"Ой ви, слуги мої, слуги,
Вчиніть мою волю:
Вчиніть волю, щоб не було
Мому серцю болю,
Возьміть сина Соломона,
Одягніть, умийте,
Виведіть його до лісу,
Серед лісу вбийте.
Вбийте й серце принесіте
І мізинній палець,
Най загине з сего світу
Соломон-поганець".
Взяли слуги Соломона
І ведуть убити,
А Соломон вірним слугам
Почав говорити:
"Ой ви, слуги, вірні слуги,
Душі не вбивайте,
Хоть ще місяць до трьох років
Пережити дайте.
Я вам дам мізинний палець;
Ріжте, добрі люди.
А із нами єсть собака,-
3 неї серце буде!"
Відрубали слуги пальця,
Серце в суки взяли,
І принесли до палацу,
І цариці дали.
І не стало Соломона,
І ніхто не знає,
Лиш Давид по нім, нещасний,
З жалю умліває.
V
А Соломон серед лісу
Став думу гадати:
Днів лиш десять оставалось
Білий світ видати.
І умився, він, залився
Гіркими сльозами,
І на землю сировую
Впав межи дубами.
І ті жалі, і ті сльози
Небеса пробили
І усіх святих і бога
В небі розбудили.
І зачали святі люде
Господа молити,
Щоби господь Соломону
Дав ще літ прожити.
"Соломона,— господь каже,-
Щиро я кохаю
І своїх літ йому дав би,
Но я літ не маю.
Ви, святії мої люди,
Ви на землю йдіте
І для него кілька років
У людей просіте!"
І зійшли святі із неба,
Стали скрізь ходити.
І ходили, й літ просили
Соломону жити.
VI
Цілий день вони ходили...
Закотилось сонце.
І приходять святі люде
Під їдно віконце.
Там старая баба жила,
Що сто літ прожила,
А ще других сто прожити
Доля їй судила.
І зачали святі люде
Бабу ту питати,
Чи не схоче тая баба
Своїх літ віддати.
"Нащо маю віддавати? —
Баба говорила,-
Коли мені літа тіі
Доля присудилаї"
"Старість, бабко, нам — не радість,
Як старому жити-
Хіба тілько свої кості
Жовтії сушити.
А на світі єсть дитина,
Бідна сиротина,
Літ не має і вмирає,
Як тая билина!"
І здихнула стара баба,
І стала казати:
"Коли так, то вже я мушу
Тридцять літ вам дати.
Лиш нехай дитина тая
Гайом не гайнує:
Нехай літа дорогії
І себе шанує ..."
VII
Три і штири проминуло,
П'ятий наступає,
Соломон жиє на світі
Да й, не умирає.
В, літ п'ятнадцять і шістнадцять
Виріс він, на диво.
Хто поглянув, то сказав би-
Двадцять літ пробило.
І згадав він свою неньку,
Шо хотіла вбити.
І задумав, чим не було б,
Неньці відплатити.
Лиш Давид їдного часу
Виїхав з столиці,-
Взяв товару штири вози,
Іде до цариці.
Приїжджає під ворота,
Коні випрягає,
Лиш виходить і цариця,
Купчика вітає.
Роздивилася товари:
Всі до сподобання.
Да й сам купчик молоденький
Здався б до кохання.
"Що ти хочеш за товари?" —
Цариця питає.
"Тілько дівчину на нічку",-
Купчик відвічає.
І цариця попросила
Сутки почекати.
А тим часом йому стала
Дівку добирати.
VІІІ
От настала ніч темненька.
Постіль застелили
І на постіль на пухову
Купчика вложили.
Йде дівчина, як калина,
Серце страшно б'ється:
Хто то знає, що там буде?
Що там доведеться?
А купець лиш тілько глянув —
Каже: "Не годиться!"
Да і просить, щоб прислала
Другую цариця.
Входить друга, як та ружа,
Серце обкипає:
Хто там знає, що там буде,
Що її чекає!
Но купець собі байдуже:
Не пускає спати,
А в цариці таки просить,
Щоби дівку дати.
Щой не слала лиш цариця,
Все то не годиться.
На остаток — що робити?
Йде сама цариця.
Йде цариця, чепуриться,
Б'ються мило груди:
Вона знає, що чекає,
Що там з нею буде.
Лиш приходить — гарний купчик
Став до себе звати.
І цариця коло него
Положилась спати.
ІX
Положилася цариця
Без жадного фуку,
І купець підняв над нею
Свою праву руку.
І підняв він свою руку,
Положив на груди
І промовив: "Ой, колись-то
Грав я в сії дуди".
Потім знову синок каже
До рідної мами:
"Ой, колись-то я виходив
Через сії брами!"
Но цариця того всього
Та й не розважає;
Чи зшаліла, чи заснула,
Чи бог її знає!
От цариця захропіла,
Соломон піднявся,
Зібрав все своє, що було,
І приладнувався.
І цариця не проспиться,
Спить і тяжко дише.
А купець на стінах всюди
Діамантом пише:
"Коли мати з сином спала,
Голова жіноча-
Видить бог і видять люде —
Не варт жмені клоччя!-
Написав він і поіхав,
Куди — сам лиш знає.
Аж тут рано, до схід сонця,
Давид приїжджає.
X
Спить— цариця, не проспиться.
Давид походжає,
Походжає, поглядає
І письмо читає:
"Коли мати з сином спала,
Голова жіноча —
Видить бог і видять люде —
Не варт жмені клоччя!"
І забились його жили,
І ожили кості: —
Давид зразу догадався,
Хто приходив в гості.
Догадався, що ще в світі
Соломон гуляє.
І як сина відпитати —
Думоньку гадає.
"Га! — подумав,— зроблю плуга,
Плуга золотого.
Може, плугом відпитаю
Соломона свого!"
І зібрав він своє злото,
Казав збити, злити
І із того злота всього
Цілий плуг зробити.
І зібралися цигане,
Золото— стопили
І, на диво всьому світу,
З него плуг зробили.
І послав Давид по світі
Той плужок возити,
І питати, і писати,
Як будуть цінити.
XI
І цінили того плуга,
І ціну писали:
Скрізь від тисячі червоних
Менше не давали.
От додому повертають,-
Видять: під горою
Парубок якийсь обдертий
Ходить з чередою.
І ходить він з чередою,
Чорний хліб жвакає
І череду на дорогу
З поля виганяє.
Слуги й того не минули: —
Зачали просити
Подивитись на їх плуга,
Ціну йому збити.