— Одного я тільки прагну,— додав я, звівши голову, і тут погляди наші зустрілися на мить, коротку, як спалах блискавки,— щоб мене не проганяли звідси. Я так знемігся, що ноги мене вже не несуть.
— Як можна сумніватися в гостинності нашого чудового краю! — вигукнула вона.— Сподіваюся,— звернулася вона до пана де Шесселя,— ви зробите мені втіху і пообідаєте з нами?
Я кинув на свого охоронця такий благальний погляд, що він не зважився відмагатися, хоч запрошували нас лише з самої ввічливості. Завдяки своїй світськості пан де Шессель уловлював найменші відтінки в людських взаєминах, але ж зелений юнак так свято вірить у те, що слова й думки у гарненької жінки не розминаються між собою. Уявіть моє здивування, коли дорогою додому пан де Шессель сказав мені: "Я зостався лише тому, що вам дуже цього хотілося. Але якщо ви не залагодите справи, цей обід може посварити мене з сусідами". Слова "якщо ви не залагодите справи" навели мене на глибокі роздуми. Невже я сподобався графині? Адже тільки тоді вона не стане гніватися на того, хто привів мене. Виходить, пан де Шессель гадає, що я можу зацікавити її? Ба, може, навіть певен. Ця думка підживила мою надію саме тоді, коли я найбільше потребував підтримки.
— Навряд щоб ми могли прийняти ваше запрошення,— відповів він,— Пані де Шессель нас чекає на обід.
— Вдома ви обідаєте щодня,— відгукнулася графиня.— А зрештою, можна ж її попередити. Вона сьогодні сама?
— Та ні, у неї абат де Келюс.
— Гаразд,— сказала господиня, зводячись, щоб подзвонити.— Обідаєте у нас.
Пан де Шессель, повіривши цього разу в щирість її запросин, подивився на мене значуще. Як тільки я побачив, що перебуду весь вечір під цим дахом, переді мною ніби відкрилася вічність. Для багатьох бездольників слово "завтра" позбавлене всякого глузду, а я завжди ходив у тих людях, які не вірять у завтрашній день. Хай до моїх послуг було лише кілька годин, я бачив у них ціле життя раювання. Пані де Морсоф завела мову про жнива, про збір винограду і про місцеві справи — ці речі мене зовсім не обходили. Таке поводження господині свідчить зазвичай про невихованість або про зневагу до гостя — мовляв, слухай та мовчи, проте графиня просто намагалася приховати своє збентеження. І коли мені тоді здавалося, що вона ставиться до мене, як до хлопчака, коли я заздрив панові де Шесселю, як-не-як чоловікові тридцятилітньому, добре обізнаному з такими важливими речами, не те що я, коли я мав досаду в серці, що вся увага графині звернута на нього, то кілька місяців згодом я дізнався, яке промовисте буває мовчання жінки і скільки думок іноді ховається за порожнім базіканням. Спершу я спробував зручніше вмоститися в фотелі, потім скористався сприятливою нагодою, щоб сповна натішитися голосом господині. Її душа розкривалася у чергуванні складів так само, як звуки виливаються в переборах флейти. Голос пестив мій слух і гнав швидше кров у жилах. Вимова слів, що закінчувалися на "і", скидалася на пташиний щебет; літера "ш" лунала на її устах, як поцілунок, а "т" вона вимовляла так, що зразу відчувалось, яку деспотичну владу має над нею серце. Отож, сама того не відаючи, вона розсувала значення слів, пориваючи мою душу в неземні високості. Скільки разів я силкувався затягти суперечку, не варту й шага, скільки разів ладен був накликати на себе докори в неуважності, а тим часом я жадібно ловив музику її голосу і вдихав повітря, видихнуте з її небесних уст, аромат її душі, вдихав з таким самим палом, з яким я пригорнув би до грудей саму графиню! А її сміх розсипався, як радісне щебетання ластівки! Та коли вона мовила про свої болещі, в її голосі так і чулося — це лебідь криком кличе свою подругу! Через неуважність графині до мене я міг вільно роздивлятися нашу прегарну співрозмовницю. Мій зір з насолодою милувався нею, обіймав її стан, цілував її ніженьки, грався кучерями. Проте мене весь час гризла тривога, цілком зрозуміла тим, хто бодай раз у житті спізнав невимовних радощів справжньої жаги. Я боявся, як би вона не помітила, що мої очі прикуті до її плечей, які я так палко обціловував на балу. Ляк ще посилював спокусу, і нарешті я не втримався: подивився на заповітний куточок, мій зір проникнув крізь тканину, я знов уздрів родимку, від якої йшов чарівний жолобок між лопатками, родимку, чорну, як родзинку, яка плаває в молоці. Адже від того пам'ятного дня ця родимка сяяла переді мною щоночі серед мороку, в якому пливе сон хлопців з палкою уявою, змушених жити чистим життям.
