глиною. Там, у гарячій парі, розпарювалось обіддя.