— За сто верстов зайці втечуть! — засміялася Ївга.— Правда ж, Марто?
Демко озирнувся й побачив Марту, яку спочатку не помітив, бо вона сиділа з другого боку куреня, притулившись до нього спиною, і ножицями різала газетний папір на рівні смужки.
— І ти прийшов? — обізвалась вона, угледівши Демка, і насупилась.
— А що? — відрубав хлопець. Йому стало неприємно, що Марта зустріла його так непривітно.
— Нічого,—сказала дівчинка,—тільки не заважай нам. А то ще чорнилом мене обіллєш.
Демко спалахнув, та цього разу промовчав. Йому дуже хотілось шпигонути Марту гострим словом. І для чого, справді, вона згадала про чорнило? От ще!
— Ти мені не зачіпай Улянки,— знову сердито промовила дівчинка.— Я все розповіла Людмилі Степанівні про зошит!
— Ти? —вихопилось у Демка.— А хіба не Улянка?
— Авжеж я. І не боюсь тебе ніскілечки! І Улянка не боїться.
— Ябеда ж ти! — бовкнув Демко, а в самого так не гаразд стало на серці. І навіщо було чіпати той клятий зошит? Зовсім задарма зобидив Улянку-кульбабку.
— Ти думаєш, що я?..— промовив до Марти.— Я зовсім не такий. Я думав, що вона мазунчиком до вчительки підлещується.
— У неї того й у гадці немає,— сказала Марта, клацаючи ножицями.— Я ж її подружка, все знаю.
— Не знаєш ти того, що я знаю,—вимовив Демко й ураз долонею затулив собі рота. Та Марта не звернула на це уваги.
Злякався хлопчина, що ледве не прохопився зайвим словом. Він відчув прилив солодкої гордості: ось він, Демко, знає таку велику таємницю про Улянку. А Марта, хоч і Улянчина подруга, а не знає нічого. І хоч таємниця була сумна, та все ж Демко гордився, що йому звірився батько.
До гурту підійшла Людмила Степанівна з садівником Захаром Захаровичем. В руках у вчительки були залізні граблі, і Демко догадався, що вона загрібала скошений сухий бур'ян.
— Ви не знаєте, Людмило Степанівно,—підкручував садівник вуса, довгі й тонкі, як у жука-вусача,— я в самісінькій Полтаві служив головним садоводом. В обласному центрі. Так-то. І мені тут досить тісно в колгоспному масштабі.
Людмила Степанівна посміхнулась:
— Але ж ви, бачу, навіть у колгоспному масштабі не впорались із зайцями. Ледве сад не з'їли.
— Вживаємо заходів. Ви бачите, які тріскачки! Не тільки зайця, а й вовка злякають. Доречно сказати вам, що в мене вовк недавно ягня вхопив. Дивного в цьому нічого немає, бо навколо ліси і взагалі некультурна глушина. Серед білого дня вскакує на вгород старий, вибачте, вовцюган і хапає найкраще ягнятко. Що це таке? Як це назвати?
Незабаром він забрав тріскачки й пішов розставляти їх з хлопцями на край саду. Людмила Степанівна, короткозоре примружившись, із стримуваною усмішкою, від якої в неї тремтіла верхня губа з золотими вусиками, дивилась услід садівникові.
Невідомий приятель, який незримо ходить за спиною кожного школяра, шепнув Демкові, що зараз настала така хвилина, коли треба тихенько сховатись за курінь і зникнути з очей учительки. Той же незримий приятель натякнув, що тепер нічого приємного від розмови з Людмилою Степанівною він, Демко, напевне, не матиме. Швидше — навпаки.
Однак зручну хвилину було втрачено. Людмила Степанівна повернула обличчя і, побачивши Демка, поманила його пальцем.
— Ви — мене? Чи — кого?— спитав він, озираючись, начебто й справді думав, що вчителька може кликати не його, а когось іншого, хто стоїть поблизу. Демко знав, що ця маленька хитрість аж ніяк не врятує його, та все ж таки це на якусь хвилину віддаляло неприємну розмову (а що розмова обов'язково буде неприємною, це йому вже підказувало ще не з'ясоване наукою шосте почуття, яке буває тільки у школярів).
— Тебе, тебе! — махнула рукою до Демка вчителька.
— Марто! — гукнув Демко дівчинці.— Тебе Людмила Степанівна кличуть!
Він глянув на вчительку й побачив на її обличчі усмішку — і веселу, І водночас насмішкувату, і зрозумів, що цією мовчазною усмішкою вона викрила його останню наївну хитрість. Тоді він не підійшов, а підбіг до вчительки.
— Мене! А я думав...
Людмила Степанівна вже не посміхалась, та очі її миготіли іскорками, промовляючи: "А неправда, я ж знаю, що ти думав!"
— З тобою розмовляв батько? — тихо спитала вона.
— Про віщо?
— Про Улянку. Ти сам знаєш. Про зошит.
— Розмовляв,— відповів Демко і глянув на сивий кучерик, що спадав учительці на чоло. Згадалось ураз, як посивіла Людмила Степанівна тоді, коли німці катували її за те, що читала школярам про Леніна.
— Що ж тобі підказує совість? — спитала вчителька.
— Я більше не буду. Пробачте,— буркнув Демко. Людмила Степанівна мовчала. І коли заговорила знову, Демка вразив її голос. Він був незвичайний, немов ішов з глибокої криниці.
— Пробачення — це не пусте слово, Демко. Коли людина просить пробачити її, то це значить, що вона засуджує свій вчинок, визнає його недостойним, ганебним. Пробачення — це сповідь перед своїм серцем. Спитай у нього, воно скаже, що ти повинен зробити. А зараз... зараз будемо майструвати млинки, Демко. Марто! — гукнула вона.— Неси сюди очерет.
Розділ десятий
ЩО ПІДСЛУХАЛА СТАРА ШАФА
Невідомий зупинився недалечке від дерева, за яким сховалась Улянка. Дівчинка міцно притиснула до грудей руки, щоб не так сильно стукало серце, та малій лісничисі здавалось, що його стукіт луною відгукується у всьому лісі.
Невідомий ще раз озирнувся і тоді швидко попрямував до землянки. І в цю хвилину від необережного руху під ногою в Улянки хруснув сучок.
Дівчинка завмерла. Що ж це сталося? Вона загинула! Невідомий знайде її. Він уб'є її, уб'є. Це, напевне, якийсь лиходій, що переховується в лісовій глушині.
Людина в шапці-ушанці хутко лягла на землю, озираючись на всі боки, і прислухалась. Хрускіт сучка, мабуть, дуже її стривожив.
Так минуло кілька довгих хвилин.
Аж ось невідомий, переконавшись, що йому ніяка небезпека не загрожує, встав і обтрусив свою стару сіру шинелю. Він зробив кілька кроків до землянки, і дівчинка побачила, що в нього спочатку вникли ноги, потім тулуб, а потім і голова, ніби невідомий провалився гід землю.
Задкуючи від дерева до дерева, дівчинка кинулась тікати. Та вона не бігла стрімголов, хоч уся тремтіла від бажання чкурнути так, щоб аж вітер свистів у вухах. І тільки тоді, коли землянка щезла з очей, Улянка хутко побігла лісом.