І поглянула наліво,
Де вогонь палився:
Цілий сад там в золотії
Яблучка облився.
Стала думати-гадати,
Як би їх достати,-
Коли слухає: до неї
Хтось почав казати:
"Не журися, молодице!
Хто устане зрання,
Тому з саду можна дати
Яблук на снідання!"
І до неї пара яблук
Золотих скотилась.-
Єва взяла, скуштувала —
Ніби похмелилась.
Тут і муж десь показався,
З нею поділився.
Розжували і ковтають,
Аж бог появився.
Ніщо діяти! ковтати!
Єві теє вдалось.
А Адаму в самім горлі
Яблуко осталось.
І про теє, що осталось,
Люде добре знають,
Бо всі мають знак на горлі,
Лиш жінки не мають.
XX
Согрішив Адам невинний,
Єва согрішила,
Но всему змія виною:
Змія підкусила.
І вона ще була в раю,
Як господь з'явився,
І на нюю, на лукаву,
Перший гнів ізлився.
Кругом саду із канави
Полум'я піднялось,
Підійнялось і, як море,
По саду розлялось.
І зайнявся сад нещасний,
І не угасає,
І вогонь, той мир хрещений
Пеклом називає ...
Там навік змія палиться
І палитись буде,
І із нею всі чортяки
І грішнії люде.
Незабаром відімкнулась
І північна брама,
І промовив бог до Єви —
Єви і Адама:
"А ви, люде, не хотіли
В раю шануватись:
Тепер мусите сльозами
Хліба дороблятись".
І дає господь насіння,
Заступ, дві лопати,
І зачав Адама й Єву
З раю виганяти.
Вийшли з раю бідні люде
І сльозами вмились:
Вони чули, як за ними
Брами зачинились.
XXI
Виміняв за шило швайку!
Нічого діяти,-
Давай заступ і лопату,
Треба працювати!
І працює, і горює
Адам серед поля,
Та не просить, щоби в поміч
Стала божа воля.
А диявол тому й радий:
Що Адам скопає-
То він за ніч вверх травою
Поперевертає.
І працює, і горює,
А все зиску мало.
Далі видить: кепське діло!
Силоньки не стало.
Болять крижі, болять руки,
Голова не може,-
I сказав він, іздихнувши:
"Поможи мні, боже!"
І поміг господь небесний
Поле іскопати.
І узяв Адам насіння,
І став засівати.
І засіяв, і волочить,
Із-під шкури пнеться.
А чорт ззаду на бороні
Сидить та сміється.
Аж тихенько з обротею
Ангел появився:
Схватив чорта — і в минуті
З него кінь зробився.
І запріг Адам коняку,
І став волочити,
І за роміч за велику
Господа хвалити.
XXII
От уже Адам із Євой
Кілька літ прожили,
Позабули свої жалі,
Землю полюбили.
А тим часом дав бог діти,
Сини хліб збирали,
Дочки вдома коло мами
Шили, вишивали,
Тілько жити, поживати
Та богу молитись.
Аж тут раптом на Адама
Тра біді звалитись!
Була осінь, і зачали
Дощики спадати,
І поїхали два сина
Сіно забирати.
І зачали меж собою
Очередуватись;
Кому сіно подавати,
А кому остатись.
І сварилися, і бились,
Далі вила взяли
І в півночі помеж очі
Вилами совали.
І брат брата взяв на вила...
Ллється кров рікою!
І господь підняв їх внебо
Правою рукою.
І місяцем стали браття,
І пішли по небу,
І ще досі в небі світять
Людям на потребу.
І тепер на місяць гляньте:
(Дивна божа сила!)
На нім видно як два брати
Взялися за вила.
ХХІІІ
Гірко було для Адама,
Що сини пропали.
І довгенько Адам з Євой
Плакали, ридали.
І ридали, й переслали:
Тра було забути,
Бо вмерлого, як-то кажуть,
З гробу не вернути.
І забули свої жалі,
І весело жили,
Працювали, їли, пили,
Господа хвалили.
І розжився наш прапрадід,
Вмирати байдуже,
І говорить: "Не умру Я,
Бо я сильний дуже!"
А бог з неба йому каже:
"Сину, не хвалися!
Хоч ти сильний, а зі смерті
Ти даремне кпишся.
Надійде година злая:
Руки заболіють,
Голова вся розійдеться,
Ноги обімліють.
Пожовтіють твої кості,
Помертвіють жили,
І тогді ти, як дитина,
Будеш край могили".
Трудно було віру дати:
Сила бушувала.
Но от раптом годинонька
Чорная настала.
ХХІV
Заболіло всеньке тіло,
Ноги защеміли,
Засушило його кості,
Жили оніміли.
Голова вся розійшлася,
І смерть наступає.
Адам видить, що не жарти,-
Сина закликає.
І чуть дихає й говорить:
"Сине, вірний сине!
Піди; сину, на край світу,
Вийди в небо синє.
І скажи там слугам божим,
Котрі коло раю,
Oj слабий я, на постелі,
Що я умираю.
Попроси їх з того раю
Що-небудь подати.
ОЙ мій сину! то-то гірко,
Гірко умирати".
І заплакав наш прапрадід.
Сльози проливає
І в далекую дорогу
Сина посилає.
І враз з батьком син заплакав,
Помолився богу,
Поклонився батьку й неньці
І пішов в дорогу.
І Адаму ніби легше:
Він надію має,
Що достануть йому з раю,
Чого він бажає.
ХХV
А синок пішов Адамів,
Куди вели очі,
І приходить на край світу
Близько полуночі.
І злипалось ясне небо
З темною земльою,
А за небом спочивало
Сонце над водою.
І говорить він до сонця:
"Сонце, боже сонце!
Покажи ти мені, сонце,
До раю віконце!"
Показало йому, сонце
То віконце скраю,
І проліз синок Адамів,
І пішов до раю.
І приходить він до раю:
Брами під замками,
Коло брами херувими
З гострими мечами.
І говорить син Адамів:
"Ангели святії!
Поступіться, відімкніте
Брами віковіі.
І що-небудь з раю дайте:
Батько умирає!"
А їден із херувимів
Йому одвічає:
"Раді б ми, Адамів сину,
Брами відчинити.
Да ключі не в нас, а в бога —
Нічого чинити.
Їднаково для Адама:
А віддам, що маю!.." —
І дав прут, що бог Адама
Виганяв із раю.
XXVI
Повернувся син додому:
Вся сім'я встрічає,
А Адам посеред хати
Дух свій іспускає.