Лілеї

Сторінка 2 з 2

Адам Міцкевич

"Воскресне? Божа сило!
Мій отче, ой, не часі
Навіки розділило
Страшне залізо нас,
Я, знаю, гідна кари;
Усі стерплю я кари,
Лиш збутися б примари!
Все бідним розділю я,
У монастир піду я,
Щоб там мій вік погас.
Воскресне? Божа сило!
Мій отче, ой, не час!
Навіки розділило
Страшне залізо нас".

Старий зітхнув глибоко,
Залив сльозами око,
Закрив обличчя, з муки
Заламує він руки:
"Йди заміж, то не горе,
Упир тебе не зборе,
Не встане мертвий з гробу,
Для нього день, як тьма.
Дивись, його подобу
Не клич вночі сама".

"А як же ті два брати?
З котрим до шлюбу стати?"
"Найліпша тут дорога —
На волю здатись бога:
Хай підуть в луг, на роси,
Де квіти-жовтокоси,
Хай квітів назривають,
Вінки тобі сплітають,
Відзначать потайними
Прикметами своїми,
Вінки складуть в костьолі
На божому престолі.
Чий візьмеш ти зарані —
Той буде муж твій, пані".

З поради пані рада,
Готова до вінця.
Де смуток чи досада?
Надумала мерця
Повік не споминати,
Повік не викликати.
I рада з тої мислі,
Крізь віти, низько звислі,
Біжить мерщій додому,
Не кажучи нікому.
Біжить лужком широким,
Аж чує, ненароком
Дзвенять копита. Слуха.
Тут їздити кому ж?
А ніч шепоче глухо:
"Це я, твій муж, твій муж..."

Холоне серце. Хто то?
Мовчить старе болото,
Волосся лізе вгору...
Мерщій тікати з бору!
Зірвалась, мчить, ридає.
Тут їздити кому ж?
Із пущі крик лунає:
"Це я, твій муж, твій муж..."

От надійшла неділя,
Справляти час весілля.
Світає у діброві —
Два молоді готові.
Подружки пані любу
Ведуть в костьол до шлюбу.
В дівчат веселім колі
Йде пані по костьолі,
Вінок бере ясний.
"Хто ці приніс лілеї
Для милої своєї?
Хто муж? Хто любий мій?"

Підбіг один, неначе
Йому відкрився світ,
В долоні плеще, скаче:
"Моя ти, мій це цвіт!
Не спав я цілу нічку,
Вплітав під буревій
В лілеї синю стрічку,
Це мій, це мій, це мій!"

"Брехня! — другий волає,-
Під виблиском заграв
Учора в темнім гаї
Я ці лілеї рвав.
Те місце враз пізнаю
Я в тиші лісовій —
На гробі, близ ручаю...
Це мій, це мій, це мій!"

Розгнівались обоє.
В розмові запальній
Мечі свистять грозою,
Страшний почався бій.
Вінок той рвуть надвоє:
"Це мій!" — "Це мій!" — "Це мій!"

Враз двері затріщали,
Свічки всі позгасали,
I мрець іде в завої,
I чути брязкіт зброї...
Поглянув зором диким,
Ступив до пані крок,
Страшним озвався криком:
"Моя ти, мій вінок!
На гробі в мене всюди
Лілей багато й руж,
Зла жінко, горе буде,
Бо я твій муж, твій муж!
А ви, невірні браття,
Ганьба вам і прокляття!
Назад мечі вкладіте,
Облиште марний крик:
З мого це гробу квіти,
I ви мої навік!"

I грім тяжкий лунає,
Склепіння все дрижить —
I в землю западає
Старий костьол умить.
А де було це лихо,
Ростуть лілеї тихо,
Та буйно, та високо,
Як пан лежав глибоко.

1820