Я хочу накидати портрет графині, і ви побачите, чому вона скрізь звертала на себе увагу. Але передати її чари безсилі найточніші лінії, найяскравіші барви. Який художник міг би намалювати теє личко, чий пензель відтворив би відблиск внутрішнього вогню, те невловиме світло, яке не надається для науки, не годен оспівати поет, але зате бачить око закоханого? Надто густі попелясті коси завдавали графині немало страждань: кров, бачте, раптово приливала до голови. Її високе й опукле, як у Джоконди, чоло ховало безліч невисловлених думок і притлумлених почуттів, схожих на зів'ялі квіти, позбавлені життєдайних соків. Зелені, з карими цятками очі залишалися незмінно-погідні; але коли вона думала про своїх дітей, коли вона піддавалася поривам радощів чи болещів, рідкісним у жінки, що примирилася з долею, в очах спалахували блискавиці — вони загрожували все спопелити, загораючись десь у глибинах її істоти. Саме такий погляд довів мене до сліз, коли вона вбила мене своїм гнівним презирством, а його не витримували і найбільші зухвальці. Грецький ніс, ніби вирізьблений Фідієм15, сполучався двома півкружжями з гарним ротом і надавав шляхетності лицевому овалу, обличчя скидалося своєю білиною на камелію й ніжно рожевіло лише на щоках. Деяка повнота нітрохи не шкодила ні її ставності, ні зграбності: форми її були напрочуд пружні. Ви легко збагнете всю її гожість, якщо я додам: жодної зморшки не було на її сліпучих плечах, що так зачарували мене з першого погляду. Шия графині нічим не скидалася на шию деяких жінок, суху, як стовбур дерева. М'язи ніде не випиналися, і око ковзало лише по округлих лініях і по м'яких вигинах: тут спасував би і пензель художника. Її шию й щоки, ніби затримуючи промені світла, укривав легенький пушок, і шкіра здавалася шовковистою. Свої маленькі, красивої форми вушка вона називала вухами матері й невільниці. Коли згодом я достукався до її серця, вона іноді казала мені: "Ось іде пан де Морсоф!" — і не помилялася, тоді як я, попри свій тонкий слух, ще не чув шелесту його ходи. Руки вона мала прегарні, пальці довгі, з загнутими пучками і мигдалеподібними нігтями, як в античних статуй. Я зганьбив би себе, віддавши перевагу тонкому стану перед округлим, якби ви не були винятком. Жінки з округлим станом вирізняються свавільною, владною вдачею, вони радше жагучі, ніж ніжні. Навпаки, жінки з тонким станом віддані, чуйні, схильні до журби, жіночності у них більше, ніж у перших. Тонкий стан свідчить про гнучкість і м'якість, округлий — про неприборканість і ревнивість. Ну от, яка була на вроду графиня, вам тепер відомо. Окрім того, вона мала ноги аристократки, які не люблять ходити й швидко втомлюються, а коли показуються з-під подолу сукні, то так радують око. Хоча вона була мати двох дітей, я зроду не зустрічав жінки такої юної на вигляд. Обличчя її виражало якусь покору, якусь зосередженість і задуму, і цей вираз надив вас необорно, як ті портрети, на яких маляр силою свого генія зумів віддати цілий світ почуттів. А втім, видимі принади графині можна описати лише з допомогою порівняння. Згадайте чистий аромат тієї галузки дикого вересу, яку ми з вами зірвали, повертаючись з вілли Діодаті — ви ще милувалися тоді на її чернь і рожевість,— і ви легко переконаєтеся, як могла ця жінка бути елегантною далеко від світу, природною в кожному своєму рухові, вишуканою навіть у дрібному, справді нагадуючи чорно-рожеву квітку. В тілі її відчувалася соковитість молодого листу, розум мав ясність розуму селянки. Вона була чиста, як дитина, поважна, як великомучениця, велична, як вельможна пані, і розумна, як учена жінка. Ось чому графиня подобалася без викрутів кокетства, подобалася кожним своїм порухом, тим, як вона ходила, сідала, мовчала чи підкидала якесь слівце. Звичайно вона була стримана й сторожка, як вартовий,— адже той відповідає за безпеку всіх і ще здалеку відчуває майбутнє лихо. Але іноді на її устах з'являлася грайлива посмішка: знак природної веселості, придушеної життєвими невдачами. Її кокетство таїлося десь дуже глибоко, воно навіювало мрійливість замість принаджувати (а це головне для жінок) увагу кавалерів і дозволяло здогадуватися про її вроджену жагучість і про наївні дівочі марення: так ясніє іноді клаптик блакиті в прогалині між хмарами. І мимоволі, вловивши ці приховані пориви, задумувалися надовго ті, хто ще не всох душею на полум'ї свого жадання. Скупі жести, а надто скупі погляди пані де Морсоф (вона дивилася завжди лише на своїх діточок) надавали якоїсь великої врочистості її словам і вчинкам, і навіть у сповідальні хвилини вона зоставалася такою величною. Того дня пані де Морсоф мала на собі рожеву сукню в вузеньку смужку, комірчик з широкими вилогами, чорний пасок і чорні ж черевики. Коси були стягнуті у вузол і сколоті черепаховим гребінцем. Ось такий обіцяний мною, хоч і недосконалий, шкіц графині. Але цього замало. І душевна теплота, якою вона вщедряла ближніх, мов те сонце, що зігріває своїм живлющим промінням усе суще; і справжня вдача цієї жінки; і її мінлива доля, яка так вияскравлює характери і залежить, як і все те, що нам послало небо, від несподіваних і перебіжних подій, несхожих між собою, але об'єднаних спільним тлом,— усе це ляже в основу моєї повісті. Перед вами розгорнеться епопея родинного життя, така ж велика в очах мудреця, мов якась театральна трагедія в очах черні; зацікавить вона вас не лише тим, що я її учасник, а й завдяки подібності описаної в ній долі з долею багатьох інших жінок.