Розділ другий
ХАТКА В ЛІСІ
На лісовій галявині стояла вкрита очеретом хатина. Негоди та бурі покошлатили очерет, де-не-де він звисав із стріхи аж до віконець, немов велика шапка, яка насувається на очі.
Біля хатини притулився зроблений із хворосту і обмазаний глиною сарайчик. З округлого віконця без скла визирала, мекаючи, біла коза.
За сараєм був невеликий город, і всю садибу обступав навколо старий і похилий тин, на який повився хміль і кручені паничі. Хоч навколо, за тином, ліс жовтів і мінився осінніми фарбами, але хміль іще буйно зеленів, і кручені паничі й досі ще цвіли своїм таємничим фіолетовим цвітом, і їхні квіти були схожі на маленькі грамофонні труби.
Біля перелазу розрісся кущ ріпи. На високих, аж до стріхи, стеблах коливались жовті сузір'я, і коли з хатини виходив дід Маврикій, він казав Улянці:
— Ріпа рясно цвіте, онуко. У, куди там! Не інакше, як на теплу зиму...
Улянка, як прийшла із школи, стала поратись по хазяйству. Спочатку вона понесла в сарайчик цебро з водою. Коза пила, а дівчинка сиділа навпочіпки збоку й розмовляла з нею:
— Скучила, Білочко! Авжеж, скучила. Сьогодні в мене було п'ять уроків, ось як. Пий, пий, бо зараз тебе доїтиму.
Улянці було видно козине око; воно спалахувало то зеленим, то синім світлом. На козиних губах тремтіли, як живі, райдужні краплини.
Потім дівчинка кинула проса курям, зварила кисіль з бузини та яблук і спекла пиріг з пасльоном. Удвох із дідом сіли обідати. Вони завжди отак обідають удвох, бо тільки ж їх двоє живе в хатині. Батько Улянин був лісник, а коли він пішов на фронт, то лісником стала мати. Прийшли німці, і одного разу жінка не повернулась із лісу. Страшне горе оселилося в лісовій хатині. Як і завжди, стояли глечики на полиці, розмальовані миски притулились боком одна до одної, і материні рушники вишивані висіли по стінах; як і раніше, пахло в хаті сухими васильками й чебрецем, а матері вже не було й ніколи не буде...
На заповідній дільниці росли столітні дуби й сосни, такі — руками не обіймеш. Почали німці вирубувати цей ліс, і хтось уночі попсував механічні пилки. Кинулись вивозити деревину — не працює трактор. Усе це зробила Улянчина мати. Її прослідили і упіймали німці. З того часу й не поверталась мати додому. І відтоді так журливо в лісі кує зозуля, і конвалії білі пахнуть, як пахли білі руки матусі.
Коли прогнали німців, треба було комусь доглядати ліс, а дід Маврикій старий і хворий, і стала тоді лісничихою на дільниці Улянка. Так і лісничий Макар Макарович сказав:
— Привчайся, Улянко, лісникувати. Я буду навідуватися, та й сусідньому лісникові накажу тобі допомагати.
Дівчинка пообідала швидко, бо ніколи ж, треба ще кукурудзу перечистити, а тоді — за уроки. Качани лежали купою на вгороді. І чомусь Улянці здалося, що купа була сьогодні меншою, ніж учора. Чи не навідався, часом, уночі якийсь непроханий гість?
Навколо шелестіло сухе кукурудзиння. Мати-природа щільно загорнула кожний качан у дванадцять ніжних, прозорих пелюшок і закутала в жовте волоссячко. Зверху пелюшки грубіші, а під ними все ніжніші й прозоріші, а найспідніші такі тоненькі, як цигарковий папір. Коли качан молодий — волосся на ньому біле, русяве, а почне старіти — волосся жовтіє, і стає схожим на тютюн, а далі зовсім чорніє. Улянка зсипала веселі зубасті качани в мішок і віднесла їх сушитись на горище. А найкращі качани ще лишились достигати на вгороді.
Коли впоралась, уже смеркло, і дівчинка засвітила лампу. Дід Маврикій лежав на печі. Улянці треба було написати домашній твір "Мій трудовий день", і вона хотіла розповісти про школу, про свою козу, про те, як поралась на вгороді. Їй хотілось описати ліс, який обступав навколо хатину, темряву, яка приходить навшпиньках зазирати у віконця.
Улянка дістала з купки книжок свій зошит, розгорнула його і ойкнула. Кілька сторінок було заллято чорнилом. Дівчинка відразу зрозуміла, що цю капость їй зробив навмисне хтось із школярів. Що тепер їй скаже Людмила Степанівна? Як подати зошит учительці?
Сердита сльоза блиснула на віях.
— Ну, почекай!
Але вона й сама не знала, кому погрожувала. Хто ж це зробив?
В уяві майнули лиця школярів-однокласників. Увесь четвертий клас пройшов перед очима. Улянка сиділа на одній парті з Мартою. Та хіба ж могла це зробити Мартуся, найкраща подруга?
Ні, не інакше, як це зробив хтось із хлопців. Хто?
З юрми школярів випливло насмішкувате, задерикувате обличчя Демка Рогози, сина Макара Макаровича. Він був перший верховода на всі витівки в класі. В кишенях він завжди носив коробочки з різними жуками, і ті жуки дряпали, шелестіли, скреблися в коробочках, і здавалося, що в хлопця під сорочкою сховано якусь машинку з заводною пружиною.
Хіба ж не посадив він одного разу Улянці на волосся жука-рогача? "І за що він мене так незлюбив? — з образою подумала дівчинка.— То штовхне, то перечепить. А зошит... Демко! Його діло!"
Та писати твір усе ж таки треба. Улянка перегорнула залиті чорнилом сторінки. Найважче почати. Вона склала трубкою губи, наче хотіла засвистіти, й поскребла кінчиком ручки за вухом. А що, коли почати так:
"Давно вже смеркло, і я засвітила лампу. Надворі пустився дрібний осінній дощик. Мені чути, як він тихо стукає у вікно. Дідусь спить на печі, і тільки я одна не сплю в хатині, котра стоїть у лісі. На стіні висить портрет Шевченка у рямцях із жовтого очерету, а трохи нижче — татова берданка. При німцях дідусь загорнув її в мішок і закопав за сараєм. Коли німці втекли, ми її викопали, і я удвох з дідусем почистили іржу і змазали затвор олією".
Дівчинка писала акуратно, не поспішаючи. Потім вона прислухалась. Дощик не вщухав, і розбирався вітер. Дерева за вікном шуміли, наче просились пустити їх до хати погрітись.
"Мій трудовий день ще не скінчився, хоч у лісі вже пізній вечір, і, мабуть, найбільше страшно зараз в Одудовім яру. Трудовий мій день скінчиться тоді, як я допишу цей твір і ляжу спати..."
Вітер жалібно загудів у комині. "Вставайте, ді-ду-у-у!" — вчулося Улянці в його голосі. Вона взяла губами кінчик ручки і, прислухаючись, дивилась перед собою в чорне вікно.
В прямокутнику шибки виникає якась бліда пляма. І в ту ж мить Улянка бачить, виразно бачить, як чиєсь обличчя приникло знадвору до скла. Розжеврені, як жарини, очі невідомого втупились у дівчинку.